Іван Богун

Весна 1648 року була тривожна. Знову по всій Україні палахкотів гнів народний. Дрижали в смертельній небезпеці, за стінами своїх замків, бундючні пани. І не одна шляхетна панна, ридаючи, ламала безнадійно руки, бо не знала, що їй судилося завтра...

Народний клич — "смерть польській шляхті!" — як грізний привид стояв перед кожним паном, проникав за товсті мури, і не було від нього ні захисту, ні рятунку. Люті повстанці руйнували вщент усе, щоб духу панського не залишилося...

А втім, мури Лубенського замку князя Вишневецького2[2] були цілком надійні, їх захищало кілька тисяч добірного княжого війська. Полковник Чарнецький, що був гостем князя і керував безпеченством замку, теж воїн хоробрий і бувалий, який не раз розправлявся в боях з татарами й козаками, знав усі їх хитрощі. За мурами Лубенського замку, слава Богу, можна почувати себе в цілковитій безпеці. А проте господар замку і володар майже всієї Лівобережної України, ясновельможний князь Ярема Вишневецький, ось уже другий день ходить понурий, грізно насупивши брови. Якась нав'язлива думка затьмарює княжі очі. Ні розважлива княгиня Грізельда, ні двірські веселощі, ні паради й гарцювання улюблених княжих гусарів — ніщо не веселило його ясновельможної княжої милості.

Ярема хмурився.

— Нехай пан Біг оберігає його дні,— співчутливо шепотілись по кутках його близькі й родичі. Прокляті хлопи! Звичайно, не хто інший, як вони, турбують князя своїми злочинницькими діями. Той лотр3[3] і зрадник Хмельницький проголосив себе хлопським гетьманом, і... Хто відає, чого можна сподіватися Жечі Посполитій4[4], коли розгортаються такі небезпечні події? Все хлопство наче пошаліло. Повстання — мов та гідра5[5]...

На десятий день, відтоді як похмурий князь згубив свій спокій, пізно ввечері приїхав пан Чарнецький. Поміж двірським панством зараз же пішли чутки, ніби пан полковник щасливо виконав якесь дуже небезпечне важливе доручення і привіз князеві Яремі втішні вісті. Мабуть, що це було близько до правди, бо Ярема немовби ожив і повеселішав. Звелів зараз же просити Чарнецького до себе. Полковник навіть не встиг обтрусити з себе дорожньої пилюги. Стояв перед князем Яремою в покоях так як був, у простому гусарському плащі. Схудле, почорніле від дощів і нестач важкого подорожування його обличчя з темними синцями під очима, проте, не втратило рис загартованого в боях і походах суворого воїна.

— З якими вістями, пане полковнику? — спитав нетерпляче князь Ярема, махнувши рукою на поклін і привітання полковника.

Пан Чарнецький спокійно витримав на собі пронизливий погляд моторошних зелених очей князя і з гідністю, твердо доповів:

— З поганими вістями, наш ясновельможний княже.

— Знаю, пан полковник не звик прикрашати правди,— гірко всміхнувся Ярема.

— Нема чого прикрашати, княже! Хлопство піднялося по обидва боки Дніпра. Хмельницький веде Січ, Кривоніс6[6] лютує на Поділлі й на Волині. З полум'ям і димом наших замків устають до неба зойки і прокляття нашій золотій ойчизні7[7]...

— Пан полковник виконав моє доручення?

— Богун у замку, найясніший княже,— вклонився Чарнецький.

— Ввести! — очі князя спалахнули хижим загадковим блиском...

Князь Ярема стояв біля вікна, глибоко замислившись, коли до княжої світлиці ввели Богуна, міцно зв'язаного сирівцями8[8]. Два княжі гайдуки9[9], озброєні з голови до п'ят, вели його на залізнім поводі. Богун був без шапки, в простій козацькій свиті; давно не голений чуб нагадував вороняче крило; середній вік лише справніше обточив його немов вилите з бронзи тіло, наділив його сповна козацькою силою, відвагою й завзяттям, зробив привабливим для жінок і страшним для ворогів. Спокійно, навіть гордо, пройшов він тих кілька кроків по світлиці, кинув оком на суворий стрій княжих покоїв, де переважала розвішана по стінах зброя, і мовчки став перед князем. Ні безсонні ночі, ні ганьба полону, ні те, що він стояв зв'язаний в руках своїх ворогів, ні глум і приниження, яких йому довелося зазнати від Чарнецького в дорозі,— ніщо не могло зламати тої вищості, того байдужого презирства й мужності, що іскрилися в погляді бранця. Князь Ярема метнув своїми зеленуватими очима на приведеного Богуна і мимоволі довго милувався цим безбоязним відважним козаком.

Розв'язати,— звелів він по хвилі гайдукам. Пан Чарнецький інстинктивно10[10] поклав руку на держак своєї шаблі. Вишневецький спостеріг цей рух і саркастично11[11] посміхнувся. Що міг зробити неозброєний Богун? Нічого...

Ярема ще раз пильно зміряв Богуна своїм гострим пронизливим поглядом,— хотів проникнути в саму душу,— тим поглядом, від якого навіть пан Чарнецький облився холодом. Розв'язаний Богун сміливо витримав цей погляд, не змигнувши оком. Віра в свою силу, своє право, холоднокровність воїна, який нічого не боїться і не розгублюється перед найстрашнішим ворогом, своя козацька гідність і, нарешті, сповнене краси одверте сміливе обличчя — все в цій постаті подобалося Яремі.

"Справжній воїн! Таких би воїнів побільше Жечі Посполитій. Шляхетська нобілітація12[12] облагородила б його минуле..." Ярема подав знак Чарнецькому: "Вислати гайдуків за двері".

Здивований, але звиклий до послуху, пан Чарнецький виконав наказ. Тепер у світлиці не було сторонніх вух.

— Ти знехтував виявленою до тебе милостю... Покинув моє військо. Мало того, взявся бунтувати моїх хлопів... Знаєш, що тебе чекає паля? — одривчасто спитав Ярема, ближче підступаючи до Богуна. Бранець з гідністю вклонився.

— Знаю, княже. Справжній воїн ніколи на ліжку не вмирає... А б'ється він завше там, де йому велять його лицарська совість, честь і переконання.

Ярема їдко посміхнувся.

— Твоє лицарство могло б придатися тобі в інших умовах... Ти цього не врахував. А тепер мені доводиться таке добро на палю садовити, воронам і гракам задарма віддати.

— Княжа ласка,— зухвало повів плечима бранець.— У мене був дід козак, і в нього завше була така приказка:

"Краще гракам, ніж ворогам".

— Твій дід дурень був,— крізь зуби процідив Ярема. Пройшовся до вікна і назад, до Богуна, немов збираючись з думками. Тепер в зелених очах князя світилася скрадлива ласкавість.

— Ти заслужив палю. Але ти хоробрий воїн. А я люблю хоробрих воїнів і поважаю мужність, звідки б вона не походила. Хіба нашій матері-ойчизні не потрібні сміливі, відважні воїни-рицарі? Подумай. Ти міг би покрити свій важкий зухвалий злочин, заслужити милость короля й увічнити своє ім'я навіки. Шляхетський герб і слава покладуть основу для нового роду Богунів...

— Що ж я мушу для цього зробити? — нетерпляче перебив Богун.

— Привезти нам голову зрадника Хмельницького. Нам голова — тобі булава...

— Голова за булаву! — глузливий сміх козацький дзвінким ляпасом хльоснув Яремі в обличчя.— Мала плата, ясновельможний княже, за голову Хмельницького! Хмельницький хоче Україну аж по Львів... За таку голову не соромно віддати ціле королівство та ще й на придачу короля!

Смертельно блідим стало обличчя князя. Ярема довго безпомічно ворушив губами, поки зміг, нарешті, вимовити:

— На коліна, хлопе!

— Стаю тільки перед Богом, та й то по охоті,— гордо відказав Богун, випростовуючись на весь зріст, тоді як очі його горіли страшним вогнем жагучої ненависті.

— На палю! — прошипів Ярема, задихаючись від гніву.

— Гей, гайдуки! — гукнув Чарнецький, і одночасно блиснула його вихоплена шабля. Але рука полковника не встигла звести шаблю. З нелюдською силою Вогун схопив Чарнецького за зап'ясток: шабля вислизнула, підхоплена козацькою рукою.

— Раз мати родила, раз і помирати! — одним стрибком козак опинився біля грізного Яреми. Блиснув кривий Яремин ятаган13[13], подарунок татарського хана. Стукнули шаблі, викрешуючи першу іскру смертельного бою. Відбив Ярема перший Богунів удар, бо й сам був звитяжний воїн у боях.

А вже ззаду на Богуна набігали вірні княжі гайдуки.

— Беріть живим! — наказував Ярема.

Та ще не вродився той, хто міг би взяти Богуна в бою живим. Є ще в козака для князя про запас удар, від якого ні один у світі пан не вбережеться. Богун вимірявся, змахнув шаблею, а потім раптом, блискавично, на льоту, перехопив свою страшну зброю з правої руки до лівої і, маючи тепер

перед собою підставлене ліве плече князя, вдарив на нього з усією силою своєї козацької ненависті.

— За тебе, Богдане! — вигукнув Богун.

Захована під кунтушем14[14] сталева сорочка князя на лівому плечі залилася кров'ю. Ярема похитнувся. Охнув пан Чарнецький з гайдуками.

— Єзус, Марія! Захищайте князя!

Знетямлені вірні гайдуки кинулися наосліп: захистити або вмерти. Та Богун не думав більше нападати. З незвичайною спритністю, мов вихор, крутнувся він, відбиваючи удари засліплених страхом гайдуків, пробив собі дорогу до вікна, і коли в світлиці гримнули два постріли — Чарнецького і Яреми — Богун уже був за вікном, укритий вечірнім сутінком. І пропав слід козака. Обшукали в замку кожну п'ядь землі, всі сховища — пішов, немов у воду.

— Характерник! — тихо з жахом шепотілись між себе гайдуки.

Тієї ж ночі, перед ранком, замкова сторожа випустила з замка сварливого, нетерплячого хорунжого15[15] з двома гусарами. Ставний молодий хорунжий вимагав скоріше опустити звідний міст.

— Гей, там! Швидше чухайтесь! Погоня! Напали на слід Богуна! — і вихором проскочив по той бік замкових валів, збиваючи з ніг сторожу. Вихопившись ген аж за місто, молодий хорунжий обернувся на коні до замка. Глузлива посмішка заграла на його сміливому обличчі.

— До кращої зустрічі, пане Чарнецький?

На ранок у замку знайшлося три трупи, недолічилися трьох коней і двох конюхів з двірської челяді...

Майже триста років Україна була під владою Речі Посполитої. Ще в XIV ст. польська вояччина захопила Галичину, Західну Волинь і Північну Буковину, а з середини XVI ст.— майже всі інші землі України. Польські пани відбирали в українських селян лани, ліси, пасовиська, а їх самих перетворювали на кріпаків. Наші волелюбні предки не хотіли коритися загарбникам і часто повставали проти них зі зброєю в руках.

Найбільші козацько-селянські повстання очолювали видатні діячі визвольного руху: гетьман Криштоф Косицький у 1591-1593 роках, сотник Северин Наливайко у 1595 році, гетьман Павлюк (Павло Бут) у 1637, Яків Острянин (Остряниця) у 1638.