Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 52

Але суть полягала в тому, що, спровокувавши Г. Чорного на переговори, Трясило запросив його до себе і там убив. За іншою версією, Трясило підіслав до Чорного вірних собі запорожців, які схопили гетьмана, привезли до Трясила і перед його очима порубали.

Ось як цю подію замальовано, наприклад, у праці В. Голобуцького "Запорожское козачество": "В середині березня запорожці підійшли до Черкас. Зупинившись за кілька верст від міста, вони послали туди розвідників. Останні оточили вночі будинок Чорного, захопили його в ліжку і привезли до козацького табору. За скоєні злочини козацький суд присудив Чорного до смертної кари*. У даному випадку поява одноосібного лідера призвела і до загальної переорієнтації козацтва. Якщо досі прихильники Чорного були націлені на співпрацю з польським урядом і на захист південних кордонів, то тепер вони налаштовувалися на чергове антипольське повстання. Ну а щодо способу вбивства гетьмана Г. Чорного...

Підступність ніколи не була виявом лицарства. Та коли йшлося про булаву гетьмана, про лицарство, на жаль, забували. Втім, якщо Чорного справді захопила розвідка, то будемо вважати, що йдеться не про підступництво, а про бойову операцію. Але так чи так, а гетьман Г. Чорний загинув. І це дало змогу Тарасові Трясилу проголосити себе гетьманом України.

Левко Іванович, гетьман реєстрового козацтва.

Реєстрове козацтво часом теж вибухало, як і козацтво запорізьке. Під час одного з бунтів, що мав місце 1629 року, кілька сотень козаків заявили: вони не підкорятимуться наказам гетьмана Григорія Чорного. Відтак обрали власного гетьмана — Левка Івановича.

Ніяких докладних відомостей про попередню діяльність цього гетьмана дослідники не мають. Можемо лише припустити, що, очевидно, він заслужив довіру і здобув авторитет у час походу козаків під проводом М. Дорошенка до Криму (1628). Або вже в не дуже вдалому поході під проводом Г. Чорного до Перекопа — за кілька місяців по загибелі Дорошенка.

Розкол у війську реєстровиків мав серйозні політичні наслідки. Річ у тім, що Л. Іванович повів своїх прихильників у Січ, значно ослабивши цим військо Г. Чорного, чия ставка перебувала в Черкасах, і почав згуртовувати навколо себе козацтво та селян-утікачів, готуючи їх до нового повстання. Розуміючи це, гетьман Г. Чорний оголосив, що всі козаки, які пішли з Івановичем на Січ, вибувають з реєстру, тобто перестають бути офіційно визнаними козаками і позбавляються грошових винагород. У гніві він навіть пішов далі: заявив, що стає уніатом. Зради православ'я козаки не дарували нікому, отже віднесли Чорного до ворогів " вільного козацтва". Поширилась чутка, що гетьман має твердий намір викорінити козацтво, що не входить до реєстру.

Що ж додавало хоробрості Г, Чорному в його неприйнятних для православних козаків заявах? Передусім те, що в Україну поверталося регулярне (кварцяне) військо польського короля, яке доти брало участь у польсько-шведській війні. Розквартировувались його частини в Київському та інших воєводствах, тобто поблизу ставки гетьмана. Ось тільки населенню цих воєводств таке не подобалось. Незадоволене новою хвилею експансії, воно почало втікати на Січ. Але ж Січ не мала місця для такої сили козацтва. Коли його набиралося багато, воно досягало тієї критичної маси, розрядити яку можна було тільки походом: на Крим, на Туреччину, проти польських військ. Але проти польських — означало повстання.

До речі, виступаючи проти пропольськи налаштованого гетьмана Чорного, Левко Іванович мав би дотримуватись чи то проросійської орієнтації, чи просто вести справу до повстання, покладаючись на власні українські сили. Визначити справжню його позицію важко, оскільки документально вона не засвідчена, а вдатися до конкретних, масштабних бойових дій він не встиг. Та й не мав для цього збройної потуги. Так він і залишився в історії бунтівним гетьманом вільного — ні королю, ні Січі не підлеглого — козацтва.

Коли стало ясно, що вільне козацтво справді досягло своєї критичної маси, постало питання й про гетьмана. Становище Левка Івановича було непевним. Його обрали своїм ватажком лишень розкольники-реєстровики, а треба, щоб визнало все повстанське військо. На початку 1630 року на Великій Раді, в якій взяли участь як козаки, так і селяни-втікачі, гетьманом було обрано Тараса Федоровича, більше знаного нам під прізвиськом Трясило.

Заперечувати проти цього Левко Іванович не міг: козаки приділили йому булаву, козаки й відібрали її. Така вже гетьманська доля.

Іван Заруцький, полковник сіверський, наказний гетьман України.

Поява на політичній арені Лжедмитрія І, що претендував на московський трон, була чи не найбурхливішим виплодом польської дипломатичної інтриги. Посадовивши на престол Московії розстриженого ченця Григорія Отреп'єва, що видавав себе за сина російського царя, Річ Посполита сподівалася не тільки назавжди заволодіти російською короною, а й опанувати потенціал цієї неосяжної землі. Й інтрига майже вдалася: Лжедмитрій пробився до трону й був коронований на царя.

Оскільки про розвиток авантюри дбали як урядовці й сенатори, так і сам король Польщі, то чи ж могли поза нею опинитися козаки? Певно, що ні. Адже поляки дуже й дуже важили на козацьку військову силу. Для командування українськими військами король навіть призначив спеціального (наказного) гетьмана України. Ним і став сіверський полковник, тобто адміністратор Новгород-Сіверського адмінполку, Іван Заруцький.

Вибір цей був невипадковим. Адже саме тут, на Чернігівщині, на сіверській землі, розпочався перший етап згаданої міжнародної авантюри. Саме звідси рушив на здобуття корони Отреп'єв, який, проживаючи в домі сандомирського воєводи Юрія Мнішека, не просто опинився в тенетах батька своєї майбутньої дружини Марині Мнішек, а й став заручником польської імперської політики.

В Москві досить швидко дорозумілися: прихід Лжедмитрія вкрай дестабілізує і без того несталу ситуацію в країні, а зведення його на престол криє в собі втрату незалежності. Тому цар Борис Годунов, для якого вже давно не було секретом, хто такий насправді Лжедмитрій, негайно спорядив війська, які мали спинити просування полків претендента на трон.

Головні події розгорнулися в районі російського міста Севська, куди прибуло та приєдналося до поляків понад 12 тисяч українських воїнів. Та перш ніж ставати до бою з армією Годунова, війська самозванця мусили штурмувати Новгород-Сіверський, що опинився на той час у руках росіян. Свій табір росіяни розташували поза міськими мурами, прикритими обвідними ровами. Поляки й українці розмістилися поблизу, на березі Солоного озера.

Певний час жодна зі сторін не бралася до активних дій —просто перестрілювалася одна з одною. Але однією з безмісячних хмарних ночей гетьман Заруцький підвів своїх піхотинців до російського табору і потай заховав їх у ровах та по недалечких яругах і перелісках. Поляки тим часом ударили з іншого місця, відтягуючи на себе основні сили ворога та увагу його командування. І тут рушили українці. Повискакувавши з криївок, вони так несподівано й навально атакували росіян, що ті навіть не встигли організувати належного опору...

Після не довгого, але запеклого бою росіяни мусили зійти з позицій. Частина їх посунула берегом Десни, а потім край містечка Грем'яча переправилася на той бік, і тільки завдяки цьому врятувалася. Друга ж частина все-таки пробилася в місто, замкнула браму і спробувала знайти рятунок за фортечними мурами. Поляки почали облогу. Й ось тут погляди на ситуацію різко розмежувалися. Поляки були думки, що треба негайно штурмувати Новгород-Сіверський і перебити всіх, хто там є. Гетьман Заруцький, пам'ятаючи, що місто українське, на це не приставав. Знав, що коли поляки вдеруться до нього, виляже чимало ні в чому не винного українського люду.

Ставши табором поблизу Преображенського монастиря, гетьман узявся до переговорів з міським головою Березовським. Сподівався, що пощастить обійтися без зайвої крові. Посли гетьмана скликали міських чиновників і звернулися до них з пропозицією оголосити росіян полоненими та відчинити козакам браму. Судячи з того, що козаки пропонували такий варіант, росіян у місті було небагато. З ними цілком могли б упоратися та взяти в полон самі городяни. А як ні, то невеличка українська залога та ополченці досить легко могли дати дорогу козакам, захопивши хоч невеличку ділянку фортечного муру.

Одначе міщани вирішили, що краще буде, коли вони вночі випустять росіян тією брамою, що вела до Десни, і дозволять їм переправитися на протилежний берег. їм, бач, здавалося, що, мирно позбувшись непроханих гостей — росіян, вони так само мирно поладнають і з іншими непроханими візитерами — поляками.

Але полякам ніхто не повідомив про втечу московітів. Вони штурмом — хоч особливої потреби в цьому не було: брама стояла просто на замку — накинулись на неї, вдерлися до міста й заходилися прочісувати вулицю за вулицею, гадаючи, що люди переховують солдатів. Коли ж здогадалися, що міщани потай випустили ворогів, почалася розправа.

^Убивство над ними (міщанами — Б.С.) учинено всезагальне, — мовиться з приводу цієї трагедії в "Історії русів", — незважаючи ні на стать, ні на вік, мордували всіх без пощади... Жінки та дівчата погвалтовані були й перебиті; немовлята, що біля забитих матерів повзали вулицями, — ті були знесені на списах, а решту хапали за ноги і розбивали головами об стіни".

Картина, як бачимо, жахлива. Втім, такі розправи над мирним населенням були в ті часи річчю буденною. Неординарність ситуації полягала хіба що в тому, що міщани були здебільшого українцями, тобто союзниками поляків.

Припускаю, що гетьман Заруцький і його офіцери просто не знали, що діється в місті, оскільки їхні війська туди не входили — стояли табором поблизу. Коли ж дізналися, втручатись уже було пізно. Та все ж козаки вирішили відплатити полякам. Коли за кілька днів — уже на території Московії — почалася битва під містечком Кромом, українці демонстративно не рушали зі свого укріпленого табору, дбаючи тільки про те, щоб московіти не заскочили до нього. А російські офіцери, збагнувши суть такої тактики, теж зосередили сили тільки на розгромі наступу поляків.

Одначе так довго тривати не могло.