Корифеї українського театру - Сторінка 6

Його геніальна творчість, що мала таке видатне значення в житті кожного працівника театру, робила той же вплив і на всіх письменників і композиторів.

Величні поеми і думи Шевченка дали натхнення українським композиторам. М. В. Лисенко скомпанував багато музичних творів, серед яких кантата "Б'ють пороги", сумний спів "Як умру, то поховайте" та багато інших являють собою справжні шедеври музичної творчості. Аркас, давши музичне і сценічне оформлення поемі "Катерина", створив драму, яка робила незабутні враження і довгі роки не сходила зі сцени театру Садовського і Саксаганського. Твори Шевченка, декламовані зі сцени артистами українського театру, знайомили широкі маси міської робітничої людності з безсмертними думками і закликами геніального поета і тим самим спричинились до поширення його високих ідеалів по всій Україні і поза межами її.

Коли через кілька років нашої театральної діяльності новин циркуляр заборонив українське слово і пісню на Україні, то хоч це робило нашу циганську мандрівку ще тяжчою через труднощі переїздів з півдня на північ Росії, одначе артисти українські не лякались ніяких перешкод, бо знали, що за межами України живе братній російський народ, шкільна молодь, робітники заводів, інтелігенція, які нас радо вітали і яким завжди було миле слово і пісня українського народу.

Світлий образ поета, пам'ять про його страдницьку долю, жила завжди в серні кожного артиста української сцени, з'єднуючи всіх в одну дружню сім'ю. Ніякі переслідування уряду, які доводилось терпіти, ніякі життєві катастрофи, що несли в собі загибель усього діла, не зупинили завзятців на їх шляху — служити ідеалам добра і правди.

Українські актори несли від берегів Чорного моря аж за Волгу, за Урал, в далекий Сибір слова, пісні, думки українського трудового народу. І той щирий, гарячий прийом, який зустрічали артисти на своєму шляху, був їм нагородою за всі негоди їх існування, підтримував їх дух, їх віру в те, що діло, якому вони віддали своє життя, є справді велике і святе.

М. К. Садовська

/ Барілотті /

Серед усіх незабутніх імен артистів українського театру ім'я артистки Марії Садовської повинне посісти почесне місце. Наймолодша з талановитої сім'ї Тобілевичів, вона взяла собі на сцену дівоче прізвище своєї матері, а разом з тим її чарівний голос, красу обличчя і постать, доброту серця і шляхетність характеру.

Виростаючи на селі, серед тяжких умов селянського життя, вона глибоко розуміла і відчувала думки, настрої, мрії і страждання простого люду. Тим-то вся творчість народна, пісні і думи, в яких народ шукав радості і розваги, були з дитинства такі рідні і близькі її серцю.

Батько її Карпо Адамович, з природи дуже розумний, хоч і малописьменний, добре знав, що тільки освіта робить людину достойною свого призначення і торує їй шлях у життя, і тому робив все, що міг, щоб своїм дітям дати освіту. 1 цю заповітну мрію-життя він здійснив з честю. Це було гордістю і славою його вбогого існування.

Все підготовляло молоду дівчину до майбутньої кар'єри української артистки: і арії Наталки Полтавки, які так гарно співала її мати, і сільські народні пісні, що співали дівчата на оденках в домі Тобілевичів. А згодом, коли вся родина переїхала з села до Єлисаветграда до власної хати, тоді все життя сім'ї і діяльність старшого брата Івана йшли спільною стежкою праці на користь майбутнього українського театру. Саме тоді Петро Ніщинський написав для хору свої "Вечорниці", які і до сьогодні не втратили своєї чарівної сили для слухача. Одбувалися літературні зібрання, репетиції, хатні концерти, читання класичних творів, творів Шевченка. Це були для молоді підготовчі лекції і по співу і по декламації.

Марія Садовська в ті роки вчилася в міській гімназії, але це не перешкоджало їй готуватися до театральної праці.

Закінчивши гімназію, Марія Садовська була цілком готова, щоб зайняти яку-небудь посаду при самій гімназії, та, провіривши свої почуття, вона не виявила в собі найменшої до цього охоти. Навпаки, страх її обняв і сум великий! Що робити, щоб не змарнувати часу, а віддати свій труд, свою душу на користь якогось рідного серцю діла?

В уяві тодішнього культурного громадянства вже народився і виростав великий інтерес до театру. Вже збирались в похід люди, яких природжений талант звав на це поле діяльності, радість захоплювала серця, виростали надії, але циркуляр 1876 року на деякий час вбив цю радість. Цей нежданий вирок приголомшив усе. Куди діти своє серце, свою працю, своє життя? Марія Садовська під впливом зневір'я і жалю на свою долю прийняла першу-ліпшу пропозицію якогось антрепренера і поступила в оперетку, щоб хоч яким-небудь чесним трудом заробити собі на утримання, бо в домі батьків разом з переїздом до міста виявились великі нестатки. Всі витрати і кошти на утримання сім'ї падали в зв'язку з хворобою батька на старшого сина Івана Тобілевича, у якого теж були свої обов'язки—дружина і четверо дітей.

Молода артистка, співаючи веселі опереточні мелодії, почувала в своїм серці велике розчарування, що не на той шлях вона стала, не там приймає оплески від глядачів, яких чарував її прекрасний голос і щирість виконання, бо не постатями опереточних героїнь вона мріяла підкоряти людські серця, не "веселими вдовами" здобувати їх любов, а стражданнями душі української дівчини, "Наталкою" робити незабутнє враження! І часто траплялось, що, нагороджена шумними оплесками і криками "браво!", молода артистка виходила з театру, обливаючись гіркими сльозами від почуття жалю, що не на той потрапила шлях.

Переболівши серцем те гірке розчарування, вона врешті дала себе заворожити одному юнакові, італійцеві, артистові оперети. Вона повірила його палким признанням, його завіренням у щирість почуття і згодилася бути його дружиною. Це принесло немало гірких переживань молодій жінці, а потім і матері.

Не було згоди, не було щастя. Та різниця характерів, переконань, звичок у домашньому побуті, його байдуже ставлення до її ідеалів рівності і волі межи народами — всі ці скарби духовні, винесені з рідного гнізда від матері-кріпачки та брата — переконаного демократа, щирого друга простого люду, були йому цілком байдужі і чужі. Згодом і він став для неї чужим, і вона, взявши своїх двох дітей, покинула і його і оперетку та повернулася до рідних, де вже її нетерпляче чекали.

А за цей час стались великі події, що схвилювали весь світ. Переживались тяжкі роки, вибухла війна, на яку мусив іти і брат Марії Микола. Минуло чимало часу, поки матері діждались своїх синів, а сестри братів своїх. Нарешті і сім'я Тобілевичів діждала дня радості —зустрічі з Миколою. Це була для сім'ї подвійна радість, бо майже одночасно вернулась до рідних і сестра їх Марія — теж жива й здорова, тільки сумна і знервована вкрай. У рідному гурті близьких серцю людей почали гоїтись рани серця, наступав бажаний спокій, оживали в душі ясні зорі забутих було надій...

1884 року з’їхались до Києва українські артисти, між якими була і Марія Садовська. Відтоді і розпочалась її праця на рідній сцені, спочатку у співочих ролях в операх, а потім і в усіх драматичних ролях у драмах і трагедіях тодішнього репертуару. Всі ролі вона виконувала з рівним захопленням, щирістю і глибоким почуттям ніжного жіночого серця.

Не було такої жіночої ролі в тодішньому репертуарі, виконання якої Марією Садовською не зворушило 6 глядача до глибини душі. Були ролі виключно трагічні в її виконанні, яких після її смерті жодна артистка не одважилась грати, почуваючи свою слабість перед відтворенням на сцені тієї величі страждання. Я говорю про роль Пракседи в драмі "Гуцули" польського письменника II. Корженевського. Після смерті Марії Садовської ця трагедія вже більше не бачила світу.

Перші роки своєї театральної діяльності Марія Садовська працювала під режисурою Марка Лукича, а коли згодом трупа поділилась, учителем її став брат Саксаганський, якому товариство доручило цю справу, бо наука театрального виховання була завжди невичерпною темою розмов Саксаганського з молодими акторами. Він був гарячим проповідником тих славних російських і європейських діячів і учителів мистецької творчості, які в життєвій правді шукають розв'язання всіх трудних моментів у виконанні будь-якої ролі. Життєва правда! Тож тільки цей великий дар спостережливості, що дає змогу бачити всі відтінки почуттів людської душі, робить артиста великим і безсмертним у відтворених ним тинах. Всі брати Тобілевичі мали від природи цей дар спостережливості, а тому працювати з ними було так легко і радісно. І театральна молодь слухала їх і вірила кожному їх слову, кожній вказівці.

Легко й радісно було режисерові працювати на репетиції з артисткою, що розуміла і вміла висловити словом і інтонацією голосу найтонші почуття людського серця. Марія творила образи, що потрясали до глибини душі слухачів, залишаючи незабутнє враження. Таке враження лишалось у глядачів після "Наталки Полтавки", таке враження переживали глядачі після похоронного співу Пракседи в "Гуцулах": "Ой, під горою під кам'яною, там сидів голуб із голубкою". Ця пісня в чарівному виконанні артистки справляла таке враження на людей, що після її смерті на білім мармуровім пам'ятнику на її могилі ці слова і ноти були вирізьблені золотими літерами. Зате, коли артистка виявляла веселий настрій і співала на закінчення "Наталки" "Начинаймо веселиться...", то стільки щастя і радості світилось в її ясних очах, що всім ставало радісно й весело жити на світі.

Наскільки артистку тішив її успіх на сцені, радували ті оплески й овації, якими нагороджували її слухачі, настільки ж тяжке було її родинне становище —ніжної дочки, мати якої недавно померла, і люблячої матері своїх дітей, які лишились без батька і з якими вона мусила розлучатись на цілий сезон, бо возити маленьких дітей з собою під час тяжких мандрівок їх циганського життя було неможливо. Це одна з найтяжчих умов мандрівного життя українських акторів, які щороку переселялись з кінця в кінець великої держави. Це безнадійно тяжке становище руйнувало часто радість від мистецької праці, наповнюючи душу вічним непокоєм і тривогою за своїх любих пташенят, що виростають без материнського слова і ласки, як справжні сироти, забуті долею.