Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 100

Крім того, в 1825 році кубанці проводжали свій кінний полк, котрий вирушав аж на російсько-прусський кордон.

А вже наступного року чорноморці були втягнуті в чергову військову авантюру Російської імперії, яка розпочала війну з Персією за контроль над північною частиною Каспію І, зокрема, над кавказьким його узбережжям. Для участі в Перській війні отаману Матвєєву довелося сформувати два кінних полки й окрему Чорноморську козацьку кінно-артилерійську роту. Загалом, ця війна виявилася не дуже вдалою для російської армії, яка змушена була зазнати чималих втрат. До того ж, досить тяжкими були природні умови тієї місцевості, в якій відбувалися бої. Настільки тяжкими, що чимало солдатів і козаків захворіло. Але що стосується чорноморців, то вони все ж таки довели, що ворог має справу з загартованими досвідченими воїнами.

До речі, в часи отамана Григорія Матвєєва сталося кілька важливих змін у становищі самого чорноморського козацького війська. Передусім, слід наголосити на факті, якого досі обминали всі інші дослідники, а саме: 17 квітня 1820 року все Чорноморське козацьке військо було зараховане до складу Грузинського корпусу Російської армії. Це означало, що під час бойових дій козацькі полки підпорядкувалися безпосередньо російському командуванню, а не перебували — як це було раніше — лише під командуванням військового отамана. Тоді ж, у квітні 1820, отаману Матвєєву довелося приймати до війська 25 тисяч українських (малоросійських) козаків, яких було переселено з Лівобережної України для підсилення чорноморського кубанського козацтва.

В такий спосіб Російська імперія в черговий раз позбавила Україну її військової еліти, бо, зміцнюючи за рахунок кращих воїнів-українців свої кавказькі кордони, вона в такий спосіб послаблювала сили українського народу, убезпечуючи себе від можливого повстання українського козацтва, котре все ще мріяло про відродження Запорозької Січі, відродження української державності, української Гетьманщини.

Отож, як би ми не ставилися зараз до постаті самого військового отамана Григорія Матвєєва, достеменним залишається той факт, що в часи його отаманства життя чорноморського козацтва виявилося насиченим багатьма військово-політичними подіями.

Василь Незамаївський, кошовий отаман Задунайського запорізького козацтва.

Частенько кошовим отаманам доводилося ризикувати не тільки на війні, а й у складних політичних рішеннях; важачи авторитетом, порядністю, своєю відповідальністю перед козацтвом. Саме в такій ситуації опинився Василь Незамаївський. Достеменно не відомо: належав він до тих козаків, котрі в юності ще встигли пройти гарт на Запорозькій Січі, чи ні, але традиції січові запорозькі він шанував ревно і свято.

В цей час Росія в черговий раз готувалась до війни з Туреччиною. Побоюючись, що українські козаки виступатимуть на боці Стамбула, російський уряд вирішив привернути їх на свій бік. Комендантом Ізмаїла був тоді — йдеться про 1826-1827 роки, коли кошем урядував Василь Незамаївський, отаман, чиє життя справді ще тільки належить дослідити, якщо тільки це виявиться можливим, адже літописів цього козацтва не те що не збереглося, їх просто не існувало. Наскільки наші козаки полюбляли шаблю, настільки вони сахалися пера. На жаль...

...Так ось, комендантом Ізмаїла був російський генерал Тучков. Діставши від уряду листа, адресованого козакам, він довго міркував, яким побитом передати його на Січ, аж доки йому не спало на думку скористатися послугами свого знайомого і союзника, австрійського консула в Галаці. Ідея виявилася вдалою: консул зробив усе можливе, щоб лист досяг адресатів.

Що ж було в тому листі? Пропозиція перейти на бік Росії. Усім, хто повернеться на терени Російської імперії, обіцяли землю, право прилучатися до місцевого козацтва, усілякі пільги. Воно ніби й принадно. Проте кошовий розумів, що перейдуть далеко не всі. Тим козакам, що живуть на Січі, зробити це не важко. Але, що діяти тим, котрі живуть селами, мають господарство, — тобто задунайським городовим козакам? А ще він добре розумів, що турки зганятимуть злість на тих, хто зостанеться; можуть навіть згарячу вчинити різанину. До того ж, Незамаївський, як і чимало інших козаків, не хотів служити Російській імперії ще й з принципових причин: не забув, що це росіяни зруйнували Запорізьку Січ, що це через них стільки українців опинилися на чужинській землі.

Одне слово, на Раді старшини, що відбулася одразу по тому, як лист потрапив на Січ, Незамаївський рішуче виступив проти переселення за Дністер. Тим паче, що й російський уряд, як це вже не раз траплялося у минулому, міг без будь-якого сорому порушити свої обіцянки й не дати переселенцям ні землі, ні пільг, а просто записати в кріпаки (так воно, власне, й ставалося з козаками, що поверталися в Україну; осідаючи на певних землях, вони перетворювалися на підневільних тих поміщиків, яким ці землі належали).

Полеміка між прихильниками повернення під "високу царську руку*, і тими, хто волів залишатися на турецьких берегах, була гострою, а роздуми і вагання козаків — пекучими. Для себе кошовий отаман вирішив твердо: на поклон до російських генералів він не піде, накликати на все задунайське українство гнів турків не буде. Та, водночас, він бачив, що й заборонити значні частини козаків повернутися на лівобережжя Дунаю він не зможе.

Для нього не було дивиною, що чимало задунайців уже звернулося до російського командування з проханням прийняти їх на службу. "Тільки з 1825року новоросійський генерал-губернатор князь Воронцов, отримавши подібні прохання запорожців, які втекли під виглядом рибалок на човнах, а тепер нарочито прислали для того свого депутата, значкового товариша Каверія Чернявського, — повідомляє А. Скальковський, — доповів про це монарху, питаючи дозволу прийняти цих людей. З височайшої згоди їхній депутат був відпущений назад у Болгарію (?) і вивів звідти більше 100 запорожців" які осіли в Бесарабії й захотів інших вчинити так само...* Слухаючи його виступ на раді та листа російського командування, сивочолі запорожці пригадували слова пісні, складеної саме з приводу подібних "зазивних* листів:

Ой, пише москаль та й до кошового:

-"А йдіте до мене жити, ой, я дам землю та по-прежньому

— а по Дністер границю".

Oй брешеш, брешеш ти, вражий москалю:

а ти хочеш обманити: ой, як підемо ми у твою землю,

ти будеш лоби голити...

(тобто віддавати в солдати — Б.С.).

Обравши таку принципову позицію, Василь Незамаївський на тому ж таки колі подякував товариству за довіру і відмовився виставляти свою кандидатуру на наступний термін отаманування, визнавши за краще зостатися серед звичайної старшини. Тобто він не бажав виявлятися Ініціатором розколу. Одначе ситуації це не змінило. Його відмовою негайно скористався основний, давній суперник" одверто проросійськи налаштований старшина Йосип Гладкий, котрий тільки й чекав нагоди, щоб підхопити булаву кошового і податися з козацтвом на лівий берег Дунаю, до росіян.

Можна не сумніватися в тому, що до загону Й. Гладкого, який перекинувся під високу царську руку, Незамаївський не приєднався. Але й на чолі тих козаків, котрі залишилися на правобережжі, теж не став. Відтак подальша доля його невідома.

Йосип Гладкий, кошовий отаман Задунайського козацтва, засновник та кошовий отаман Азовського козацтва, генерал-майор російської армії.

Саме за Йосипа Гладкого (1789-1866), роль якого в історії українського козацтва оцінюється дуже неоднозначно, відбувався завершальний акт трагедії тієї гілки запорізького товариства, яка опинилась у вигнанні на Дунаї, і яка, власне, вважала себе спадкоємницею Запорізької Січі, зберігши й відповідну назву.

Походив Йосип Гладкий (Бондар) з давнього козацького роду, що сидів на Полтавщині. На 31-ому році життя він залишив свою багатодітну родину в селі Мельників (Золотоноського повіту), де його батько Михайло Гладкий був сільським головою, і подався до Одеси. Та оскільки із заробітками йому тут не щастило, до того ж, як припускають, він зайшов у конфлікт із владою, то незабаром, мабуть, найнявшись на який корабель, він опиняється у Керчі, а звідти, теж на кораблі, перебирається на Дунай.

Як з'ясувалося, козацьке лицарство було саме тим товариством, якого прагнула його шабельна душа, і він став рядовим козаком Платнирівського куреня. За часів кошового Григорія Головатого воював (у той самий час, що й наказний кошовий С.Мороз зі своїм полком — проти греків), підтримуючи дії турецької армії. Мабуть, показав себе непоганим вояком, оскільки незабаром товариство обрало його курінним отаманом. "Йосип Михайлович Гладкий, — пише А. Скальковський в своїй "Історії Нової Січі" —1818року був обраний отаманом курінним у Задунайській Січі. Вирізняючись у своїй громаді і хоробрістю, і розумом, він заслужив собі в товаристві велику повагу і після обрання його був відправлений кошовим Василем Чернюгою ц чині полковника в експедицію проти грецьких заколотників" . І тут таки додає: "З усіх добрих козаків, які тужили за батьківщиною, Гладкий журився найбільше*. Гладкому посади курінного було замало.

За звичаями задунайського козацтва, кошового мали право обирати не тільки ті козаки, що перебували на Січі, а й ті, що жили по селах. Узявши це до уваги, Йосип Гладкий повів досить активну агітаційну роботу серед цих, осілих. Причому тактика його була такою: розмовляючи з селянами, він намагався звинувачувати в усіх недоліках старих січових козаків, які прийшли із Запоріжжя. Вони, мовляв, не зважають на потреби та проблеми осілого козацтва: самі не вміють господарювати й іншим не дають. їм аби лиш воювати та дбати про запорізькі січові традиції, а нам, он, із бідності-нужденності виходити треба. Може, такими словами переконував козаків, може, іншими, але аргумент виявився незаперечним. І коли в 1827 р. Василь Незамаївськвй відмовився висувати свою кандидатуру в кошові, щоб отаманувати ще один термін, саме осілі козаки висунули на отамана Йосипа Гладкого.

Те, як повівся Гладкий далі, для багатьох із них виявилося несподіванкою. Передусім, він негайно усунув від старшинства козаків, які ще пам'ятали Запорізьку Січ, а отже, намагалися дотримуватись січових звичаїв.