Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 6

Аркас, оцінюючи повстання М. Глинського" твердить, що на ньому скінчилося останнє бажання й остання спроба княжої України знову стати самостійною і незалежною. З цим важко погодитись, оскільки згодом чимало представників інших давніх князівських і взагалі аристократичних родів українських ставали на захист України і домагалися її незалежності, її волі. Тому будемо вважати збройний виступ князя М. Глинського однією з найпомітніших спроб відродити незалежну Україну. І було б справедливо, якби ми утвердили в історії нашої держави те місце князя М. Глинського, на яке він заслуговує. Він боровся і помер патріотом України, одним з її воїнів, її полководців

Предслав Лянцкоронський. Гетьман українського козацтва.

На історичній арені Предслав Лянцкоронський з'явився 1506 року. Відомостей про нього маємо не дуже багато. Але й на їхньому ґрунті можна підтвердити його належність до одного з найвпливовіших польсько-українських аристократичних родів. Батько його був польським сенатором. Сам він мав за дружину доньку князя Острозького, а до того ж став свояком Великого князя Литовського Олександра І, що забезпечувало йому значний вплив у суспільстві.

Визнання полководця здобув 1512 року, під час війни з Кримським ханством. Будучи Кам'янецьким старостою, Лянцкоронський зібрав під своє врядування місцевих козаків і разом з князем К. Острозьким очолив українсько-польські війська, що завдали нищівної поразки кримській орді. Цей похід так його уславив, що, як засвідчує, ґрунтуючись на давніших джерелах, історик Д. Яворницький, у Польщі й Литві Предславу Лянцкоровському почали складати шану як кращому полководцеві свого часу, "який багато подорожував різними країнами Європи й Азії, вивчив усі бойові прийоми кращих європейських та азіатських полководців". Одначе цю славу йому ще не раз довелося підтвердити новими блискучими перемогами.

Для нас він цікавий передусім як стратег і тактик. Лянцкоронський був одним з перших козацьких гетьманів, який, маючи під рукою нібито й не такі вже значні військові сили, все ж не чекав нападів кримської та буджацької орд, а сам починав завдавати ударів не тільки по них, а й по турецьких гарнізонах, що весь час підтримували татар. І він, і козаки пам'ятали, що всі міста й землі Північного Причорномор'я, окуповані турками й татарами, свого часу належали їхнім предкам — давньоукраїнцям, русичам Русі Київської.

Ось один з переконливих прикладів. 1516 року, знову згуртувавши солідний загін козаків, Лянцкоронський перейшов Дністер, сміливо вторгся на територію, контрольовану турками, і в передмістях Білгорода (тепер Білгород-Дністровський) дощенту розгромив з'єднані турецько-татарські війська, що спробували відстояти місто. Самої фортеці українські козаки не штурмували — не бачили в цьому сенсу, — зате захопили чимало полонених, а також великий табун коней, а ще — неабияку череду рогатої худоби та овець.

Можна собі уявити, як це вразило турків, татар! Століттями звикши грабувати когось, вони раптом побачили, що пограбовано їх! Ґвалт! Пограбовано з усього, що вони мали! Це спонукало турків і татар скликати нове, ще більше військо і кинутися навздогін козакам. І таки наздогнали. Під озером Овидов, що під Очаковом.

Переобтяженому здобиччю козацькому загонові дуже важко було протистояти ворогам. За логікою, він мав би кинути все набуте і рятуватися відступом. Саме на це й важили турецький паша і татарський мурза. Та П. Лянцкоронський настільки вміло організував оборону і так талановито контратакував, що мусульманські війська знову зазнали нищівної поразки. Козаки повернулись до рідних місць в ореолі слави.

На мій погляд, це спричинило певний психологічний злам у свідомості, а отже, викликало зміни й у бойовій тактиці всіх козаків —і подільських, і подніпровських. Відтепер вони почали почуватися панами становища. Передові козацькі загони сміливо підступали під татарські улуси і, як ми побачимо дещо згодом, безперервно смикали нерви ординцям, примушуючи кримського хана, й особливо його васала, перекопського мурзу, дбати вже не про те, щоб іще раз пограбувати українські землі, а про те, як уберегти власне майно та голови. Саме за Лянцкоронського вперше не українців гнано в кримський полон, а кримчаків почали гнати в полон український.

Одначе Предслав Лянцкоронський усвідомлював, що дрібними сутичками безпеки України не запевниш. Тож

1528 року він іще раз збирає велике козацьке військо. До того ж, закликає на допомогу свого колегу, старосту черкаського й канівського Остафія Дашкевича з його подніпровськими козаками. І незабаром знудьгована неробством і змучена ностальгією турецька залога Очакова побачила на підступах до міста бозна ким і звідки наслану на них армію. Як же це так: досі нападали і били тільки вони, а тепер ось прийшли бити їх?! Гарнізонне начальство покликало на допомогу своїх "молодших братів" — татар. Ударили разом. Але після того від турецько-татарського війська мало що зосталося. І козаки могли спокійнісінько вертати додому. Але Лянцкоронський і Дашкевич не квапились. Ще двічі вони шляхетно дозволяли туркам і татарам збирати свої військові сили, підтягуючи свіжі загони з глибин Криму, і двічі давали їм предметні й дуже переконливі уроки бойової майстерності. Мовою козацьких шабель і рушниць це означало: "Надалі сидіть у своєму Криму і не рипайтеся. Посунете в Україну — винищимо!".

Хроністи засвідчують, що з того походу козаки повернулися, захопивши 500 коней та понад ЗО тисяч голів худоби. Не поспішайте скептично посміхатися: "Теж мені здобичі". Це сьогодні престижність людини визначають маркою авто, банківськими рахунками та архітектурою "фазенди". Тоді ж майновий стан турка, татарина чи українця суспільство оцінювало передусім чисельністю його товару, тобто кількістю худоби і коней. Оце й було мірою. Козаки не тільки розгромили ворога, а й вертали на рідну землю неабияк збагаченими.

Як уже мовилося, про долю Предслава Лянцкоронського ми знаємо не дуже багато. Але навіть те, що донесла до нас історія, дає змогу говорити про нього, як про справді талановитого, видатного українського козацького полководця.

ТРЕТІЙ

"Український народ писав свою історію не літописами та хроніками, а козацькими шаблями й пістолями, витворюючи з рідної землі величну, безсмертну енциклопедію козацьких могил".

Богдан Сушинський

Остафій Дашкевич. Гетьман, один з фундаторів українського козацтва.

Цей славетний воїн походив з давнього роду української аристократії, що посідала маєтності на Брацлавщині та Поліссі. Народився і зростав в Овручі. Готуючись до військової та політичної кар'єри, ще замолоду побував у Німеччині та Франції, де вдосконалював освіту й набував військового досвіду. Згодом це дістало гідне поцінування при дворі Великого князя Литовського Олександра І, який 1502 року наділив молодого завзятця Кричевським староством.

Землі цього староства межували з Московією. Оскільки її воєводам увесь час кортіло розширювати свої території коштом українських, то будення староства минали здебільшого в сутичках залоги та ополчення з московітськими загонами та в готуваннях до нових боїв. Отже, спокою цей край майже ніколи не знав. У боях і гартувався Дашкевич як воїн. Під час однієї з сутичок фортуна повернулась до нього не тим боком, і староста потрапив у полон. Проте московіти поставились до бранця не дуже суворо. Навпаки, знаючи його добрі військові вміння, покликали навіть на службу до Великого князя Московського Василя III.

Вибір перед Дашкевичем постав невеликий: або погодитись, або вмерти. І він погодився. Але тільки для того, щоб визволитися з полону і при першій-ліпшій змозі втекти додому. Так, власне, він і вчинив. 11507 року ми знову зустрічаємо майбутнього полководця в Любліні, при дворі польського короля, де він, чоловік освічений і бувалий, загартований у боях, дуже скоро здобув собі визнання. І не лише серед придворних дам. Як же повівся в цій ситуації король? Розумно. Вимушену службу Дашкевича в царя московітів за зраду не взяв, визнав, що воїн такого рівня має право здобувати лицарську славу в будь-якій армії світу. І призначив Дашкевича старостою черкаським і канівським. Знову-таки на кордоні, але ще небезпечнішому.

Тоді Остафію Дашкевичу й довелось уперше зіткнутись із силою, що звалася козацтвом. Ідея створення з нього суто українського війська заполонила войовничого старосту, захопила так, що землі своїх повітів він, по суті, почав перетворювати на своєрідні козацькі бази, де по-справжньому гуртувались і проходили добрий вишкіл загони, що повели згодом у звитяжні походи тисячі українських воїнів. І вдавався Дашкевич до цього, не маючи ні дозволу Великого князя Литовського, ні підтримки польського короля, — отак собі, за покликом власного серця та на відчай душі.

Щоб озброювати та й взагалі утримувати козацькі загони, він як староста навіть самочинно збільшив податки. Дехто з цього приводу ремствував, збереглися, зокрема, скарги на Дашкевича з боку дрібної шляхти. Зате серед простих українців заходи його особливого невдоволення не викликали. Кожен розумів: якщо козаки не захистять, татари одберуть увесь набуток разом із життям.

Час від часу Дашкевич полишає свої адміністративні клопоти і сам бере участь у боях з татарами. 1523 року в одному з таких боїв він, можливо, пораненим, потрапив у полон. Та пробув у ньому недовго: козаки викупили.

Втім, татари вже добре знали Дашкевича і як союзника. За два роки до його полону сталася досить неординарна подія. Річ у тім, що, як би не ворогували козаки з татарами, але Московію і ті, й ті завжди мали за ще дужчого спільного ворога, якого треба було всіляко ослаблювати. Тож не дивно, що коли 1521 року хан Мехмет-Гірей вирушав у похід проти Московії, він звернувся до польського короля з проханням дозволити Дашкевичу разом з козаками піти з ним. Король дозволив. Бо коли одні його вороги — татари — бралися бити других — московітів, йому це чомусь дуже подобалося. А Дашкевич мав свої порахунки з тими ж таки московітами, і похід виявився вдалим. Татарсько-українське військо дійшло аж до Москви і захопило силу-силенну бранців.

Радянські історики подарувати цього Дашкевичеві не могли.