Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 7

Де ж бо таки: в похід на "старшого брата" На кого, мовляв, шаблюку наважився зняти? А про те, скільки разів війська "старшого брата" плюндрували українські землі, історики чомусь намагались не згадувати. Втім, облишмо полеміку. Хоч би ще й тому, що на зворотному шляху козацька душа Дашкевича таки повстала проти хана.

Достеменно невідомо, що там між ними сталося, але хан підступом полонив Дашкевича — вирішив, мабуть, одним заходом і Московії допекти, і ненависному старості вчинити припін. Проте Дашкевичу пощастило втекти, і вже за кілька місяців татари дорого заплатили йому за свою підступність: зібравши великий козацький загін, він пішов... на Очаків.

Татарська розвідка дізналася про підготовку цього походу, і поблизу фортеці на козаків чекало чимале турецько-татарське військо. Та українці розгромили його, а потім удерлися в Крим і спустошили не один десяток улусів. Що вдієш: миротворчих сил, які й нині не дають сподіваного ефекту, тоді зовсім не існувало, а "дипломатія шаблі" показувала себе набагато зрозумілішою та переконливішою, аніж посольське красномовство і "дипломатія завірянь" та договорів про "вічний мир". Як бачимо, засиджуватися по домівках і таборах козакам не доводилося.

Повернувшись до Черкас — вже з усталеною славою полководця — Остафій Дашкевич ще активніше заходився формувати лицарські козацькі загони. Він повірив у козацтво як незбориму силу, і на польські гарнізони та війська більше не покладався. Щоб унеможливити орді її несподівані напади, гетьман Дашкевич створює передові прикордонні загони козаків, які рейдують поблизу татарських улусів, тримаючи кримчаків у постійній напрузі, а подеколи й нападають на стійбища, захоплюють здобич і полонених.

А тепер уявимо собі стан польського короля Сигізмунда І, коли одного ранку йому до ліжка, замість кави, якої в Польщі тоді ще не знали, подають... скаргу кримського хана! Ні, королеві, певна річ, не вперше таким способом підносили скарги. Але завжди прикордонні старости скаржилися на татар: рятуйте, ваша величність! Нападають, грабують! Надішліть війська! А вільних військ у короля не було. І скарбниця королівська давно спорожніла. Одне слово, не до скарг...

А тут раптом світ перевернувся: не прикордонний староста на хана скаржиться, а хан — на старосту Дашкевича. "Приборкай його! — просить короля. — Світлої години через Дашкевича та його козаків не бачимо. Мало, що ні України, ні Московії грабувати не можемо, він ще й наші улуси спустошує".

Це ж до якого стану треба було довести хана Саїд-Гірея та як принизити його, щоб він, "повелитель повелителів", почав скаржитися на козаків своєму найлютішому ворогові — польському королю! До речі, він не тільки кипів гнівом на козаків, а й повідомляв: "Черкаські й канівські володарі пускають разом з козаками й неприятеля твого та мого — московського князя по Дніпру під наші улуси, і, що лише в нашому панстві дізнаються, дають звістку в Москву". Щодо московітів і розвідданих для них, то для хана це була тільки зачіпка. Московіти потикались до нього нечасто. Але ж не будеш скаржитися на самих козаків, якось незручно.

Проте король не розсердився б на козаків, навіть якби мав такі скарги щоранку. Кожна з них — єлей на душу. Ні, перед татарськими послами Сигізмунд, звичайно, насупився, навіть зопалу поцікавивсь у радників, хто воно є, отой Дашкевич та як посмів?! Розібратися і!.. А послів спровадити, щоб і духу їхнього... Тож чи варто дивуватися, що вже наступного року загони Дашкевича разом із загонами Предслава Ля-нцкоронського знову рушили в похід. Та все туди ж таки... під Очаків. Де, як ми вже знаємо з оповіді про П. Лянцкоронського, здобули три перемоги в трьох битвах і повернулися з великою здобиччю.

Тим часом до влади в Криму став новий хан – Саадат-Гірей, якому ще тільки потрібно було утвердитися на троні та здобути славу воїна. "Оце довоювалися! — зневажливо присоромив він своїх мурз-полководців, почувши про ще один напад козаків. — Якимось зайдам ради дати не можемо! Показати вам, як це треба робити?". Й сам повів орду. Та просто на Черкаси. Щоб раз і назавжди...

Але козаки теж не без гонору. *Чули, сам хан веде свою орду?!" — "Ег то вже й ханові не сидиться?! Нехай собі, зустрінемо". Сили були нерівними. Орда неабияк потіснила козаків і кілька разів штурмувала замок, що його боронила залога під орудою Дашкевича.

Саме тоді, під час облоги, дослухуючись, як попід стінами й вежами татари життєрадісно гукають "Алла! Алла!", Дашкевич по-справжньому почав думати про те, щоб отакий замок, отаку фортецю поставити на одному з островів Дніпра. ., По-перше, це одразу б наблизило козацькі землі до моря, відчинило б таке собі "вікно в Азію". По-друге, виставивши в фортеці залогу (Дашкевич мріяв про постійний 2-тисячний гарнізон), козаки могли б створити і флотилію кораблів. Вона б уже не дала татарам дороги на правий берег Дніпра, та й турецькі галери можна було б попоганяти. Татари б не важились наскакувати розбоєм в Україну, маючи в себе за плечима великий загін козаків, що може в цей час напасти на улуси чи перестріти орду, як вона йтиме назад. Тоді їм стане зась до українських сіл — хай спершу попокричать своє "Алла!" під стінами острівної твердині.

На жаль, королі не завжди здогадуються, про що там мріється їхнім старостам. Далеко не завжди вони й хочуть знати про це...

Здолати татарам козаків того разу не вдалося. Як не вдалося й надалі. А Дашкевичу за два роки трапилась нагода поділитися своїми мріями із сеймом та королем. Виступаючи на засіданні сейму, він, як староста і сенатор, розгорнув цілий план захисту південних кордонів держави. Як запевняє польський хроніст Мартин Бєльський, — йому вірити можна, — план припав до вподоби всім. Навіть королеві. Лишень утілювати його у фортечні стіни та вежі ніхто не поквапився. "Знаєш, старий, — казали Дашкевичу впливові сенатори, — ти вже якось там без фортеці тримайся. Сам бачиш, не до неї зараз. І так бюджет латаємо, як можемо" А король — він у Польщі був виборним і майже цілком залежав од сенату — сам пустив перед Дашкевичем сльозу. Бач, мовляв, що то за сейм. У нього не те що на фортецю — на зайву шаблю злотого не випросиш. Та й до чого нам оті фортеці, як татари й самого духу козацького бояться? Одне слово, ситуація знайома.

Одначе ідея могутньої, неприступної твердині на пониззі Дніпра виникла, набула розголосу і зажила самостійним життям. Мало не за двоє десятиліть, вона все ж таки набула здійснення. Тільки досяг цього інший староста — заможніший і впливовіший. Це був князь Дмитро Вишневецький. Він, не чекаючи участі в справі короля та сейму, силами своїх козаків та селян, спорудив на Хортиці дерев'яно-земляне укріплення — січ. Воно й поклало основу традиції Запорізької Січі. Але то вже інша історія, до якої ми ще повернемося.

Що ж до Остафія Дашкевича, то цей полководець має право на гідне місце в історії України, історії її воїнства, її військового мистецтва.

Дмитро Вишневецький. Князь, засновник запорізької фортеці, гетьман запорізького козацтва.

"Замки й фортеці — ось що залишається після нас на цій землі, вдивіться, в їх могутні стіни та вежі В них — наш родовід і наша історія, наша минувшина і наше майбуття, в них — безсмертя. Народ, що звів за часи свого існування хоча б одну фортецю, перед лицем історії вже безсмертний, уже належить вічності".

Богдан Сушинський

Військова кар'єра цього талановитого полководця, як і багатьох його попередників і наступників, розпочиналася з посади старости черкаського і канівського, староства які були даровані йому королем Польщі 1550 року. Походив він з одного з найдавніших і найславетніших українських князівських родів Вишневецьких, що, в свою чергу, брав початки від удільних волинських князів Гедиминовичів, а ті вбачали своє родове коріння в династії турово-пінських Рюриковичів. Тобто, по суті, за своїм генеалогічним древом Дмитро Вишневецький міг претендувати не тільки на титул Великого князя Київського, а й на престол короля України. Судячи з усього, на менше він — якби тільки дозволила ситуація — і не погодився б. Що ж до прізвища Вишневецький, то воно походить від містечка Вишнівця, яке, разом з іншими містечками й селами, належало родові князя.

Ясна річ, князь із таким "древом" довго сидіти на своїх староствах та розважатися дрібними сутичками з татарами не міг. Лицарсько-авантюрна натура його вимагала того, щоб він якнайшвидше пізнав світ, а світ дізнався про нього. Історики твердять, що причиною того, що Вишневецький кинув службу в польського короля і подався до турецького султана, було якесь дрібне непорозуміння між ним і Сигізмун-дом-Августом. Може, воно й так, може, й справді виникло якесь непорозуміння. Але що ж, королеві вже й на старосту свого гримнути не можна? Тому я певен, що в цьому непорозумінні слід вбачати не так причину, як привід до того, щоб лишити набридлі адміністраторські клопоти, рясні на дощі Черкаси, й податися на Південь. Варто подумати: яким це оригіналом слід бути, щоб православному князеві, який доти тільки те й робив, що громив татарські та турецькі загони й залоги, зібрати загін українських козаків і податися з ними до Стамбула, на службу султанові! Хоч, коли точніше, не на службу. Бо князь султанові не служив. Він у нього гостював. Але зі своїм загоном. Підтвердження цього знаходимо в листі короля, в якому він скаржився на нерозсудливість своїх підлеглих своєму ж таки підлеглому вельможі Радзівілові Чорному: "А від'їхав він (Д. Вишневецький — Б.С.) з усією своєю дружиною, тобто з усім тим козацтвом чи хлопством, що біля нього перебувало".

Уявляю собі вираз обличчя султана, коли той побачив край брами свого палацу таке "новопіддане" військо, та ще й на чолі з Вишневецьким, на якого кримський хан не раз йому скаржився. Приймаючи Вишневецького під свою руку, султан, мабуть, малював собі в уяві часи, коли на службу до нього, слідом за Вишневецьким, перейдуть інші українські князі і старости з усім козацтвом. Отоді вже горе буде й полякам, і всім іншим ворогам. Одначе й польського короля така перспектива стурбувала. Бракувало ще, щоб козаки, замість безперестану скубти татар і турків, почали нападати на польські кордони.

Можна не сумніватися, що теплий прийом, що його влаштував князю Вишневецькому султан, міг свідчити тільки одне: що переговори мали чітку антипольську спрямованість.