Корифеї українського театру - Сторінка 3

В домі брата він зустрівся і зійшовся з щирими народолюбцями, які, бажаючи прийти на допомогу народові, покладали великі надії на виховний вплив театру. Тут, у цім гурті культурної молоді, читались твори визначних письменників — Бєлінського, Добролюбова, Герцена та інших провісників революції, тут зародилась перша думка про український театр.

Згодом тут чулись українські народні пісні, декламація, відбувались репетиції аматорських вистав, в яких брав участь і учень реальної школи Панас Карпович Тобілевич.

І вступивши згодом до професійних артистів, Панас Саксаганський прийшов туди не з порожніми руками, бо він часто одвідував і гастролі російських труп з участю видатних майстрів — Самойлова, Щепкіна, Ольдріджа і Сальвіні, які були добрими учителями театральної науки для молодого актора.

А крім всіх цих сприятливих умов, ще й сама природа обдарувала його такими багатющими даними зовнішньої і духовної краси, такою силою таланту у вияві найглибших переживань людського серця, що це дало йому загальну славу і любов.

Він глибоко шанував і любив майстрів російської сцени, що розкривали в своїх образах велич і почуття людського серця, запалювані геніальними творцями російської літератури, він любив щиро і українських письменників, послідовників Шевченка, тих, що проповідували рівність і свободу! Він схиляв чоло перед величчю театрального мистецтва, як перед кафедрою добра і правди!

"О, служити таким ідеалам — любо!" — каже Іван Тобілевич в "Суєті" устами лицедія Барильченка, висловлюючи свої переконання про високі завдання театру в житті людському. Нудити свідомість мас, бичувати зло сатирою гострою, а сміхом через сльози примушувати людей соромитись своїх лихих вчинків! О, таким ідеалам служити любо! Тут можна й поголодати, коли знаєш, що несеш нехибно цей стяг священний8.

Ці думки і стремління були провідною зорею в діяльності братів Тобілевичів, що освітлювала їх трудний життєвий шлях від початку до кінця їхнього життя. Але це не зломило їхньої енергії і бажання служити своєму народові, щоб "зменшить ту біду, те лихо, що на селі панує".

Важкий це був шлях, яким ішли корифеї українського театру! Шлях вічного переслідування, погроз і заборон від царського уряду. На воловій шкурі не списати всіх зневаг і заборон, які надали з урядових установ на українське слово, пісню і думку, коли в них виявлялось справжнє життя трудового народу, бажання волі і ненависть до панів, до визиску людини людиною.

Легко зрозуміти, як це впливало на духовну рівновагу артиста, який був одночасно і режисером і відповідальним керівником театрального гуртка! Як ця боротьба руйнувала здоров'я артиста, сили його моральні і фізичні!

Минуло два десятки років такої боротьби за своє укохане, рідне діло, а вже перед революцією почав слабнути і здавати колосальної сили і мужності організм Панаса Карповича Саксаганського.

"Не годи, а тяжкі пригоди руйнують силу і здоров'я чоловіка", каже народне прислів'я. Отже й тут сталось щось подібне: життя принесло братам неждано-негадано стільки тяжких ударів і переживань, стільки "пригод", що і найсильніший упав би під їх тягарем: насамперед стався арешт і заслання брата Івана на Донщину на п'ять років без права виїзду куди-небудь. Ця страшна подія на довгі роки завдала всій родині туги і жалю тяжкого, якого не зменшили великі артистичні успіхи талановитих братів.

Після повернення старшого брата на сцену сталась нова тяжка подія — поділ трупи, коли Панас Саксаганський лишився сам з братом і сестрою і мусив починати всю працю спочатку, щоб створити достойний колектив і, подолавши всі труднощі, почати роботу. Це були часи, коли виявилась вся сила мужності обох братів у нещасті, їх любов до театру, до праці, — їх невсипуща енергія у виконанні складних обов'язків головних поводирів нового гуртка артистів9.

Через рік-другий театр під керуванням Саксаганського в мандрівках по Україні і поза межами її здобув собі загальну любов і пошану, здобув лаври і троянди, якими вдячна молодь стелила шлях обраним артистам і укрила незабаром ранню могилу артистки Марії Садовської, рідної сестри Тобілевичів.

Це був страшний удар для братів, які були безмежно закохані в свою талановиту, веселу єдину сестру. Крім того, тут було ще й інше нещастя — втрата артистки на перші ролі, які так блискуче виконувала Марія Садовська! А коли час загоїв трохи ту болючу рану в братерському серці, а талант артистки Любові Ліницької усунув цю невигоду, і діло знову стало розквітати пишним цвітом і чарувати людські серця, особливо в робітничих районах України, коли товариство мало вже всі потрібні для своєї діяльності аксесуари і допоміжні засоби — бібліотеку, костюми і декорації, тоді сталось нове нещастя, що надовго припинило діяльність цілого колективу: одного ранку згорів театр, в якому ми грали. Це сталось в Катеринославі, де робітники так любили наш театр. Зборів театр, згоріло чимало людей, а разом все добро і майно трупи — всі костюми і декорації. Всі артисти вискочили з вогню, як були на сцені, і вся їх одежа згоріла.

Чиясь шляхетна допомога стала в пригоді цьому лихові і дала нам змогу знову розпочати працю. Були куплені на базарі якісь недоноски з старої одежі і в них треба було віднині, на якийсь час, виступати артистам.

І знову час заволік туманом тяжкі події, пережиті всіма товаришами, і знову з почуттям надії в серці, не маючи іншого певного пункту, бо всі театри були зайняті, поїхав наш гурт до міста Вільно на літній сезон.

Але й ця надія була несподівано зруйнована. Ніхто не пам'ятав влітку такої зливи, такої дощової пори, коли страхітливі потоки води лились на нещасних артистів у пустому театрі, тоді, коли мешканці міста сиділи по хатах, ховаючись де хто міг від того нещастя.

За той час, коли заборонені були на Україні вистави українського театру10, трупа Панаса Саксаганського побувала по всіх далеких закутках Росії з півночі на південь — від Кронштадта, Москви, Казані —аж до міст Криму, Кавказу і Польщі.

Через брак театрів у деяких містах ми грали зимою в літніх театрах і замерзали від холоду. У Варшаві (де нам теж довелося грати в літньому театрі) ми одвідали могилу знаменитого польського артиста Жулковського. Там Саксаганський випадково зустрів свою землячку Ніну Левченко, яка згодом стала його дружиною і другом вірним на все життя.

В останні роки його артистичної діяльності перед революцією було вже знято заборону грати на Україні, але ті криваві погроми, які терпіла повсюди людність єврейська, тяжким робили життя Панаса Карповича, благородне серце якого повставало проти всякої неправди і насильства; тяжкими і безрадісними робили вони його думки, почуття і переживання. А разом з тим довготривала недуга брата, що закінчилася нарешті смертю, пригнітила остаточно його душу. Те, що Саксаганський робив потім, було тільки блідою тінню з його кипучої діяльності молодих років.

Велика і дивна сила таланту Саксаганського справляла на глядачів незабутнє враження: його уміння перевтілитись з одного типу в другий, зміняючи своє лице, рухи, поставу і голос, давали йому змогу виконувати різноманітні ролі, типи і характери. Він грав одночасно Возного і Стецька, смішного дивака Бонавентуру Копача і героїчного Гната Голого, старого Шпоньку і молодого ентузіаста Івана Барильченка і десятки інших типів репертуару українського театру.

Серед тяжких пригод, що зливою лились на гаряче серце артиста, його найбільш підтримувала глибока любов брата і дружини, а також безмежна любов усіх трудящих верств глядача, робітників і шкільної молоді. Про ту всенародну любов до славного артиста можна багато сказати. Маси простого робітничого люду завжди заповнювали театр, коли виступав Саксаганський. І зміст п'єс і художнє виконання будили в них свідомість і благородні почуття, давали пораду і науку, як жити треба на світі.

І хоч фізичні сили артиста почали слабнуть, але, коли сталась всесвітнього значення подія і ясне сонце революції прогнало темряву і знищило кайдани неволі, тоді знову воскресла бойова сила його душі, і він з подвійним запалом узявся до праці, дякуючи своїй долі і великому вождеві народів Сталіну, що дали йому щастя бачити за свого життя свій край назавжди вільним і радісним.

М.К. Заньковецька

Коли почав свою діяльність український народний театр — здавалось, що вогненний стовп заяснів у пустині чудесним світом. Почулось з кону рідне слово, полилася жалібна пісня Наталки Полтавки — "Віють вітри, віють буйні", яку співала артистка Марія Заньковецька, показуючи здивованим слухачам тяжке горе української дівчини.

Серед широких просторів, серед поетичних закутків України, далекі від суєти широкого світу родились і виросли ті, що мали стати своєму народові друзями і поводирями.

До тих запальних юнаків, що стали до бою за щастя свого народу і воювали не мечем, а гарячим словом, належить і славна дочка України — Марія Заньковецька.

Неначе з наказу вищих законів правди і справедливості, в різних закутках нашого краю в один майже час встали всі учасники того славного походу молодих ентузіастів, що здивував і підкорив усі серця на просторах нашої країни. Серед тих героїв, яким за єдину зброю було тільки слово, серед тих велетнів духу перше почесне місце посіла Марія Заньковецька. Вона не побоялась порвати зі всіма традиціями свого заможного стану, кинути спокійне життя і ступити на тернистий шлях артистки народного театру.

Вихована на селі, в родині заможного дідича Адасовського, серед розкішної природи Чернігівщини, вона ніби з'єднала в своїй душі всі творчі сили землі рідної, всі скарби і дари щедрої природи — її красу і талант. Сама природа обдарувала її всім тим, що робить людину безсмертною, даючи їй право бути першою між перших. Всі привабливі риси її постаті, обличчя і голосу, обік великої сили таланту, серця і розуму, створили чудо. З її появою на сцені театру захвилювалось мертве море людського життя, закипіло до самих глибин таємних і загуло бурею, вибухом ентузіазму, подиву і великої радості.

З появою Марії Заньковецької неначе народилась якась нова, чудодійна сила, немов джерело живої води влилось в життя, в серця людей. Хто з нас не пам'ятає її творчого натхнення? Хто не зливався з нею почуттям? Хто не плакав з нею разом? І друзі і вороги — всі були захоплені одним великим враженням від якогось нежданого чуда і ті враження, я певна, залишались, як святиня, в серцях їхніх і збереглись аж до кінця їх життя!

І не тільки збереглись, але й опромінювали все їхнє існування! Вона розбудила думку і свідомість, у мільйонах душ запалила іскру любові до всіх покривджених і знедолених, життя і страждання яких так яскраво відтворені були артисткою.