Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 34

Але він цього не зробив. Після відомих подій, пов'язаних з усуненням Виговського від влади, полковник Гуляницький якимось дивом уцілів. Мабуть, тому, що росіяни дотягтися до нього не могли, а серед козацтва, навіть тієї частини, яка виступала проти Виговського, мав шану героя. Лишень від полковникування ніжинського, звичайно, мусив одійти.

Протягом якогось часу герой Конотопської битви тримавсь у затінку. Повернувся до своїх маєтностей і зайняв позицію очікування, намагаючись з'ясувати для себе, кого з багатьох претендентів на булаву може, — на власні погляди та вподобання, — підтримати.

Та ось настав кінець 1662 року. Зрікається булави Юрій Хмельницький (його Гуляницький збирався вже підперти загоном вірних собі козаків), і гетьманом стає Павло Тетеря. Скидається на те, що новий гетьман сам пішов з поклоном до Григорія Гуляницького, знаючи, що за полковником стоїть великий козацький рід, і дав йому під команду полк. Разом із загонами славетного І. Богуна, майбутнього гетьмана М. Ханенка та іншими, Гуляницький бере участь у поході Тетері на Лівобережжя, де вони діяли проти військ потойбічного гетьмана Сомка. Був Гуляницький і в оточенні гетьмана Тетері, коли той у жовтні 1664 року зустрічав поблизу Білої Церкви польського короля Яна-Казимира з військом, яке мало разом із ним іти на Глухів.

Здавалося б, усе гаразд, полковник Гуляницький свою позицію, нарешті, визначив і став одним з провідних воєначальників гетьманського війська. Але в цей час на Правобережжі, з виру міжусобиць, на поверхню знову вигулькнув І. Виговський, якому Гуляницький, як ми пам'ятаємо, служив вірою та правдою. Щоб не допустити його до булави, гетьман Тетеря кинув свої порахунки із Сомком і повернув з військом на Правобережжя. Під Білою Церквою він запросив Виговського на переговори, підступом схопив його і скарав на смерть. Розуміючи, що це може викликати гнів Богуна й Гуляницького, які були в цей час зі своїми полками при війську короля, Тетеря пише на них доноса. Застерігає короля в ненадійності цих двох полковників, які самі претендують на булаву, отже, ладні перекинутися й на бік росіян.

Богуна король ненавидів уже давно, — шукав лише приводу схопити його та розстріляти. Знешкодити ж Гуляницького, здатного збройно висловити незадоволення вбивством свого приятеля Виговського, Тетері було складніше: не міг король отак собі легко, без жодних доказів, як булоу випадку з Богуном, повірити, що вчорашній герой Конотопа сьогодні раптом перекинеться до росіян. Але ж і Тетерю якось треба було підтримати. Тому, повертаючись до Польщі, король наказав полковника Гуляницького та ще кількох ненадійних, на думку Тетері, людей, заарештувати, щоб згодом кинути в каземати Марієнбадської фортеці.

В цих казематах і губляться сліди полковника Григорія Гуляницького...

Данило Виговський, полковник биховський, командир козацького корпусу.

Родинні зв'язки Данила Виговського (р. н. невід — помер 1659) складалися таким чином, що він виявився наближеною особою трьох гетьманів: Богдана і Юрія Хмельницьких, а також Івана Виговського. З Хмельницькими породичався через шлюб, а... Іванові доводився рідним братом. Але не через родинні зв'язки сягнув певних вершин кар'єри, а й сам був активним військовим і політичним діячем.

Важко сказати, коли саме Данило Виговський приєднався до повстанців Хмельницького, але суть не в даті, а в тому, що з обраної стежки він ніколи не збочував. Воюючи на боці повсталого народу з 1648 року, він спочатку командував сотнею, потім полком, а згодом дістав призначення на полковника бихівського (з центром у м. Бихові, нині Могильовська обл. Білорусії), тобто був таким самим "білоруським* полковником, як і зять Хмельницького Іван Нечай.

Коли 1655 року українські й угорські війська пішли на Польщу, щоб разом зі шведами поділити цю колись могутню імперію, Данило Виговський командував окремим козацьким корпусом і брав участь у здобутті Любліна. Це й створило йому авторитет полководця європейської слави.

Повернувшись додому, Данило Виговський якийсь час діяв іще на території Білорусії, а потім перебазувався зі своїм військом в Україну, щоб допомогти утвердитись при владі своєму братові Івану Виговському. Поруч з Іваном Нечаєм, Юрієм Немиричем та іншими полковниками, він був послідовним прихильником і творцем Галицького договору, спрямованого на виведення України з-під російського владарювання. А коли росіяни і союзні їм лівобережні козацькі полки рушили проти гетьмана Виговського та союзних йому поляків, взяв активну участь у цій війні, очоливши козацький корпус.

З початком бойових дій, Іван Виговський поділив своє військо на два корпуси. Один з них під командою самого гетьмана пішов на Лівобережжя, щоб витіснити звідти російські війська князя Ромодановського. Другий, на чолі з полковником Данилом Виговським, узяв напрямок на Київ. Завдання: вибити з міста російську залогу, тобто російську частину гарнізону, й, об'єднавшись із загоном полковника Павла Хмельницького, командиром української частини київського гарнізону, поступово взяти під свій контроль Київщину. На мій погляд, це потрібно було гетьманові Виговському у зв'язку з проголошенням Великого Князівства Руського. Ясна річ, столицею Великого Князівства мав би стати Київ, що сприймалося б як логічне відродження києворуської традиції. До того ж, заволодівши Києвом, його брат Данило міг би поповнити свої війська новими ополченцями і тоді вже вирушити на Лівобережжя.

Але щось у цьому плані не спрацювало. Чи то Павло Хмельницький забарився і не зміг вчасно вийти з Києва, щоб приєднатися до корпусу Д. Виговського, чи може, воєвода Шереметєв розгадав наміри двох полковників і переважаючими силами несподівано напав на невеличке військо Данила... Фактом залишається те, що в битві під Києвом корпус Д. Виговського зазнав поразки, а сам командир потрапив у полон. Після допиту з тортурами росіяни привезли його до Москви (цар вимагав, щоб схопили також гетьмана І. Виговського разом із усією сім'єю, а також видав Указ, згідно з яким, нікого, хто мав прізвище Виговський, не можна було приймати ні до українського війська, ні на державну службу) і там стратили.

Нічого не вдієш. 1659 рік узагалі виявився трагічним для Виговських та їх однодумців. Саме цього року загинув Ю. Немирич, потрапив у полон до росіян І. Нечай. Облишивши гетьманство, мусив утікати разом з родиною до Польщі сам Іван Виговський; полягло в боях чимало відомих полковників та державних діячів.

Громадянська війна, підсилювана з одного боку росіянами, а з другого поляками й татарами, поступово перетворювала нашу землю на те, що згодом дістало назву Великої Руїни...

Остап Гоголь, гетьман правобережних козаків, командир козацького корпусу.

Важко знайти історика, який би не згадував про розгром турків 1683 року під стінами Відня, від німецько-польсько-українських військ. Відома битва, нищівна поразка турецької армії... Але майже ніхто не говорить при цьому, що українськими військами командував там гетьман правобережних козаків Остап Гоголь. Ото вже, мабуть, справді в нас так багато полководців європейського визнання, що імені героя Віденської битви, яка ввійшла в підручники з історії чи не всіх країн Центральної Європи, можна й не називати. Точніше, не знати його. Навіть автор "Історії Русів" назвав це ім'я лише принагідно.

Простежити життєвий шлях гетьмана важко. Відомо, лишень, що за часів Петра Дорошенка він був полковником. Хоч поглядів і методів гетьманування не поділяв. Чому? Передусім тому, що Остапові Гоголю не подобалося загравання Дорошенка з турками. Крім того, він був проти чвар, що загніздилися між Дорошенком та лівобережним гетьманом Самойловичем. Втім, союз Самойловича з православною Московією імпонував йому більше, ніж союз із Туреччиною. Що й з'ясувалося під час оборони Корсуня.

На заклик Самойловича, чимало міст Правобережжя, почало приєднуватися до Лівобережного гетьманату. Це настільки розлютувало Дорошенка, що він наважився навіть на каральні заходи. Зокрема, послав кілька своїх полків до Корсуня, жителі якого дозволили собі вагатися, до кого пристати. Один з полків очолював Остап Гоголь. Полки, звичайно, не допустили, щоб місто перейшло до рук Самойловича, але настрої жителів примусили Гоголя замислитись над ситуацією.

А була вона такою. Дорошенко зазнав тяжкої поразки від Самойловича і росіян у битвах під Лисянкою та Орлівцем. Рятуючись, мусив стати до глухої оборони в Чигирині. Від остаточного розгрому й загибелі гетьмана врятували тільки турки. Але цей рятунок надзвичайно дорого коштував місцевому населенню. Бо мало того, що його грабували чужинці — заходився до репресій і сам Дорошенко. Не задоволені таким сатанинським союзом, козаки потягли на територію, підвладну полякам. А деякі села й містечка просто зі зброєю в руках не пускали до себе гетьмана й турків. Коли козаків, що попросили захисту в польського короля, набралося кілька тисяч, вони в 1679 р. скликали раду й обрали собі свого гетьмана. Ним став досвідчений офіцер Остап Гоголь, резиденція ж його перебувала в м. Димері, що на Київщині.

Король Ян Собеський, приймаючи під крило козаків, мав щодо них свої плани: важив на їхню допомогу в поході до Австрії. Оскільки йшлося про бої з турками, козаки не заперечували. Близько 15 тисяч їх вирушило до Відня під командою новообраного гетьмана Остапа Гоголя. Імператор Леопольд уже, по суті, програв війну з турками і покладався лише на Божу поміч. Бог змилувався — послав поляків і козаків. Вони, для початку, звели нанівець наслідки кількох штурмів турецьких військ, а згодом добряче потіснили турків, даючи змогу імператорові повернутися до столиці.

Подробиці належать пітьмі віків, але відомо, що в одному з боїв, під Віднем, гетьмана Остапа Гоголя тяжко поранило. Помер він уже як полководець, причетний до слави переможця мусульман під столицею Австрійської імперії і похований у Межигірському монастирі. Важливо відзначити, що український козацький полковник Остап (Євстафій) Гоголь є родоначальником роду Гоголів, з якого вийшов відомий українсько-російський письменник М. Гоголь.

Яким Куницький, гетьман правобережного козацтва.

Пo загибелі гетьмана Остапа Гоголя, булаву його підняв один із чільних полковників Яким Куницький.