Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 53

Відчуваючи, що битву програно, поляки кинулися до гетьмана Заруцького: "Рятуй, якщо вже не військо польське, то хоча б Лжедмитрія І". І ось тоді українці, прикриваючи рештки військ самозванця та його почет, почали відходити в напрямку Рильська, а згодом — Путивля. Хроністи донесли до наших часів такий факт. У найкритичніший момент битви російські війська під командуванням Федора Мстиславського і Василя Шуйського сконцентрували удар по українській піхоті, яку гетьман залишив на прикриття. Розуміючи, що тепер все залежить від них, піхотинці згуртувались на узвишші, де стояла козацька артилерія, і гарматно-рушничним вогнем та рукопашним боєм стримували росіян доти, доки всі не попадали мертвими. Тільки самопожертва цього піхотного українського полку дала змогу гетьманові Заруцькому з його козаками і штабом Лжедмитрія відійти до Путивля, а вже звідти, дочекавшись підкріплення, знову перейти в наступ. І знову успіхами своїми, особливо в перші тижні походу, поляки завдячували мужності козаків і воїнському талантові гетьмана Івана Заруцького.

Ясна річ, може виникнути питання: чи варто було українським козакам і, зокрема, гетьману Заруцькому, допомагати полякам у їх пориваннях до московського трону? Міркувати з цього приводу можна всяке, але не слід забувати, що українські козаки на той час служили під прапорами польського короля, а сама Україна входила до складу польської імперії. Кожен гетьман, який відмовлявся вести війська за наказом короля, мусив оголошувати цьому королеві війну. Деякі гетьмани, як ми вже бачили, так і робили. Та тільки тоді, коли відчували, що здужають виступити проти Польщі, і український народ їх підтримає, а ззаду не нападуть татари. Хто ж не брав до уваги цих передумов, той гинув сам і вів до загибелі десятки тисяч найкращих, найвірніших синів України та призводив до страшної трагедії український народ.

А крім того, не слід забувати, що в ті часи в уяві козаків московіти здебільшого поставали такими ж самими друзями-недругами, як і поляки, татари, турки чи молдавани. І так воно було не лише в уяві, а й у дійсності — все залежало від політичної ситуації, що складалася між Московією та Україною-Польшею.

Ім'я Івана Заруцького зникає з писань хроністів у часи, коли поляки почали підступати до Москви, тому важко сказати, як склалася подальша доля цього наказного гетьмана України. Одначе він був, воював, а отже — належить нашій історії.

Семен Перев'язка, гетьман реєстрового козацтва.

На думку автора "Історії русів", Семен Перев'язка з'явився на політичному видноколі України 1632 року "після смерті Тараса [Трясила]". Грушевський, Крип'якевич та деякі інші історики не згадують такого гетьмана зовсім. Але це не завадить нам осмислити відомості про Семена Перев'язку, які все ж таки дійшли до наших днів.

За часів гетьманства Тараса Трясила Семен Перев'язка був полковим обозним реєстрового козацтва. Тобто, кажучи сучасною мовою, служив заступником командира з артилерії одного із полків. Оскільки артилерійський талант цінували тоді надзвичайно високо, посада полкового обозного так само високо підносила кожного, хто її обіймав.

Після придушення повстання під проводом Т. Трясила, Україна, як ми вже знаємо, опинилася в досить скрутному військово-політичному становищі. Козацтво рішуче поділилося. Одні вважали, що час нормалізувати відносини з польським урядом і дбати про безпеку зовнішніх кордонів України, відбиваючи майже безперервні напади кримської та буджацької орд. Другі наполягали на тому, що треба збирати нові сили і знову виступати проти Польщі і католицької Церкви.

Гетьман Семен Перев'язка належав до тих козацьких офіцерів, які були впевнені: час для остаточного розриву з Польщею ще не настав. Народ не готовий до великої війни з Річчю Посполитою, отже, слід нормалізувати взаємини з королем і усвідомити, що Україна все ще є складовою частиною Польщі.

Виходячи з цього, гетьман Перев'язка почав заспокоювати козацтво, націлюючи його на захист південних рубежів

України та на походи проти турків і татар. Певний час і козаки, і польський уряд визнавали його дії розумними і сприяли їм.

Та незабаром зайшли певні зміни. До головних міст України почали повертатися польські гарнізони, що їх свого часу повиганяли повстанці Тараса Трясила. Почали формуватися нові залоги там, де колись повстанці їх просто повирубували.

Гетьман цьому не протистояв. Бо ж які мав підстави для опору? Україна не була незалежною від Польщі. Навпаки, входила до складу останньої. Не мала ні уряду, ні парламенту, не кажучи вже про конституцію. Не мала навіть юридичне закріпленої автономії, хоч сповідувала свою православну віру і трималася власних культурно-освітніх звичаїв. її основне військо — реєстрове козацтво — було, по суті, військом польського короля. Тож як міг його гетьман протистояти діям свого зверхника? Оголошувати нову війну Польщі? Кидати в її вир нові людські жертви, як не робив не один з його попередників, а ніякого полегшення для народу ним не досяг?

Отже, як бачимо, законних підстав для того, щоб не допускати створення в містах польських гарнізонів, до складу яких, до речі, частенько входили й підрозділи реєстрових козаків, гетьман не мав.

Тим часом, автор "Історії русів", не вдаючись до аналізу ситуації, назвав дії гетьмана Перев'язки "лукавою зрадою вітчизни*. "Він, будучи вельми обдарований^ — повідомляє "Історія русів" — і улещений вельможами польськими... прихилився на їхній бік і таємно підпомагав їм у їхніх заходах" І поляки мало-помалу запровадили майже все те в Малоросію, що Тарасом-небіжчиком було очищено*. Очевидно, що козаки, принаймні, значна частина з них, додержувалася теж такої думки. Бо слушної години, готуючись до чергового повстання, скинули Семена Перев'язку з козацького трону, заарештували його і збиралися судити. Цікаво, що автор "Історії русів" — як, очевидно, й козаки, що бралися судити гетьмана — не завдав собі клопоту з'ясувати, що повернення поляків було зумовлено договором з ними, підписаним тим-таки "Тарасом-небіжчиком". І в чому тут провина гетьмана Перев'язки?

Гетьман, треба думати, передбачав, чим може скінчитися для нього козацький суд, знав, що його звинуватять, ніби він продався полякам за "рангові маєтності*. Тому в ніч перед судом зумів утекти і довгенько переховувався десь у Польщі.

Одначе польський уряд не визнав переворот законним. Відомо, що під час придушення повстання під проводом Павла Павлюка, представники короля, а також головнокомандувач польських військ Микола Потоцький наполягали на тому, щоб гетьманом знову став Семен Перев'язка. І повстанці навіть були погодилися з такою умовою. Але згодом обставини склалися так, що булави екс-гетьманові козаки не повернули, а на місце Павла Павлюка, що потрапив під арешт поляків, наставили Якова Остряницю.

Що ж, закинути "лукаву зраду вітчизни" будь-якому з козацьких офіцерів чи навіть гетьманові, який прагнув примирити українців і поляків, — штука нещомудра. Але чи завжди ті, хто легко кидає звинувачення, замислюються над справжнім станом речей? Адже за часів Перев'язки гетьмани дуже часто ставали заложниками політичної ситуації й бездержавного статусу України. А примиренню з поляками можна було протиставити тільки війну. І це тоді, коли переважна більшість народу такої війни не бажала. Що ж до дрібних заколотів і невеличких повстань, коли до зброї бралося десять-п'ятнадцять тисяч селян і міщан, то цим польської імперії здолати було неможливо. Гетьман Семен Перев'язка, напевне, добре це все розумів. Тому не поспішаймо з вироками, судячи про нього та інших козацьких вождів такої долі з вершини початку XXI століття. Краще запам'ятаймо, що був у нашій історії і такий гетьман — Семен Перев'язка.

Іван Сулима, гетьман запорізького козацтва.

"Іван Сулима — один із тих легендарних ватажків, слава і безсмертя яких стають славою і безсмертям нації".

Богдан Сушинський

Життєпис Івана Сулими (р. н. невід.-страчений 1635) — одна з тих романтичних сторінок історії, що не набули ще і достатнього осмислення, і достатнього висвітлення в нашій історичній та художній літературі. Тим часом пригоди, яких подеколи зазнавав цей козацький лицар, просто-таки надзвичайні і здатні вразити будь-чию уяву.

Родом український шляхтич Іван Сулима був з Чернігівщини. Можна припустити, що він здобув непогану освіту, оскільки (і це відомо) замолоду керував маєтками канцлера Речі Посполитої, головнокомандувача польських військ Станіслава Жолкевського — того, що свого часу придушував повстання С. Наливайка. Керувати маєтностями такого магната міг тільки освічений і тямущий чоловік, та ще й, як сподівався сам Жолкевський, відданий йому і королеві.

Одначе кар'єра адміністратора Сулимі до душі не припала. Найімовірніше, через яскраво виражену авантюрну вдачу. До того ж, перебуваючи в маєтках відомого польського полководця й політика, він чимало знав про події в світі, а особливо про те, що робиться в Україні та на Січі; його уяву полонили перекази й легенди про подвиги козацьких ватажків у степах, на морі та під стінами турецьких фортець.

Чи не романтика козацького лицарства, потяг до пригод і прагнення випробувати власну долю, а можливо, й якісь особисті причини й покликали Сулиму на Січ? Але так чи так, а козацька воля стала його стихією. Він бере участь і в степових походах проти кримських татар, і в походах морем до турецьких фортець, і в боях на північному та південному узбережжях Чорного моря...

Незабаром слава його як хороброго, мужнього й дуже тямовитого вояка стала такою гучною, що під час воєн Польщі зі Швецією та Московією, коли багатьох козаків утягли в ці кампанії, всі інші, хто залишивсь пильнувати південних кордонів на Січі, обрали його своїм гетьманом. Під Його проводом набагато побільшало морських рейдів проти османів. Тобто, по суті, в пору першого етапу свого гетьманування Іван Сулима став ніби морським гетьманом запорожців — здібним, енергійним і наполегливим у спробах ослабити Крим і Туреччину. Як ми побачимо згодом, помітили це й у Європі. Та й взагалі, на відміну від багатьох інших українських гетьманів, які стояли при владі довше і битви вигравали гучніші, Сулимі судилось увійти не тільки в українську та польську історії, а й в історію католицького світу.