Корифеї українського театру

М. Л. Кропивницький

У цей великий день в історії нашого театру1, коли вся Україна шанує пам'ять великого артиста і несе думки свої до могили незабутнього корифея української сцени Марка Лукича Кропивницького, я, що починала свої перші кроки на сцені під його режисурою, не можу не згадати його щирим, вдячним словом. Тяжкі це були часи для трудящого люду, позбавленого прав, закріпаченого панами, для тих, хто був тільки робочою силою. Тяжка була доля народу і нелегко жилось тому, хто за народ покривджений заступався.

Треба було великої сили духу і характеру, щоб іти проти пануючого царського режиму. Та недаром жив і страждав славний кобзар України — Тарас Шевченко. Його заповіт, його правдиве слово, яке поставив він на сторожі інтересів обездоленого люду, створили чудеса: запалили серця, збудили свідомість мас, виростили нових лицарів, які віддали свій талант, працю і життя на користь народу, як перші сівачі на ниві освіти, культури й мистецтва.

Одним з відважних співців і заступників народних був Марко Лукич Кропивннцький — артист, керівник, і драматург українського народного театру.

Народився він у селі Жеванівці, коло (Єлисаветграда (нині Кіровограда), в сім'ї управителя у дідича того села. Скінчивши повітову школу в містечку Бобринці, був якийсь час вільним слухачем Київського університету на юридичному факультеті. Та, уступаючи волі батька, який хотів бачити свого сина чиновником, він вернувся до Бобринця, у міське управління (в так звану "Ратушу") і пройшов там за кілька років усі ступені чинів від простого канцеляриста аж до секретаря.

Але праця в канцелярії не задовольняла палкої вдачі юнака — він з наймолодших літ марив про сцену, про створення українського народного театру. Тоді в таких закутках, як Бобринець чи Єлисаветград, були добре відомі твори Шевченка і Котляревського та прізвища тих артистів, що виступали колись на Україні в п'єсах Котляревського та Квітки-Основ'яненка — славетні імена Щепкіна, Соленика, Дрейсіга. Їхні традиції і спогади сучасників про них будили в душі молодого канцеляриста щире і незбориме бажання випробувати і свої сили на сцені. І коли М. Л. Кропивннцький зустрівся тут і подружив з своїм товаришем по праці Іваном Тобілевичем, що щиро поділяв його прагнення, тоді мрія обох друзів здійснилася.

З допомогою досвідченого актора Голубовського, що теж на той час опинився між ними, в Бобринці був створений аматорський гурток, який почав свої вистави спочатку в якомусь дощаному сараї, а згодом в домі місцевого багатія Медового, який, переконавшись, що діло хороше і користується успіхом у публіки, влаштував у своєму будинку сцену. Вистави аматорів не припинились і тоді, коли "Ратушу" перевели до Є;лисаветграда з усіма її відділами і урядовцями.

Марко Лукич, що мав від природи видатні сценічні дані: чудовий сильний голос, виразну дикцію, гарне лице і величну постать, а крім того, живу, веселу і вражливу вдачу, був великим гумористом у житті і на сцені. Він умів наслідувати і відтворювати аж до найтонших нюансів життєві типи, копіювати їх жести, характер і інтонації. Всі ці природні здібності давали йому право зайняти місце серед учасників аматорського гуртка, запорукою чому був і той успіх, яким він користувався і в Бобринці і в (Єлисаветграді. Та він — вимогливий до себе — не довіряв собі і своєму успіхові і, хоч тяжка і невдячна була йому та суха канцелярська служба, служба заради шматка хліба, мусив тягти ту важку тачку, щоб не залишитись на бездоріжжі.

Репертуар того часу був дуже обмежений: "Наталка Полтавка", "Сватання на Гончарівці", "Шельменко денщик", "Чорноморці", "Запорожець за Дунаєм"2 — от і все, але й цього було досить, щоб молодий початкуючий актор виявив свої здібності, свій талант перевтілення, своє уміння з'являтись на сцені тим чи іншим типом, характером. Хто навчив того юнака так міняти своє обличчя, голос, свою постать і рухи? Адже юність його пройшла без поводиря, без видатного учителя, без досвідченого режисера. Хто ж навчив його? А хіба вчить хто орла літати, а соловейка співати? Такі артисти раз у століття родяться, а школа для них і режисер їх — їхнє життя і власна інтуїція3.

Коли слава про талановитого актора М. Л. Кропивннцького розійшлася по Україні, відомий перекладач Гомера, учитель Петро Іванович Ніщинський запросив його до Одеси — взяти участь у виставі їхнього аматорського гуртка. Ось тепер і довелося М. Л. Кропивницькому виступити у справжньому великому театрі перед широкою аудиторією і виявити всю свою смілість, увесь свій талант. Граючи з досвідченими аматорами роль Стецька в "Сватанні на Гончарівці", М. Л. Кропивницький провів цю роль ще яскравіше, ще натуральніше, ніж досі, незважаючи на те, що партнерами його були аматори, часто навіть не тверді у своїх ролях.

Той ентузіазм і запал, який викликала його правдива, не шаржована гра у публіки, вирішили його долю — він кидає; урядову службу і весь віддається театральній діяльності.

Крім сценічної діяльності, М. Л. Кропивницький починає творчу працю драматурга. Насамперед поема Шевченка "Невольник" дає йому тему для п'єси тієї ж назви, яка десятками років не сходила з репертуару українського театру. Потім "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Глитай

абож павук" — п'єси, в яких відбилась вся сумна доля селян за часів кріпацтва. І коли б він нічого більше не написав, то й ці три п'єси могли б схвилювати душі і серця вдячних нащадків. Скільки в них гіркої життєвої правди, як яскраво змальована гірка доля української жінки!4

1875 року Марка Лукича запрошують до галицької трупи Теофіли Романович, з якою він і об'їздив міста Галичини та Буковини.

Повернувшись на Україну наприкінці семидесятих років, коли указом царського міністра Валуєва були заборонені всі прояви української національної культури — і пісня, і слово, і театр, Марко Лукич вступає до російської трупи Ашкаренка, що грала на той час у Кременчуці. Збори були погані, салонні п'єси успіху не мали, дефіцит був колосальний, платити акторам не було чим. Побачивши таке критичне становище товариства, Марко Лукич порадив Ашкаренкові зараз же писати до міністра Лоріс-Мелікова і просити його дозволу на українські вистави. Той так і зробив і невдовзі дозвіл був одержаний.

Нові можливості відкрились перед тими, в кого жорстокий указ Валуєва відняв був радість життя, можливість грати на сцені рідного українського театру.

Стрепенулись від радості серця, ожили надії і закипіла робота. До Кропивницького прилучились відомі йому талановиті аматори — Затиркевич, Вірина, Гримай, Максимович, Садовський та інші і з ними розпочалось справжнє діло народного театру.

Згодом Михайло Старицький, відомий громадський діяч і драматург, став на чолі цього колективу, як головний адміністратор і керівник. Його адміністративна діяльність і грошова допомога, якою він забезпечив усі матеріальні потреби трупи, усуваючи перешкоди, відкрили для українського театру вільні шляхи для дальшої творчої праці і розквіту сценічного мистецтва. І це було здійснено в повній мірі, коли до товариства прибули Марія Заньковецька і брати Тобілевичі: Іван Карпенко-Карий і Панас Саксаганський.

Не буду згадувати всіх мистецьких тріумфів і лаврів, які чекали артистів на їхньому шляху, — про це знають всі, кому дорогий український театр, — я тільки повинна сказати, що дуже трудно вирішити, чиї тут найбільші заслуги. Кому з усіх товаришів належить найбільша честь і слава за величне діло українського-театру?

Тут усі разом і кожен зокрема несли по камінчику, щоб збудувати величну будівлю мистецтва і культури.

Але віддаючи належну пошану всім видатним працівникам нашого театру, не треба забувати, що потрійний труд, який виконував Марко Лукич, бувши одразу драматургом, артистом, режисером і учителем цілого гурту артистичної молоді, вимагав надлюдських сил, надзвичайного напруження нервів і здоров'я. Та Марко Лукич був невтомний працівник. Його чудесна, жартівлива вдача допомагала йому побороти всі труднощі. Всі актори, яким він допомагав оволодіти сценічною технікою мистецтва, всі його учні, не виключаючи Садовського і Саксаганського, всі були закохані в Марка Лукича Кропивницького як артиста, режисера і великої душі людину.

Він до самої смерті залишався на своєму славному посту і не кидав любимої справи. Не кинув він її навіть і тоді, коли тяжка недуга зламала його фізичні сили. І помер Марко Лукич в дорозі, у вагоні, їдучи з трупою на сезон. Це сталося 1910 року.

Коли в думках оглядаєш пройдений ним артистичний шлях, на якому, крім троянд і лаврів, виростали часто терни колючі, коли згадуєш, скільки довелося перенести йому утисків заборон, розчарувань і тяжких пригод у своїй довгій мандрівці, то боляче стає на серці і мимоволі запитуєш себе: чому доля не дала Маркові Кропивницькому дожити до кращих часів, щоб побачити свій рідний народ, свій любимий театр у величній славі на вільній, оновленій землі?

М. П. Старицький

Та могутня сила гніву і протесту, що проймає всю творчість Тараса Шевченка, страждання і біль серця в кожнім слові безсмертного Кобзаря, його боротьба проти кривди і недолі свого народу зробила колосальний вплив на всю демократичну інтелігенцію, на всіх справжніх друзів народу.

Цей гнів священний промовляв до кожного чесного серця, запалював серця протестом і бажанням боротись з тяжкою кривдою, бажанням іти на допомогу народові.

І хоч за тяжких умов царизму, серед вічних заборон і репресій доводилось вести культурно-освітню діяльність, в останній чверті XIX сторіччя на широкій Україні, у містах її склалось багато громад, просвітних товариств, культурних гуртків, де працювала народна інтелігенція, не шкодуючи часу і сил. І тоді, коли вчені, знавці історичного минулого України, писали наукові статті і книги, — письменники і поети малювали в своїх творах життя народне, минуле і сучасне. Тоді славні імена Івана Франка, Лесі Українки, Панаса Мирного, М. Старицького, М. Кропивницького і багатьох інших стали відомі і поза межами свого краю. Тоді і український театр, що в живих образах показував життя селян, виступив яв учитель і провідник волі, рівності і братерства між людьми.

В наш час, коли український радянський театр досяг великої майстерності і став не тільки видовищем і розвагою, але і школою, кафедрою, трибуною всесильного слова, дзеркалом душі людської, справедливим буде, оглянувшись назад, згадати добрим словом людину, що була першим фундатором цієї високохудожньої і гуманної інституції.

Людина ця — Михайло Петрович Старицький.

Ще з юних літ, читаючи безсмертні твори російської та української літератури, твори Пушкіна і Шевченка, Котляревського і Гоголя, він мріяв створити на Україні зразковий театр, дати йому потрібний репертуар і всі умови для творчої праці артистів.