Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 36

Та це не означає, що ми повинні забувати чи зверхньо не помічати їх.

Про ранній період діяльності Могили знаємо надзвичайно мало. Хіба лишень те, що невідомо якого року та невідомо в якому місті чи селі він народився десь на Лівобережжі Дніпра. А 1684 року, під час походу правобережного гетьмана Якима Куницького за Дністер, проти білгородських татар, командував полком.

Цей похід, як уже мовилося, задумав польський король Ян Собеський. Похід-застереження. Кому? Проти чого?

Незважаючи на болючу поразку своїх військ під Віднем, під стінами якого розлетілася на друзки мрія Високої Порти про остаточне поневолення Центральної Європи, турецький султан знову готувався до війни. Цього разу він прагнув узяти реванш за Відень на просторах України, виступивши проти польсько-українських військ. Довідавшись про це з донесень розвідки, Ян Собеський почав готуватися до війни й сам. Але не так, як це робив султан, збираючи та споряджаючи війська. Ні, він готувався, так би мовити, боєм: виставив загін козаків на чолі з гетьманом Якимом Куниць-ким. Завдання йому дав просте, але надзвичайно ризиковане: рейдуючи поза Дністром, громити загони татар і турків, відвертаючи їхні сили від польської армії, а також від походу до Угорщини. Бо надійшла звістка також про те, що перед нападом на Польщу, татари мають удертись на землі угорських князів.

Як часто буває в таких випадках, попервах усе нібито сприяло успіхові. Але згодом козакам довелося стати посеред степу віч-на-віч з головними — і чисельно набагато більшими від козацьких — силами білгородських татар. Гетьман Яким Куницький з авангардною частиною козаків з оточення вирвався, а все військо лишилось у ворожому кільці. Й ось тоді, перед вирішальним своїм ривком на волю, козаки проголосили гетьманом полковника брацлавського Андрія Могилу.

За прикладом своїх давньоримських попередників, новий гетьман вишикував козаків у фалангу, і вони масованим рушничним вогнем, по-перше, завдали татарам дуже відчутних втрат, оскільки били в саму гущу людей і коней, по-друге, примусили ворогів одійти на відстань, непридатну для ефективного обстрілу з луків. Це дало змогу перегрупуватися, зібратись, коли не стало набоїв, у могутній кулак і рушити в таку січу, що оточення розпалось на окремі загони. Українські воїни розпорошили ворогів по навколишніх степах. Повернувшись в Україну, Андрій Могила заарештував Я. Куницького і влаштував над ним суд. Власне, суд улаштовував не він, а сама козацька Рада — за давніми козацькими звичаями.

Оскільки правобережна частина України перебувала під патронатом польського короля, то й гетьмана на козацькому "троні" теж затверджував король. Ян Собеський уже знав, як мужньо повівся А. Могила в Бессарабії, тож проти кандидатури гетьмана не заперечував. А, затвердивши його, звелів готувати військо до нових виступів.

Довго походу чекати гетьманові не довелося. Уже наступного, 1685, року гетьман дістав наказ короля вести козаків в Угорщину, на допомогу імператорові Леопольду. Але до Угорщини ще треба було дійти — через Буковину та Валахію, теж окуповану турками й татарами. Перебігу всієї цієї виправи хроністи не подають, але відомо, що козаки успішно взяли штурмом місто, яке турки добре укріпили десь на кордоні між Валахіею та Угорщиною і здобули ще кілька перемог. Сполучившись із німецькими військами під командою генерала Текелія, вони кілька місяців громили та витіснювали поза межі Угорщини мусульманські сили, дивуючи при цьому всіх своєю хоробрістю та вдатністю до бою.

Повернувшись із перемогою, Андрій Могила гетьманував, уже спираючись на свій міжнародний авторитет. І звернувся з листом до Пали Римського Інокентія IX (датований 8 травня 1684 року). Що ж він пропонував? Свої послуги як командувача українських військ в об'єднаному війську антитурецької коаліції. У душі А. Могила, мабуть, сподівався, що його призначать навіть головнокомандувачем: адже слава про нього як полководця, що громив турків під Віднем, сягнула й Рима. До того ж, був прецедент: свого часу попередник Інокентія IX мав намір поставити на чолі анти-турецької (антимусульманської) коаліції гетьмана П. Сагайдачного, але той помер від рани.

Хтозна, можливо, А. Могила й справді потрапив би остаточно розгромити турків, але для початку, як мінімум, потрібно було створити армію коаліції. А Папі Римському не бракувало інших клопотів. Та й політична ситуація в католицькому світі Європи складалася не на користь європейсько-мусульманської війни. Отже, зусилля гетьмана Могили пішли на марне.

Ще кілька років він зі своїми козаками пильнував українсько-турецького порубіжжя на Дністрі, брав участь у незначних сутичках та боях, нерідко виступаючи попліч з польськими військами. Запросин до Рима не дочекався. Та й у цілому, доля виявилась до нього безжальною: 1689 року, під час стихійної бунтарської ради, козаки звинуватили свого гетьмана у несправедливому розподілі королівської платні. Андрій Могила пробував виправдовуватися, але пояснити щось розпаленому, обуреному натовпові — річ марна. Гетьмана вбили, перш ніж він зумів довести, що не винен. І нічого не вдієш: у козацькій масі, де все з'ясовували на загальній раді і подеколи — з галасом та зброєю, такі випадки траплялися нерідко. А шкода: Україна втратила талановитого полководця, якому й угорський народ теж завдячує кількома своїми значними перемогами над турецькими загарбниками.

Іван Дзиковський, полковник чернігівський, полковник острогозький, керівник козацько-селянського повстання.

В історії українського козацтва Іван Дзиковський (Зіньківський, р. н. невід. — помер 1670) увійшов, передусім, як керівник козацько-селянського повстання, котре історики так і нарекли "Повстання Дзиковського", Одначе діяльність його слід розглядати значно ширше, пов'язуючи її з зародженням городового реєстрового козацтва на Острогощині, з розвитком козацтва на Слобідській Україні.

Походив він із Чернігівщини, із давнього козацького роду. Певний час був полковником Чернігівським, але про цей період його життя мало що відомо. Принаймні нічим особливим він там не прославився. Отож по-справжньому на історичній арені він з'явився в 1652 році, коли, згідно з Білоцерківським договором, укладеним між Богданом Хмельницьким та урядом польського короля Яна Казимира, польська шляхта почала повертатися в Україну, в свої маєтки; по містах і воєводствах відроджувалася польська адміністрація, у фортецях з'являлися польські гарнізони.

Основна маса українців, особливо козацтво сприйняла це дуже боляче. В Україні розпочався козацько-селянський повстанський рух, очолюваний козацькими полковниками або повстанськими ватажками, які не бажали визнавати ні умови Зборовського (8 серпня 1649 року), ні Білоцерківського (18 вересня 1651 року) договору Б. Хмельницького з поляками, Відомо, що, згідно зі Зборовським трактатом, Богдан Хмельницький визнавав себе підданим польського короля, а реєстрове козацтво під його як гетьмана командуванням—частиною збройних сил Речі Посполитої. Згодом Білоцерківська угода відмінила окремі дискримінаційні пункти цього трактату, але козацтво здобуло право на самоуправління лише в межах Київського воєводства. До того ж, козацький реєстр зменшувався до 20 тисяч шабель, що викликало нову хвилю покріпачення значної частини козацтва; а всі маєтки, які свого часу належали польській шляхті, підлягали тепер поверненню її володарям.

Але це був складний процес. Переважна більшість шляхтичів служила офіцерами польських збройних сил, і поверталися вони в маєтки або зі своїми загонами, або з загонами, які наймали. І відновлювати свою владу в маєтках починали з жорстоких розправ над тими селянами, які брали участь у визвольній боротьбі; над козацькими родинами, над бунтівниками, котрі колись позбавляли їх маєтностей. Це змушувало козаків, які не потрапили до реєстру, а також селян, які знову залишилися без землі та які брали участь у визвольній боротьбі під проводом Б. Хмельницького, об'єднуватися в повстанські загони і самостійно вести боротьбу проти поляків. При цьому чимало загонів або не підкорялося наказам Б. Хмельницького як гетьмана, або навіть виступало проти його війська. Відомо, наприклад, що під час складання списку козацького реєстру Білоцерківського полку, частина козаків збунтувалася, вбила полковника Громику та кількох полкових старшин, його прибічників, з'єдналася з повсталими селянами і почала нападати на польські маєтки.

Важливо й те, що значна частина козаків і селян переходила в цей час на Слобідську Україну, котра перебувала під юрисдикцією Московії. Один із таких козацько-селянських загонів якраз і очолив полковник Чернігівський Іван Дзиковський. Сформувавши свій, уже військовий, а не адміністративний, козацько-селянський полк із козаків Ніжинської, Батуринської, Борознянської і Сосницької сотень та згуртувавши навколо них дрібні гурти козаків і селян, що прибули до Чернігова разом зі своїми родинами, він перейшов кордон з Росією і привів це своє воїнство до Путивля, де в цей час правив російський воєвода.

Переговори були недовгими. Воєвода підтвердив, що існує розпорядження російського уряду, у відповідності з яким козацькі полки та загони, котрі, не підкоряючись польській владі, переходять на Слобідську Україну, мають право зберігати свій, козацький устрій, свої полки і сотні, свою зброю та звичаї, і полковника Дзиковського, його старшин це цілком влаштовувало. Як влаштовувало і те, що царська адміністрація дозволяла їм селитися на незайманих землях обабіч річки Тихої Сосни, правої притоки Дону. Звичайно, окремі козацько-селянські загони переходили на Слобідську Україну, тобто через кордон з Московією, і раніше, до Дзиковського. Так, відомо, що ще до нього на Слобожанщину відступили загони сотників Сахна та Чорного Лиха, які певний час протистояли польським військам, що намагалися закріпитись на Чернігівщині. Подалася туди й значна частина жителів Конотопа, які не бажали опинятися ні під владою польського гарнізону, ні підлеглих польському королеві загонів Б. Хмельницького. Та все ж таки Іван Дзи-ковський виявився першим, хто привів на Слобожанщину цілий, добре організований полк у 1000 шабель, розбитий на сотні, зі своєї канцелярією, обозом, печаткою, одне слово, всім тим, що визначало і бойовий, й адміністративний козацький полк.