Козацькі вожді. Частина 1

Відчуття вічності. Вступне слово.

"Запорізька Січ — суто українська модель середньовічного європейського лицарського Ордену, в якій войовничість народу й потреби самозахисту найідеальніше поєднувалися з його жертовною волелюбністю і природним аристократизмом духу".

Богдан Сушинський

1.

Козаки... В історії українського народу вони з'явилися, як з'являються най шляхетніші легенди про істинних лицарів, оборонців рідного краю. Тепер уже ніхто не здатний з'ясувати, коли та де зародилася найперша ватага цих степових одчайдухів і що саме спонукало їх об'єднатися в козацькім товаристві; хто був їхнім ватажком та яка судилася йому доля.

Козацька слава долинула до нас із-поза віків, отож єдиним свідченням існування перших козацьких загонів, їх поривань і боротьби можуть слугувати хіба що скупі словеса літописців, описи вражених, зачарованих мандрівників та скарги приборкуваних правителів, які, звикнувши до безборонності південноукраїнських земель, вже десь у XV столітті раптом відчули, що на відроджуваних у славі й могутності теренах Київської Русі зростає нова військова сила, здатна давати войовникам Сходу і Заходу відсіч, якої свого часу вони зазнавали від могутніх дружин "великих" та "світлих" ("світлими" мали право називатися князі, що об'єднували під своєю владою кілька племен) князів давньоукраїнських. Саме виходячи з цих писемних джерел, усі знані досі козацькі історики — М. Бєльський, М. Максимович, Д. Яворницький, В. Антонович, М. Грушевський — одностайні в думці, що історично відомими в Україні козаків слід вважати з другої половини XV століття. Дехто спромагається навіть на точну дату —1471 рік, тобто рік, якого Київське князівство, що доти зберігало певну автономію, було реорганізоване в одне з воєводств Польського королівства. Таку аргументацію М. Максимовича, на яку, не аналізуючи її, посилається й Д. Яворницький, мабуть, можна витлумачити так, що, втративши рештки державності, український народ почав самозгуртовуватися для захисту своїх земель на засадах народного ополчення.

Що ж, у цьому є частка істини. Хоч не можна не брати до уваги й соціально-економічного підґрунтя козацтва, яке виникало на землях, по суті, майже незаселених і практично не підлеглих юрисдикції ні Литви, ні Польщі, ні Кримського ханства чи Османської імперії. Втікаючи від своїх панів та обживаючи нові землі, люди, що починали називати себе козаками, мусили бути готовими до самозахисту і від татар, і від поляків з литовцями чи якогось іншого війська, що могло опинитися в цих краях навіть тимчасово, ідучи походом на іншу державу.

Якщо вже говорити про соціальні аспекти формування козацтва, то, ясна річ, перші ватаги створювалися здебільшого із найбідніших верств українського народу. Одначе настав час рішуче зруйнувати давно насаджуваний стереотип, нібито козацтво формувалося тільки з плебсу і в суті своїй мало класовий характер, оскільки, мовляв, головні зусилля націлювало на боротьбу проти українських і польських магнатів, поміщиків та інших визискувачів. Треба геть не знати історії українського козацтва або геть не поважати самого козацтва, щоб і досі ґрунтувати уявлення про нього тільки на "класових" легендах. Українське козацтво ніколи не витворювалося за класовою ознакою* До його ватаг, до "коша", вливались не селяни й кріпаки, а... лицарі, готові до самопожертви задля оборони рідного краю. Відтак брали до рук козацькі шаблі родовиті князі й бояри, старости і купці, студенти братських шкіл і випускники академій, женці й ремісники...

Нема нічого дивного й у тому, що одним з перших життєписців українського дніпровського козацтва став польський аристократ, історик" воїн і мандрівник Мартин Бєльський (1494-1575 рр.). Козацтво народжувалося за тих часів, коли, як уже мовилось, українські землі й українська людність живили могутність спочатку литовсько-української, потім польсько-литовсько-української держав і, попри всі утиски, що їх українське селянство, а згодом і козацтво, зазнавали від шляхти, все ж на першому етапі становлення цього визвольного руху українські козаки і польські жовніри виступали здебільшого як союзники в боротьбі зі спільними ворогами — кримською і бєлгородською ордами, Османською імперією та Московією. Тому оборону українських земель польські хроністи завжди сприймали і як оборону земель польських.

Тим-то саме в "Хроніці" М. Бєльського віднаходимо свідчення, що 1489 року в складі війська князя Яна Альбрехта, сина польського короля Казимира IV, уже діяв загін українських козаків. Женучи кримську орду, що вдерлась на Південне Поділля, Альбрехт весь час тримав в авангарді козаків, які добре знали побузькі краї і провели його військо до притоки Південного Бугу Савранки. Водночас в іншому документі — Уставній грамоті Великого князя Литовського Олександра І, датованій 1499 роком, йдеться про козаків, що гуртувалися в основному гніздовищі козацтва — на Дніпрі, в районі Черкас.

Одначе обидві ці дати правомірніше сприймати лише як запізніле відлуння справжніх часів зародження козацтва, яке свою історію, починаючи з найперших її кроків, мало звичай укладати не літописами й хроніками, а шаблями та пістолями. Що й полишалось на нашій землі енциклопедіями козацьких могил...

Тепер, звичайно, доводиться шкодувати, що предки наші охочішими були до шаблі та плуга, ніж до пера, бо коли народ сам лінується увічнювати власний життєпис у мудрих і правдивих письменах, його починають увічнювати інші. Але вже на свій смак і своє розуміння, підганяючи під власну національну гордість. І доводь потім з холодної височіні століть, хто ти є, від кого і звідки походиш, якої мови та віри син...

Важко сказати, чи й самі засновники отих перших козацьких ватаг знали пояснення свого ймення. Козак — то й козак... То чи ж варто дивуватися, що й досі історики та філологи мало не всіх європейських народів намагаються з'ясувати походження цієї назви, вдаючись хто до джерел туранських (туркестанських), згідно з якими "козак" — досить промовисто випливає з уживаного туранськими арійцями словосполучення "кай" —"сак", тобто легков'ючений, готовий до походу; хто до половецьких, бо ж у мові половців "козак" означало "дозорець", "вартовий", той, що йде попереду. І, погодьмося, саме це тлумачення найбільше відповідає суті й призначенню перших загонів козацтва, що завжди стояло по прикордонню українських земель. Трапляються й інші тлумачення. Наприклад, назву "козак" виводять зі слова "косак" — той, що носить косу, або оселедець.

Втім, якогось особливого значення походження цієї назви для нас із вами не має. Оскільки, хто б та яким чином не витлумачував це слово, для безлічі поколінь українського народу воно давно набуло такого історико-героїчного змісту, що українець уже й вимовляє його з якоюсь особливою національною гордістю, а, почувши з вуст іноземця, взагалі проймається святою повагою до предків.

Значно істотніше для нас сьогодні — з'ясувати ось яку деталь. Так вже узвичаїлось, що навіть в уяві українця, який не без надсади мусив пізнавати свою історію з невелемовних і не завжди правдивих шкільних підручників, українське козацтво, як правило, уособлюється в образі Запорізької Січі. Але таке уявлення помилкове, бо, починаючи відлічувати історію українського козацтва від появи Січі, поєднуючи ці два поняття, ми значно звужуємо рамки історичних реалій. Адже "українське козацтво" як таке зародилося значно раніше, ніж князь Дмитро Вишневецький-Байда, ґрунтуючись на статутах лицарських орденів, згуртував "низове січове" товариство у своєрідний лицарський козацький Орден.

При цьому слід пам'ятати, що козацтво наше зароджувалося в різних краях України: на Дніпрі, зокрема, в районі Черкас та Канева; на південному Поділлі, в межиріччі Кодими і Савранки; в районі Брацлава і Кам'янця...

І вже зовсім помилково обмежувати район формування козацтва степовою та лісостеповою частинами Південної України. Добре відомо, що досить велике антипольське повстання, що спалахнуло 1489 року в Галичині під проводом отамана Мухи (в ньому брало участь близько 9 тисяч повстанців), його учасники теж оголосили козацьким, оскільки бойову основу цього війська становив загін козаків. А понад те не слід забувати, що козацькі загони виникали також на Чернігівщині, Волині та Полтавщині.

Тож навіть якщо роком заснування українського козацтва вважати документовано визначений 1471 рік (хоч ясно, що насправді воно виникло раніше), то і в цьому разі 2001 року Україна, а може, й увесь слов'янський світ, мали б відзначити 530-річчя українського козацтва. А заснування Запорізької Січі, у вигляді постійного військового табору, лицарського Ордену та військово-політичної сили, датоване 1556 роком, коли на острові Хортиця було споруджено, фортецю та сформовано козацький гарнізон.

Ні через хроніки-літописи, ні через докладні історичні дослідження та посібники, ні через описи битв і давніх подій не сприймається історія народу так виразно й образно, як через історичні постаті. Саме з цього я й виходив, задумуючи книжку-есе "Козацькі вожді України", в якій маю намір оглянути діяльність не лише гетьманів та кошових отаманів, а й ватажків інших рангів. Але, оскільки одних і тих самих керівників козацького руху в різних джерелах називають то "гетьманами", то "отаманами" чи "кошовими отаманами", то, перш ніж переходити до конкретних постатей, хочу подати тлумачення козацьких чинів, пропонуючи такий табель про ранги:

Гетьман України. Загалом, слово "гетьман" у польсько-литовсько-українській державі тлумачили як " командуючий ". Коронний гетьман у Польщі завжди був головнокомандуючим. Польний гетьман — заступником головнокомандуючого. Що ж до гетьманів України, то вони були не лише головними командувачами війська, а й виконували обов'язки керівників держави.

Гетьман українського козацтва. Гетьман, що командував полками чи загонами українських козаків, у яких, крім запорізьких, могли бути також городові й надвірні козаки, повстанці чи добровольці.

Гетьман повстанської армії. Вважаю, що цей чин слід вирізнити, хоч досі цього ніхто формально не робив. Гетьманами повстанської армії слід вважати командувачів, що керували повстанськими військами, до складу яких, зокрема, входили і полки запорізьких та інших козаків.

Гетьман Лівобережної (чи Правобережної) України.