Княжа Україна (збірка) - Сторінка 4

---

Але боїться
Печенізький хан іти,
Йому хочеться без бою
Перемоги досягти.

Є один вояк у його
Втроє дужчий за вола…
"Хай він б’ється", — хан хитрує
І до князя шле посла.

"Чи не викличем ми, князю,
Гніву праведних богів.
Коли річку почервоним
Кров’ю наших вояків?!

Краще ми розв’яжем сварку
Славним герцем двох борців:
Коли твій борець подужа,
Я скорюся без боїв".

Князь погодивсь, і звелів він
Найсильнішого знайти…
Та на герць ніхто в державі
Не зважається піти.

Засмутився Володимир…
Аж прийшов якийсь дідусь:
"Син побореться мій, князю,
І поборе, побожусь.

З ним колись ми посварились,
Пам’ятаю, як тепер,
М’яв він шкуру, так, повіриш,
Спересердя всю роздер".

Привели до князя хлопця:
Соромливий, мовчазний,
Невисокого і зросту,
Хоч доволі кремезний.

"Може, князю, хочеш знати,
Чи міцна моя рука,
Роздражніть на пробу жаром
Найсильнішого бика".

Роздражнили. Бик на хлопця,
Але той схопив за бік
І кавалок м’яса вирвав…
Бик упав і кров’ю стік.

"Добре!" — князь сказав до хлопця,
А військам своїм звелів,
Щоб озброїлись і ждали
Щохвилини ворогів.

Третій довгий день минає
І ідуть борці на бій,
Князь і хан собі гадають:
"Хто поборе — твій чи мій?!"

Печеніг угледів хлопця
І сміється: "От, дурне,
Подолати, побороти
Воно думає мене!!"

Не злякався Кожум’яка
І боротися почав.
Повертав борця і важив,
Потім, наче кожу, м’яв.

І нарешті, наче бочку,
Обхопив і кинув вмитью.
На землі без руху мертвий
Печеніг-борець лежить.

І на тім славетнім місці,
Де страшний борець упав,
На тім місці Володимир
Переяслав збудував.

БІЛГОРОДСЬКИЙ КИСІЛЬ

Войовничі печеніги
Знов збираються в поход,
Знов ідуть і облягають
Український Білгород.

Налякалися міщани:
"Ну, настав нам, видко, край:
Хліб останній доїдаєм, —
Хоч лягай і умирай".

Зажурились і підмоги
Вже не ждали нівідкіль,
Вже збиралися скоритись,
Аж іде старий Кисіль.

"Помагай Дажбог! Не плачте!
Дам пораду добру я…
Я — Кисіль! І я вам раджу
Наварити киселя.

Весь овес, усю пшеницю
Поваріть у казанах,
Скрізь розлийте по криницях,
Скрізь розставте у чанах".

Так, як радив, і зробили.
Закипіли казани,
Скрізь по вулицях парують
Повні бочки і чани.

А уранці печенігів
Подивитися зовуть:
Як у нас всього багато,
Як у нас їдять і п’ють.

Здивувались печеніги:
"Ну й країна чарівна:
З киселем у них криниці,
Бочки меду і вина!"

"Досить! Годі облягати! —
Печеніги заревли. —
Міста голодом не візьмеш!" —
Так рішили і пішли.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Киселю й тепер немало,
Та настав вже інший час:
Вороги нас через його
Облягають раз у раз.

ХРЕЩЕННЯ ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО

Біля княжої палати
Зеленіє пишний сад.
Попід липами густими
Стали ідоли у ряд.

Ідол Волоса, Перуна,
Ось Сварожич, там Стрибог,
А за ними найщедріший,
Найласкавіший Дажбог.

Перед кожним тиха жертва
Тліє в полум’ї блідім,
І іде, летить угору,
Як молитва, сизий дим.

Задивився Володимир,
Потонув в своїх думках,
І шукають його очі
Правди в синіх небесах.

"Хто — Христос? Чого навчав він?
І хотів добра чи зла,
І чому христову віру
Мудра Ольга прийняла?"

І скликає Володимир
На нараду мудреців…
І послав він їх пізнати
Кожну віру і богів.

І до кожної країни
Їдуть княжі посланці…
Роздивились, все пізнали
І вернулись мудреці.

І сказали: "Ми пізнали
Віру кожної землі,
Та найліпша — віра грецька,
Не забути нам її".

І послам своїм щасливий
Володимир відповів:
"Я давно уже, бояри,
Охреститися хотів.

Я візьму за жінку Анну,
Доню грецького царя, —
Як волхвів, до Царгороду
Все вела мене зоря".

А як греки не схотіли
І відмовили йому,
Став він військом облягати
Грецький Корсунь у Криму.

Не злякались корсуняни,
Зачинились і сидять.
Досить в них води і хліба,
Ждуть вночі, а вранці сплять.

Та гадає Володимир:
"Я їх викличу на бій,
Хай три роки тут простою,
Але Корсунь буде мій!

Час ішов. Сміялись греки,
Бо пожива в них була,
Аж летить колись до князя
З міста пущена стріла.

Українець Анастазій
Написав на тій стрілі:
"В місто йде вода по трубах,
Знищ негайно їх в землі".

Без води скорились люде.
Володимир переміг
І з листами посилає
В Царгород послів своїх:

"Царю! Зважся ти на мене
Заміж видати сестру,
Коли ні, — як взяв я Корсунь,
Царгород твій заберу".

І у Корсунь переможно
Повернулися посли,
І усюди по дзвіницях
В місті дзвони загули.

Охрестився Володимир
І з княгинею назад
Повертається у Київ
До покинутих палат.

ХРЕЩЕННЯ УКРАЇНИ

Що це в Києві за гомін,
Звідки крики, галас, сміх
І куди оце кияни
Тягнуть ідолів своїх?

Ось Стрибога порубали,
Там Дажбог стоїть без ніг,
Там і огні горить Сварожич,
Волос теж на спину ліг.

А Перуна на наругу
Прив’язали до коня
І по вулицях волочать
І катують серед дня.

Б’ють Перуни батогами!..
Де ж його небесний гнів,
Чом він стріл своїх не пустить,
Чом не скине він громів?!

А Стрибог?! Чому на бурі
Він сюди не прилетить?!
Чи гуляє він з вітрами,
Чи у полі тихо спить?

Ось упав Дажбог великий…
О, віддячить він катам!
Він не гляне більш на землю,
Він не вродить хліба нам!

Збоку десь віщун віщує:
"З неба сурми загудуть,
Полетять небесні стріли
І на голови впадуть.

Вороги обляжуть місто,
Стане чорно від гадюк,
Павуки з землі полізуть,
Не піднімуть люди рук…"

Так старий віщун віщує,
Але молодь ще міцніш
Полосує батогами
І сміється веселіш.

І в Дніпро Перуна-бога
З сміхом кидає вона:
"Загрими ще, діду, з річки,
От здивує новина!"

І поплив по річці ідол,
І, безвладний, зник в імлі
Вчора ще великий, гнівний,
Найстрашніший бог землі.

"КРАСНЕ СОНЦЕ"

Тихо-мирно Володимир,
Свого віку доживав,
Піклувавсь своїм народом,
Вдів, убогих годував.

Всі вдоволені, щасливі.
А багатство і добро
Все несе й несе у Київ
На човнах своїх Дніпро.

Щонеділі виїжджає
Валка з княжого двора
З хлібом, салом, м'ясом, медом,
Повна всякого добра.

"Хто убогий, хто каліка,
Хто сьогодні ще не їв,
Йдіть, нещасні, поспішайте,
Приступайте до возів!"

І ішли каліки, вбогі,
На руках дітей несли,
Із возів, що треба, брали,
Їли хліб і мед пили.

Тихо-мирно дні останні
Володимир доживав,
Будував церкви і школи
І за ладом доглядав,

Жив з сусідами у згоді.
І плили спокійно дні,
Нападали на Вкраїну
Тільки половці одні.

І народ за серце й розум
Свого князя шанував:
"Красним Сонцем" України
Володимира прозвав.

І Великий Володимир
Ще і досі не умер:
За його думки великі
Люде борються й тепер.

Ще і досі на Вкраїні
Кров'ю скроплені поля,
Ще і досі українська
Розшматована земля.

ЯРОСЛАВ МУДРИЙ

Після ката Святополка,
Що замучив трьох братів,
Брат четвертий на престола,
Ярослав розумний сів.

Святополком Окаянним
Все зруйновано було.
Бідувало бідне місто,
Бідувало і село.

І усю свою увагу
Ярослав зверкув на лад.
І небавом Україна
Зацвіла, як пишний сад.

І небавом знову люди
Багатіти почали,
І Дніпром човни чужинців
Знову в Київ поплили.

Греки, німці, італійці,
Чехи, угри — всі ішли,
Купували, продавали
І у Києві жили.

Так живий, шумливий Київ
Царгородом другим став.
Як про друга, як про сина,
Дбав про його Ярослав.

Оточив його валами,
Ровом, мурами обвів,
Укріпив його, оздобив
І препишний двір завів.

До палат ішли невпинно
Чужоземні посланці.
Князь сидів на пишнім троні
З грізним берлом у руці.

І, допущені до князя,
Низько кланялись посли
І до наг дари складали,
Що з чужини принесли.

В час бенкету на бандурах,
Гуслях, різних сопілках
Грали весело музики,
Вина пінились в чарках.

Співаки пісні співали,
Скоморохи, штукарі,
Розважаючи чужинців,
Метушились у дворі.

Після ситого обіду
Всі виходили з палат
Подивитись на верблюдів,
На муштрованих звірят.

І в Європі честю мали
Королі, князі, царі
Поріднитись з Ярославом,
Побувати у дворі.

Але мудрість Ярослава
Вся була в його ділах,
У державнім будівництві,
Владі, устрою, в судах.

Щоб не нищити народу
І народного майна,
Не хотів він воювати,
Не тягла його війна.

Він прогнів лише поляків,
І, щоб ворог тихшим став,
Він твердиню понад Сяном —
Ярослав свій збудував.

Та ходив на печенігів
І черкесів під Кавказ,
Що на нашу Україну
Нападали раз у раз.

Та з Редедею касозьким
Ярославів брат Мстислав
Бивсь хоробро в поєдинку
І Редедю подолав.

Наш співець Боян великий,
Найславніший із співців,
Сплів йому вінок безсмертний,
Із пісень безсмертних сплів.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Пролетіли дні короткі…
Перед смертю Ярослав
Всіх своїх синів покликав
І з любов’ю проказав:

"Вас я, діти, покидаю,
Йду я в ліпшу сторону,
Але, діти, пам’ятайте
Мою заповідь одну:

Не сваріться, жийте в згоді:
Тільки мир збере усе,
А незгода, наче вітер,
Все по полю рознесе.

Як не будете всі разом
Йти до спільної мети,
Ви, державу зруйнувавши,
Подастеся у світи.

Ви розгубите ту землю,
Що придбали вам батьки,
А тинятиметесь всюди,
Як вигнанці й жебраки".

Та недовго пам’ятали
Діти мудрий заповіт,
А нащадки Ярослава
Осміяли на весь світ…

ІЗЯСЛАВ І ПОДІЛ УКРАЇНИ

Золоте, незлобне серце
Мав у грудях Ізяслав, —
Все він думав, все молився,
Все він вірив і прощав.

І дитячою рукою
Він держати не зумів
Ні державного спокою,
Ні державних ворогів.

І народ його не слухав,
Бо народ собі волів
Князя, скутого з заліза,
Княза діла, а не слів.

І коли на Київ знову
Дикі половці прийшли,
До палат прибігли люди
І, як звірі, заревли:

"Ворого палить наші села
І руйнує цілий край!
Князю! Чом ми не у полі?!
Князю! Коней, зброї дай!"

Але князь боявся дати
Зброю й коней воякам,
Кинув край свій на поталу
І утік із краю сам.

На недовгий час закняжив
Вічем обраний Всеслав.
Князь розумний, справедливий
Добре правив і тримав.

Але знову із вигнання
Ізяслав назад прийшов.
Сів на княжому престолі
І утік, злякавшись знов.

Святополк закняжив потім,
А по ньому Всеволод…
І князі в бої криваві
Вічно кидали народ.

Брат на брата йшов війною,
Люди гинули в війні,
Марно села руйнувались
І палали у огні.

І з великої держави
Стали князівства малі.
Так князі розбили силу
Української землі.

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ

Аж стає нарешті князем
Володимир Мономах,
Простий, сміливий, ласкавий
І бувалий у боях.

Змалку ще до праці звик він,
До походів, до негод,
Знав він голод, знав він лихо,
Знав державу і народ.

Турбувався за убогих,
Заступався за селян
І карав того, хто навіт
Тільки пройде через лан.

Закликав усіх до себе,
Хто стрівався на шляху:
"Гості ширять добру славу,
Але ширять і лиху".

Рано вдосвіта устав він,
Все оглянув, обійшов,
Допоміг в саду копати,
Трошки дрова поколов.

Суд відправив — не поснідав, —
На нараду зве старшин.
Йде до його і боярин,
І убогий селянин.

А коли в краю все тихо
І лихе ніщо не жде,
Мономах за лук, за стріли
І у ліс на лови йде.

І не раз його на ловах
Лютий тур на роги брав,
Лось могучий бив ногами
І ведмідь у лапах м’яв.

Князь стократ себе калічив
І стократ з коня злетів.
Рись була на спині в його,
І кабан над ним хропів.

І вояк він був хоробрий:
Сам він військо вів на бій,
Завжди спав з мечем при боці
І в одежі бойовій.

ПОЛОВЦІ І ОТРОК

Край наш половці руйнують,
Нападають на селян.
Топче ниви, палить села
Половецький дикий хан.

Кажуть, кров людську, гарячу
Любить пити хан Баняк,
Кажуть, тіла він не має,
А один лише кістяк.

Загорівся Володимир
І в бою без перепон
Розбиває військо хана
Й сто князів бере в полон.

Незабаром в ханстві Отрок
Половецьким ханом став.
Князь і Отрока подужав
І в полон його забрав.

І на нашій Україні
Отрок довгий час пробув.
Полюбив наш край і звичай,
А про рідний і забув.

Після смерті Мономаха
Шлють до бранця посланця,
Найславнішого у ханстві
Половецького співця.

І, шлючи його в дорогу,
Каже бранців рідний брат:
"Намовляй мого ти брата
Повернутися назад.

Коли слів він не послуха,
Проспівай йому сумну
Нашу пісню половецьку
Про кохану сторону.

Як і пісні не відчує
Любий брат мій, Отрок-хан,
Дай понюхати це зілля
Степу рідного — євшан!"

І співець прийшов і мовить:
"Хане, брат твій наказав,
Щоб тобі я рідну землю,
Степ зелений пригадав,

Щоб згадав тобі я славні
Січі в рідній стороні
І в пустелі неоглядній
Лет на дикому коні".

Відповів спокійно Отрок:
"Мило в рідній стороні,
Але й тут, на Україні,
Любо й весело мені.

Є і тут шалені коні,
І простори степові,
І хоробре, дуже військо,
І пригоди бойові!.."

І співець співає пісню,
Вільну, дику, степову,
Стародавню половецьку,
Вічно свіжу і нову.

Та стояв, як камінь, Отрок
І дивився, як в вікні
Український вечір гасне
І вмирає вдалині.

І співець, мов серце вирвав,
Вирвав-вихопив євшан!
Піднялися груди хана,
Затремтів, рвонувся хан.

І співцеві Отрок крикнув:
"О, мене ти напоїв,
Як цілющою водою,
Духом кинутих степів!

Наче пташка з клітки, серце
Рветься в рідну сторону,
Де на волі серед степу
Я неволю прокляну".
.