Кость Гордієнко-Головко — останній лицар Запорожжя - Сторінка 9

Під впливом таких звісток з України, запорожці, хоч і сумували за рідним Базавлугом, а коли гетьман Скоропадський, серед літа року 1710 прислав до коша листа, умовляючи запорожців одцуратись бусурманів та просити ласки царя, то на раді була ухвалена запорожцями дуже глузлива й докірлива гетьманові одповідь.

На початку листопада 1710 року на Кам’янську Січ прибув Гордієнко з звісткою, що султан турецький та хан кримський приймають запорожців у свою ласку і призначають їм під Січ землі біля Олешок, річки Конки та Кардашівського лиману. Тільки сам же Гордієнко радив товариству не переходити зараз туди з кошем, бо з весни султан мав розпочати з царем війну за Україну і ще невідомо, на чому та війна скінчиться.

Після бурхливої ради, що одбулася того ж місяця, запорожці обрали Гордієнка кошовим отаманом, а напровесні року 1711, з метою визволення України, він з кількома тисячами запорожців вийшов на захід і, сполучившись десь біля Бугу з невеликою силою татар та з Пилипом Орликом, разом з ними уступив у Правобережну Україну. На початку справа визволення України пішла дуже добре. Як тільки з початком турецької війни царське військо перейшло од Дніпра за Дністер, Гордієнко з запорожцями перетяв позад російського війська шляхи та захоплював російські обози і тим призвів царя до скрутного становища. Разом запорожці почали піднімати земляків проти російської влади.

Людність українська радо зустрічала запорожців — давніх оборонців своєї волі й прав і, озброюючись, приставала до запорожців, складаючи полки козаків під рукою Пилипа Орлика. Умань, Чигирин, Торговиця, Кальник та Корсунь зі своїми округами признали Орлика гетьманом й побільшили Орликове військо, так що у нього та Гордієнка скоро складалося біля 16.000 війська, опріч татар. З тією силою вони пішли назустріч генеральному осавулу Бутовичу, що вів проти них, з наказу гетьмана Скоропадського, лівобережних козаків і, упень погромивши його військо під Лисянкою, захопили й самого Бутовича у бранці. Після того Гордієнко й Орлик опанували ще Богуславом та Каневом і підступили до Білої Церкви.Тільки тут доля вже покинула Орлика. Ні у козаків, ні в татар не було годящих гармат, у Білій же Церкві сиділа чимала московська залога з великими гарматами. Штурм козаків було одбито, і обставини вимагали затяжної облоги города, спільники ж Орлика не хотіли ні йти на штурм, ні стояти на місці, а користуючись тим, що Україна лежала не оборонена, розбіглись загонами і почали пустошити всю країну, забираючи тисячі людей у неволю. Почувши про вчинки татар, козаки-повстанці покинули Орлика і пішли обороняти свої оселі, так що він мусив зняти облогу города і, пославши султанові й шведському королю скарги на татар, одійшов з Гордієнком за Дністер.

Зрада татар під Білою Церквою так само підтяла справу Орлика, як колись їхня ж зрада під Жванцем підтяла справу Богдана Хмельницького. Люд український розчарувався й зневірився в Орликові і вже не покладав на нього надії як на гетьмана.

Тим часом Гордієнко, перейшовши з запорожцями Дністер, весь час воював на шляхах російського війська і сприяв тому, що туркам вдалося, зрештою, оточити царське військо. Цар Петро опинився у такому становищі, що мусив одкупитись грішми, аби турецький визир випустив його з військом у свою землю. Коли у той час складали з турками умову про згоду, цар змушений був повернути їм Азов та Таганрог, все Запорожжя і назавжди зректися втручання у справи польські й козацькі.

Орлик та Гордієнко трактували останню умову так, що московське військо повинне вийти геть з усієї України і лишити її вільною од всякого свого впливу, царський же уряд, після того, як російське військо перейшло вже за Дніпро і було у безпеці, заявив, що він віддає Запорожжя та Правобережну Україну. Орлик та Гордієнко їздили у Стамбул і благали султана іти знову з військом, щоб одняти од царя й Лівобережну Україну, та султан на те не згодився, і Лівобережна Україна лишилася під царською владою.

Повернувшись з Стамбула на Запорожжя, Гордієнко застав Січ вже в Олешках, бо під час війни російське військо зігнало запорожців з річки Кам’янки.

Січ була ще не упорядкована і Гордієнкові довелося будувати курені й церкву. Запорожці будувались неохоче. Не подобалась їм місцевість, віддана татарами під Січ, і до того в Олешках вони далеко були одірвані од Великого Лугу й од України. Всі будинки у Січі робились похапцем і неначе на невеликий час, і навіть церква св. Покрови мала стіни з очерету, пов’язаного у пучечки, а не з квадрового лісу, як у Чортомлицькій Січі, замість даху ж на церкву було нап’ято паруси.Упорядкувавши Січ сяк-так, запорозьке товариство розіншлося по своїх одвічних лугах, степах та лиманах, а найбільша частина подалась на Самару, бо всі запорозькі землі, на підставі прутської умови, російське військо покинуло, поруйнувавши й свої Самарські городки та Кам’яний Затон.

Заплутане становище було тільки на Правобережній Україні. Російське військо хоч вийшло з більшості городів, та не хотіло покидати Білої Церкви. Маючи думку вдержати Правобережну Україну під владою Запорозького Війська, Гордієнко по городах на південь од Білої Церкви становив запорозькі залоги і з історії відомо, що, наприклад, року 1712, він призначив полковником в Умань курінного товариша Поповича. Та тільки воля навіть цієї невеликої частини України протяглася недовго. Російський уряд передав Білу Церкву не запорожцям, а полякам, і ті почали окружною силою поширювати свою владу на південь, одбираючи од запорожців місто за містом. З другого боку й Війську Запорозькому, маючи осередком Олешки, одірваному од України Дніпром та безмежними татарськими й запорозькими степами, трудно було вдержати свою владу на Україні, так що та влада тільки й держалася до року 1715, поки кошовим отаманом на Січі був ще Гордієнко.