Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 103

У боях під Анапою він не раз демонстрував виняткову хоробрість, але найбільше прославився 28 травня 1828 року, коли з трьома сотнями козаків зумів відрізати значний загін турків від воріт фортеці і винищити його. Подвиги отамана були настільки вражаючими, що за перемогу під Анапою Олексію Безкровному було пожалувано чин генерал-майора та нагороджено орденом Святого Георгія 4 ступеня. У боях під цим містом були задіяні чотири піших козацьких полки та кінно-артилерійська рота. Бсі вони були відзначені спеціальними прапорами, які свідчили про їх звитягу.

А загалом, участь українських чорноморських козаків у цій війні боями під Анапою не обмежилася. Два кінні полки під командуванням полковників Заліського та Завгороднього, а також піхотний полк Животовського відзначилися в боях на Дунайському театрі бойових дій, зокрема, в битвах під Браілою, Силістріею та Андріанополем.

Повернувшись після завершення війни в рідну Чорноморію, генерал Безкровний формує загін козаків і здійснює ще дві великі експедиції проти горців, під час яких, як зазнається в його послужному списку, "винищив шість аулів*. Винищення аулів, ясна річ, не робить йому честі, але вже, що було, те було. Особливо відзначився він під час другого Закубанського походу, що відбувся в 1831 році. Командуючи в складі військ генерала Емануеля загоном козаків, він діяв у місцевості, що називалася Земля Шапсугів, у якій славився своєю хоробрістю місцевий князь Цомоколо, який очолював боротьбу горців проти росіян.

Одного разу, вистеживши колону козаків" котра змушена була розтягнутися гірською ущелиною майже на десять верст, горці напали на неї і, перебивши частину гармашів, захопили кілька гармат. Дізнавшись про це, Безкровний з незначним загоном кинувся на горців, розвіяв їх, відбив гармати і почав переслідувати відступаючих. Та в цей час горці теж отримали підкріплення і виявилося, що генерал Безкровний, якого кавказці добре знали й ім'я якого навівало на них жах, опинився в оточенні великої кількості ворогів. Кількома пострілами горці вбили під генералом коня, але він зумів піднятися з-під кінського крупу й, озброєний пікою та пістолетом, прийняв бій: один проти кількох десятків ворогів. Уже першим пострілом він убив самого Цомоколо, а двох джигітів з його охорони заколов пікою. Бажаючи захопити його живим, горці посікли шашками ратище, але генерал вихопив свою шашку і, завдаючи нелюдських ударів, поклав ще кількох своїх ворогів.

Коли загін козаків пробився до нього, Безкровний уже ледве стояв на ногах, оскільки тіло його було зранене шашками. За цей подвиг, та й взагалі, за участь в експедиціях проти горців, генерал Безкровний був нагороджений золотою, прикрашеною діамантами, шаблею з написом "За хоробрість*. Цей бій виявився для отамана Безкровного останнім. Бін був настільки зраненим, що вже не міг і далі брати безпосередню участь у боях та походах. Відтак, усю енергію він націлив на будівництво на правому березі Кубані лінії прикордонних укріплень, одне з яких згодом назване було в його честь — Олексіївським.

Хтозна, скільки ще справ та задумів зумів би здійснити отаман Безкровний, але в цей час конфлікт його з царським намісником на Кавказі князем Паскевичем зайшов настільки далеко, що той видає наказ про увільнення наказного отамана від посади. До того ж, Паскевич звинуватив Безкровного у всіляких зловживаннях, яких той нібито припустився за час свого отаманства й, особливо, під час зведення укріплень. Про те, що при дворі імператора не вірили в його зловживання, свідчить вже хоча б той факт, що в "Довідковій книжці Імператорської Головної квартири" з приводу цього записано, що Безкровний обіймав посаду наказного отамана "до 12 листопада 1830, всіма силами викорінюючи виявлені в військовій адміністрації зловживання*.2

Тобто йдеться про те, що це отаман боровся зі зловживаннями, але нічого не мовиться про його власні зловживання, яких принаймні серйозних, очевидно, й не було. І ще зауважу, що автори "Довідкової книжки", мабуть, припустилися неточності. Якщо свій останній подвиг Безкровний, як вони зазначають, здійснив у 1831 році, то він не міг бути звільнений з посади в листопаді 1830 року, бо тоді виходить, що в рейд він вирушив, уже будучи відстороненим від обов'язків отамана. Проте далі упорядник говорить; "Останньою діяльністю його (тобто Безкровного — Б.С.) була побудова за Кубанню укріплень... Незабаром він потрапив під опалу князя Паскевича і був відсторонений від посади отамана війська Чорноморського".

З інших джерел відомо, що помер Олексій Безкровний у віці 48 років. Якщо зважити, що козацьку службу він розпочав в 1800 (а не в 1880, як помилково зазначається у "Малиновому клині" Дмитра Білого), маючи всього 15 років, то елементарні підрахунки показують, що помер він 1833 року. Очевидно, саме цього року, або, може, й 1832, його і було відсторонено від посади, після чого він тяжко захворів і невдовзі помер.

Прикметно, що весь свій значний капітал генерал заповідав на будівництво в Катеринодарі притулку для старих, зранених та покалічених козаків. Й умов цього заповіту було дотримано: в Катеринодарі й досі стоїть зведений на кошти отамана великий двохповерховий особняк, в котрому розташовується цей притулок. А ще дослідники підрахували, що славний козак-чорноморець генерал-майор Олексій Безкровний примудрився взяти участь аж у 13 війнах і в 100 великих битвах! Чому міг би позаздрити будь-який славетний полководець.

26 червня 1904 року, наказом Військового відомства, ім'я Олексія Безкровного було присвоєне 1-му Таманському полку Кубанського козацького війська. Полк цей проіснував до Громадської війни в Росії (1917-1922) і був розформований комуністичним режимом разом з усім Кубанським козацьким військом.

Григорій Рашпиль, наказний отаман Чорноморського козацького війська.

На відміну від Олексія Безкровного, наказний отаман Григорій Рашпиль не відрізнявся ні особливою фізичною силою, ні видатними військовими здібностями. Зате володів талантом організатора. Отримавши, орієнтовано, у 1833 році, булаву наказного отамана, цей козак-чорноморець скептично оглянув усі попередні роки безкінечного протистояння між козаками-українцями та гірцями і вигукнув: "Брат ця, скільки ж можна?! Що ж це за життя: щоб ось так, вік-вічний ворогувати?!". Ні, і при ньому ще певний час тривали сутички між черкесами й козацькими прикордонними заставами, й при ньому окремі групи джигітів-хиджретів проривалися скрізь козацькі заслони і здійснювали напади на кубанські станиці. Але, замість того, щоб негайно збирати козаків та вирушати у " похід помсти, як це робили його попередники, Григорій Рашпиль, навпаки, шукав нагоди порозумітися з черкеськими старійшинами, налагоджував взаємини з черкеськими князями, впливовими мулами, польовими ватажками-командирами.

Ясна річ, йому теж кілька разів довелося з загонами козаків відбивати напади черкесів" і діяв він у цих випадках рішуче. А в 1849 році отаману Нашпилю випало відправляти щойно сформований Збірно-Лінійний полк козаків в "Угорський похід" російської армії. Проте душа цього освіченого, обдарованого козака все ж таки тяглася не стільки до зброї, скільки до плуга та книжки. Він, власне, був першим отаманом, котрий якось, після чергового нападу горців, закликав не до помсти їм, а до... проведення спільного ярмарку. Діставши запрошення на один із таких традиційних ярмарків у Катеринодарі, горці спочатку не повірили у щирість козаків, вирішили, що то чорноморці готують пастку. Але незабаром сміливці рознесли навколишніми аулами звістку про те, що прийняли їх добре і що козаки охоче купують їх глечики, кинджали, прикраси, інші вироби. І з часом у різних станицях на ярмарках почали з'являтися десятки горців, які поступово переконувалися, що торгувати все ж таки краще, ніж воювати.

Звичаї, традиції черкесів, закони гір, за якими вони жили тут із покоління в покоління підтримуючи лад у своїй громаді, все це не могло не цікавити отамана Рашпиля. До того ж, він розумів: щоб налагоджувати з горцями дружні взаємини, треба знати їх психологію, звичаї, традиції, мову, релігію, світогляд. А щоб пізнавати все це міг не лише він, але й інші старшини, наказний отаман склав "Зібрання Адату", тобто неписаних законів черкесів, основи яких було закладено сотні літ назад. І яким же був подив багатьох черкесів, котрим доводилося згодом мати справу з командуючим козацьким військом, коли вони відкривали для себе, що той знає положення "Адату" і тлумачить їх краще, ніж дехто з наймудріших старійшин та священиків. А це справляло враження! І незабаром склалося так, що коли між двома родами, аулами чи й гірськими племенами виникали якісь непорозуміння, представники їх зверталися за порадою та розсудом саме до козацького отамана Рашпиля.

Тим часом чимало проблем накопичилося й у взаєминах між окремими станицями та куренями Чорноморського козацтва. Й особливо гострою була проблема розподілу землі. Дивна річ: ще недавно козакам здавалося, що землі на Кубані неходжено-неміряно: скільки хочеш, стільки й обробляй. Але вже в двадцяті роки XIX століття стало зрозуміло, що її бракує. Ні, її, звичайно, поки що, вистачало, але з'являється все більше старшин, які прагнучи ставати великими землевласниками, перетворюють свої хутори на поміщицькі маєтки і, користуючись владою та впливом, нахабно загарбують громадські станичні землі. Так ось, Григорій Рашпиль наказав своїй старшині здійснити своєрідний реєстр земель, підпорядкованих кожному куреню, кожній станиці, і чітко визначити, кому якої землі і скільки належить, а ще — визначити кордони громадських земель і закріпити її за тією чи іншою громадою. Тобто отаман заклав правову базу для того, щоб надалі можна було вирішувати будь-які проблеми, пов'язані з поділом громадської землі. І за це чорноморці були дуже вдячні своєму отаманові. Але саме ці його заходи викликали хвилю невдоволення серед певної частини старшин, котрі почали плести інтриги та надсилати скарги і доноси російському командуванню, з вимогою відсторонити Григорія Рашпиля від посади наказного. Проте, отамана це не зупиняло.

Служба в козацьких частинах мала свої особливості.