Інопланетянка - Сторінка 6

Те, що відбулося, засліпило Раду як раптово засвічена можливість пустити своє життя в русло позарозмислової, спонтанної логіки художнього твору, як вібруюче наближення до сяйної повноти буття, уже наперед відграненої в магічний самоцвіт шедевра самою особою Валентина Степановича, тож Рада потребувала протягти цю мить у часі — не на те, аби виважити несподіваний запаморочливий шанс-на-біографію на терезах здорового глузду, а єдино на те, щоб посісти авторство отого ймовірного, самою матерією двох доль витканого шедевра (колись вона марно силкувалася вчинити подібне у шлюбі з Арсеном, але шлюб здеформувався, не витримавши температури Радиних деміургічних зваг) — щоб вийти з-під ролі статистки, втягнутої в гру, як у темпу, непідвладну словам непам’ять. Валентин Степанович значущо всміхнувся до неї й звернувся до своїх олівцевих позначок на берегах її рукопису: деякі місця належало скоротити, деякі, навпаки, поширити, і ще один серйозний Радин ґандж — то надмір абстрактної лексики.

Від вас віє свободою, хм.

Та не було в мене ніякої свободи. Ніколи не було. А те, що люди розуміють під свободою, коли в поробочу годину пік, неуважно побризкуючи мідяками в кишені плаща, спускаються в лунку, надихану металічним сопухом утробу метро з блаженною статечністю відпускника розмірковуючи — сходити сьогодні після вечері з Тамаркою в кіно а чи, може, податись на преферанс до Яхненків, — той мінімум свободи рядити власним тілом: справляти йому свої дихальні, травні, статеві функції, гортати йому газету, заповняти правою рукою бланки й промовляти в чорне сітчасте вічко мікрофона в тому чи іншому приміщенні, серед тих чи інших людей, у тому чи тому місті — це просто безнадійна, безбарвна й безвихідна — як понурий пустельний крайобраз — свобода графомана замінити будь-яке з написаних слів на інше, або й не писати зовсім: необов’язковість дій. І спитали учні в Сократа: "Чи є різниця між життям та смертю?" — "Жодної", — відказав він. — "То чому ж ти не вмираєш, учителю?"

— "Саме тому". Отож-бо. Вона томить, ця облудна свобода, і щоб якось дати собі з нею раду, люди жаждиво домагаються від дійсності підказок: о Боже, дай нам знак, чи принесе цей похід перемогу; слухай, Радусько, от як би ти вчинила на моєму місці — подавала б на аліменти чи ні? — це ж не згоди від дійсності на своє, вже прийняте, рішення допоминаються — це прагнуть убезпечити собі вибір свідомістю його конечності, єдиноможливості. І графоман із цілеспрямованістю комахи-паразита напихає своїми словесними яєчками кожне нещасливе вухо, й спинити його неможливо, бо єдине, чого він болісно потребує, — бути мовчки вислуханим: самою присутністю при читанні жертва несамохіть дає авторові доказ невипадковості існування його твору в цьому світі.

Ні, яка ж тут свобода.

Ця свобода зраджувала мене щоразу, коли я поривалася по-графоманському конструювати собі життя за саморуч накиданими сюжетами: мої претензії на авторство поверталися до мене, мов зім’яті й перемацані листи, покреслені нахабним червоним розчерком "Адресат выбыл". Так було того ранку в убогому номері південного готелю, куди ми з Арсеном напередодні щасливо втиснулись на час відпустки, — під ту пору наше подружжя вже, здавалось, було всталилося на цілком посполитому рівні взаємно погодженого лояльного відчуження, і тільки крива нічних шаленств стрімко повзла в гору, як температура в позірно нічим не враженого організму, ми виснажували одне одного до цілодобового напівірреальпого етапу, мов на одчай душі рвалися залютувати несамовитими любовними злиттями зміясті краї незримої розколини, це було якесь невтоленне, чорне наслання — як крик, що на нього в розпуці зриваєшся, коли співрозмовник тебе ні в зуб не розуміє, от і ми вкрикувалися в себе навзаєм — люто, запекло, вгризаючись по-звіриному, майже не дбаючи про насолоду, — насолода викрешувалася мимохідь, падала дзвінкою монетою нашим надсадним зусиллям, і, заледве її підібравши, знеможена й спустошена, вистигаючи цілим важким, непорушним тілом (в такі хвилини мене й підстерігала, нападником з-за рогу, цілком безстороння й тим цинічніша гадка — мов хтось холодно озивався під черепом: "Але ж цього недосить!" — це дуже вдаряло по моїй самоповазі, я відчувала, що стаю поганою жінкою), — я западала в сон під Арсенів ряснолистяний шепіт (раз приснився був хтось безликий, хто торочив про мене з нудною несхитністю, притаманною звичайно обмеженим людям: "У неї прекрасний чоловік, якого їй біса треба", — а й справді, здивовано подумала я не прокидаючись, якого мені біса треба, тож таки все гаразд, що тут скажеш — то був чи не єдиний раз, коли я спромоглася глянути на власний шлюб збоку й уразитися з його непролазної благополучності — наяву мені це ніколи не вдавалося, наяву мене гнітило хмарне відчуття неухильного самопониження, котре більше пасувало б тяжкому, давучому снові); Арсен мучився безсонням, і по якімсь часі мій сон знову розсували гарячі руки, я зі стогоном поверталася до нього, і знову був натиск, і агресія, і "ну-ж-бо-ну-ж-бо-ну-ж-бо-ну", як стрясання іншого за плечі, і знову щемний трем розгортав мене навиліт, і ревма бурунилися, прокочуючись крізь нас, морські вали — раз, і вдруге, і втретє, — і от, розплющивши вранці очі, я вгледіла над собою сіру касарняпу стелю, у веселенький світло-зелений колір потиньковані стіни, крізь білі штори цідилося молочне світло, попереду була спільна відпустка, за нею — ціле спільне життя, таке ж, як зараз, — і, лежачи горілиць на тісному "полуторному" диванчику, я заплакала; "Що-небудь сталося?" — спросоння спитав Арсен, угрузлий обличчям в подушку, я замотала головою, різко скошуючи траєкторії плину сліз по щоках: "Нічого. Спи.", — він тяжко зітхнув і більше не обзивався. Не треба було нам одружуватись. А головне — я ж знала, що не треба, ще задовго до весілля знала, і Арсен, певно, також здогадувався, принаймні мої сумніви не так уже щоб наштовхувалися з його боку на невидимий мур; але кожне з нас на свій лад прагнуло розімкнути собі життя цим актом вільного вибору. Еге ж, вільного. Чорта пухлого.

Як можете ви говорити про царство небесне, коли не здужаєте додати до свого зросту бодай лікоть?..

Як можемо ми говорити про свободу, коли не потрапимо на макове зерня змінити будь-що у власній душі?..

— Молодчина, — схвально кивнув Посланець, і Рада сторопіло видивилась на нього: що таке?!

— Все правильно, — пояснив він, широко всміхаючись.

Але ж я знала й інший ступінь свободи!

Писання "під диктовку". Слова, що ринуть самі собою, — кожне з них не може бути довільно змінене. Кожен абзац, опливаючи, осуваючись на папір, відкриває наступний — ніби простуєш незнайомим коридором, не маючи аніякісінького поняття, куди він тебе виведе, але є легка, радісна певність знайденого шляху — тільки б не збитися, бо тоді просто перед носом глухо з’їжджаються темні стулки броньованих дверей, і ти лишаєшся по цей бік, бгаючи в руках уже проявлені в текст шматки живого десь-сущого твору, що був тобі розкрився, підпустив до себе — і от на маєш: вимкнувся, канув у пітьму — нікому ніколи повік-віку він уже звідти не явиться. І можеш скільки завгодно гарикати на домашніх, шпурляти на підлогу книжки, лементуючи, що в цьому домі тебе ніхто не розуміє, ага, телефон! — хто-хто? — хай пішлють його ік стилій мамі! — та не хочеш ти їхнього чаю, на дідька він тобі здався, коли вже вони нарешті второпають, що ти хочеш тільки одного — аби вони всі дали тобі спо-кій! ясно? спо-кій! — можеш до потьмарення, до розпаду збезглузділих слів на літери перечитувати те, що встигла записати, силкуючись відшукати в хащах власного почерку непомітний просвіт, натяк на продовження, промайнулий і зниклий обрис утраченої цілості, — стулки, скоро вже вони зімкнулися, мертво держать таємницю. Можна, чому пі, вигадати, намислити дальший хід твору-так? ні, здається, краще отак... а може, розвинути оцю-ось лінію, щось вона тут зовсім захиріла (а була ж обіцяла якесь, на мент заблисле значення!), і отак — теж непогано, і в цей бік — теж півроку, і все це вже лайно. За перепрошенням.

Я ніколи нічого не вигадувала. Я знала, що писати, — або не знала (і тоді — не писала).

Два ступені свободи. Гелен і Кассандра. "Невже ніколи ти того не бачиш, що буде — неминуче, невблаганне? Невже тобі не каже в серці голос: "Так буде, так! Так буде, не інакше!"?" — Його добродушний спокій: "По щирості сказавши — ні, ніколи". — "Як же ти віщуєш? Що кажеш людям?" — це вона не дорікає, не жахається, вона цілком нелукаво допитується — за якими ознаками Гелен угадує, що саме сказати, бо ж коли "не бачиш" отого єдиного, що дійсно буде (а значить — є? Значить, десь там, за тими дверима, де обертаються сузір’я несотворених мистецьких творів, дихає, зачаївшись, "неминуче й невблаганне", вже-суще, тільки що не прослизле в шпарку видимого "тепер"?), коли воно закрите для тебе, тоді геть-чисто однаковісінько — "по барабану", як казав Арсен, — що говорити.

І що писати.

І куди йти.

І кого цілувати.

І кого видавати вігілам.

— А ти ніколи не замислювалась, — сомнабулічним голосом обізвався Посланець — він вріс уже в крісло так вигідно, що здавався його невід’ємним наповненням, — чому незрячий Гелен всіма люблений і шанований, а видющу Кассандру ніхто не слухає, — гха-а?.. — це вихлипнуте підняття голосу було таке несподіване, аж Рада сахнулась, і Посланець неприємно засміявся: тінь од піддашшя, пересунувшусь, тепер затуляла йому обличчя, перетинаючи цілу постать на рівні грудей, і забілілі в цьому затінку зуби справили на Раду таке враження, начеб їх раптом вискалив кущ. Одночасно щось мовби зсунулось їй у свідомості — вона зрозуміла Посланцеве запитання, побачила його цілком прозорим, так, як сонячного дня бачать крізь брижі на чистому плесі їхній відбиток на дні — рухливу золотаву сітку: побачила, чому він про це питає, — і жалібно тенькнула в пій, уриваючись струнка якоїсь слабенької надії на все-ще-буде-гаразд... І відповідь прийшла сама собою:

— КАССАНДРА КАЖЕ ЛЮДЯМ, ЯКИЙ Є СВІТ НАСПРАВДІ. А ГЕЛЕН КАЖЕ ЇМ ТЕ, ЩО ВОНИ ХОЧУТЬ ПОЧУТИ.

Посланець зненацька напрочуд легко, як на таке замашне тіло, вивалився на осоння — мов дракон із печери — і, похиливши перед Радою круглу, наїжену короткою шерсткою голову, пробурмотів щось на кшталт: "Можна?.." Заки Рада встигла охапутися, він спритно підхопив її руку й торкнувся кісточок сливе ритуальним, безживним поцілунком, схожим на дотик опалого листка (першим, рефлекторним порухом приголомшеної Ради було чомусь — розтерти поціловане місце, наче забите: не те щоб цей доторк здався їй фізично бридким — але він, мов легенька змислова печатка, ствердив страшну невідворотність Радипого здогаду, з яким вона ще вагалася зживатись).

Коли ж це все почалося?..

Не-людина.