Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 5

Не далі за це пішли й автори "Історії русів" та інших праць з історії України. Та все ж спробуймо розібратися, що там і до чого.

Як уже сказано, претендентів з'явилося троє, а булава одна. Що зробив гетьман Виговський, щоб зберегти її в себе?

6 вересня він провів у Гадячі Раду, учасником якої був також польський посол Беньовський. Незабаром польський сейм мав обговорювати проект об'єднання Польщі з Росією (він ніколи не набув ані найменших рис реальності) та обрання на польський престол царя Олексія. Тому Виговський поспішав. З одного боку він намагався переконати сейм через польського посла, — що задум цей трагічний: як поводиться Росія зі своїми союзниками, поляки можуть бачити на прикладі України. З другого, як уже його аргумент не вплине, — приєднатися до польсько-російського союзу зі статусом окремої держави, а не складової частини Російської імперії.

На противагу цій раді, наприкінці листопада 1658 року, в Переяславі скликано раду козаків та бунтівників, прихильних до Московії. І саме тут, за наполяганням російського військового командування, тимчасовим наказним гетьманом назвали полковника Івана Безпалого.

Досі невиразна, постать наказного гетьмана відтепер почала набувати грізних обрисів — залежно від того, як навколо неї гуртувалося дедалі більше козаків та селян, незадоволених політикою Виговського, а особливо — умовами його пропольської Гадяцької угоди. Значно ж посилився вплив Безпалого, коли стало зрозуміло, що на його боці виступає зі своїм запорізьким полком Іван Сірко, який на той час уже розгромив союзних Виговському татар та окремий загін гетьмана під командуванням якогось Тимоша.

З гордістю міг похвалитися наказний гетьман перед князями Трубецьким, Пожарським, боярином Шереметєвим та іншими представниками російського військового командування й адміністрації і тим, що на його боці ще й гарнізон Січі на чолі з кошовим Павлом Гомоном. Та росіянам цього було мало. Вони розуміли, що політичним натиском позбавити Виговського булави не вдасться. Віра в успіх військових зусіль підігрівалася союзом Безпалого зі славетним полководцем Сірком та запорізьким козацтвом. А тому вони вимагали від наказного гетьмана негайних бойових дій.

Одначе першим такі дії розпочав Виговський. Завдавши росіянам та військам Безпалого кілька поразок, він замкнув союзників у містечку Лохвиці. Облога була тривалою, напруженою. І, можливо, стала б для Виговського успішною, але тут — за даними "Літопису" Величка — на допомогу обложеним прибули козаки під командуванням Сірка. Вони прорвали оточення ззовні і, разом з росіянами та реєстровиками Безпалого, відтіснили від Лохвиці військо гетьмана.

Генеральна ж битва союзників з армією Виговського мала відбутися навесні 1659 року, під Конотопом, куди підтягували свої полки князі Ромодановський, Пожарський і Трубецькой — головні командири російських військ в Україні. Тут їх радо вітав зі свого укріпленого табору й наказний гетьман Іван Безпалий, авторитет якого починав зростати саме завдяки підтримці запорожців.

Яким же було здивування всіх — і в Москві, й у Варшаві та на Січі, — коли набагато менші сили гетьмана Виговського, підтримувані незначним загоном татар та підрозділами поляків, розгромили росіян разом із Безпалим! Та ще й так розгромили, що багато ворогів опинилось у полоні, а близько ЗО тисяч російських солдатів полягло в бою. Давно вже Росія не знала такого, щоб під час однієї битви перестала існувати як така ціла її армія! Князь Пожарський з усіма хто був поруч з ним, теж опинився в неволі — у татар. Кримський хан особисто скарав його на смерть. Рештки російських військ кинулись утікати. Спочатку до Путівля, а далі й додому, до Росії, несучи на своїх плечах загони татар, що переслідували їх. Виговський же захопив усю російську артилерію, і значну частину її подарував королю Польщі Янові-Казимиру, мовляв, он які ми!

Мусив відступити разом з росіянами за межі України і наказний гетьман Безпалий, якому на той час уже, власне, ніким було й командувати. Але це не завадило йому зостатись у таборі російських військ, що після відступу татар знову осів у Путивлі, і грати роль наказного гетьмана. Зокрема, відомо, що він посилав на Січ гінців з

листами, в яких провокував Сірка нападати на татарські улуси і відвертати увагу хана від подій в Україні та союзу з Виговським. І йому це вдалося. Саме вперта опозиція Виговському з боку Івана Сірка не дозволяла цьому внутрішньополітичному конфліктові пригаснути. Маючи в союзниках Сірка, Безпалий не міг скласти зброї, як азартний гравець, він прагнув використати свій шанс ще раз. Переконливим доказом цього стало листування, яке він затіяв з російським царем. Зокрема, повідомив, що Сірко виступає на боці Росії та її союзників, тобто, на його, Безпалого, боці, і таким побитом винищив власний авторитет.

Одначе всі претензії Івана Безпалого на булаву гетьмана України — вже не наказного чи тимчасового, а справжнього — розпалися, щойно на політичному обрії знову з'явився Юрій Хмельницький. На Раді, що відбулась у Переяславі 9 жовтня 1659 року, Ю. Хмельницького ще раз проголошено гетьманом України. І відбулося це в присутності представників російського командування та не без їхнього благословення. На подяку, Хмельницький уклінно заприсягнувсь у вірності цареві-батюшці, і послуги І. Безпалого як відданого Москві гетьмана росіянам уже стали непотрібними. Постає питання: чому ж росіяни відмовилися від кандидатури Безпалого, знову поставивши на Юрія Хмельницького? Адже Безпалий із вдячності служив би вірою і правдою. Очевидно в Москві розуміли, що він — не та постать, яка здатна об'єднати поділену на табори Україну і припинити громадянську війну. До того ж безвольним Юрасем, як їм здавалося, керувати було легше. Одначе вони й далі тримали його в кишені. Про всяк нападок. Щоб і Ю. Хмельницький та інші вожді козацькі знали: в запасі завжди є чоловічок, згодний будь-якої миті підхопити їхню булаву чи пернач.

Степан Опара, сотник медведівський, полковник, гетьман Правобережної України.

На українському військово-політичному Олімпі доти незнана й дещо загадкова постать Степана Опари виникла в червні 1665 року. Цьому передували події в районі Медведівки, де сотникував цей полковник за призначенням гетьмана Тетері. Тут, поблизу Медведівки, війська Тетері, серед яких був і полк Опари, напали на військо російського воєводи Косагова, намагаючись не допустити його до Умані, де сиділи в оточенні вірні росіянам і гетьманові Брюховецькому козаки під командою кошового Сашка Туровця.

Подробиці кривавих сутичок, що точилися там, нас не цікавлять. Але зауважу, що саме дії в Медведівці та на її околицях розпалили бойовий дух полковника Опари. Відчувши, що сили обох гетьманів — і Тетері, і Брюховецького — досить незначні і ненадійні, він вирішив, що й сам може стати гетьманом. Тим паче, що тут, під Медведівкою, він опинився на чолі корпусу, який складався з двох козацьких полків, кількох загонів "охочих" та загону татар. Маючи під рукою таку силу, пан Опара войовничо роззирнувся навкруги:

"Хто тут проти того, щоб я став гетьманом Правобережжя? Відомо ж бо: хто при силі, той і гетьман". — "Ніхто не проти, батьку! — гукнуло у відповідь козацтво. — Бери булаву й веди!".

Булави як такої напохваті не знайшлося, але це не завадило Опарі підійти до Умані й наказати гарнізонові відчинити браму перед самим гетьманом. Варта заходилася чухати потилиці, намагаючись пригадати: був у них колись такий гетьман — Опара — чи ні? Не пригадала. Зате російський майор Свіньїн, який командував російським гарнізоном, умить дорозумівся, що це прийшли по його душу, і приготувався до оборони. Але Опара до бою не став. Він вишикував поперед свого війська загін татар і заявив городянам: "Бачите?! Це ще не всі. Позаду суне орда. Як не відімкнете брами, я однаково місто здобуду. Але тоді вже віддам його на поталу татарам. І спокійно дивитимусь на те, як ви оце дивитесь на мене".

Городяни зметикували: краще вже визнати нового гетьмана, ніж нового мурзу. І, попри незгоду росіян, браму розчинили. Росіяни спробували опиратись, але Опара частину таких завзятців перебив, частину полонив, а сам набрав у місті — з гарнізону та рекрутів — нові полки і, проголосивши Умань своєю столицею, заходився розсилати по всіх полках та сотнях — еге ж, як і кожен порядний гетьман, — універсали, закликаючи козацтво українське під свої прапори. Та козацтво не квапилось. Протягом останніх років воно вже бачило стількох гетьманів та претендентів, що, навчене гірким досвідом, почало пильніше придивлятися, хто є хто.

Особливо ж Опара намагався залучити до спілки реєстрових козаків. З їхньою допомогою новий "Правобережний" сподівавсь упорати всіх, хто стане супроти нього, і тим перетворитися з гетьмана самопроголошеного на гетьмана законного.

Загалом, плани його були далекоглядними. Опара досить добре уявляв собі розстановку сил тогочасних політичних та військових сил в Україні та за її кордонами. Але припустився двох помилок. Перша — всі свої плани він викладав у листах, не подбавши про надійну охорону гінців. Але татарська розвідка не спала. її агентура, що діяла і серед реєстро-виків, розголосила: знайшовся такий собі Опара. Він плекає намір ударити на білгородських татар, що підтримують Дорошенка. Не ловила гав і ханова контррозвідка, їй пощастило перехопити гінців, які везли листи до Івана Сірка та Василя Дрозда, полковника брацлавського. Що ж цікавого знайшли татари в цих листах? Зокрема, він приохочував полковників об'єднати свої військові сили і разом із ним, гетьманом, розгромити білгородських татар, а потім повиганяти з Правобережжя усі польські гарнізони. Тим паче, що чисельно вони були незначними. Одразу проти всіх? В політиці так не буває. То була його друга помилка.

Ну, а далі розгортається крутий середньовічно-політичний детектив. Білгородський хан, що стояв неподалік Січі, смиренно визнає себе за союзника й уклінно просить ясновельможного пана гетьмана завітати до себе в ставку та обговорити план наступних дій. Оскільки один загін татар, але кримських, уже був при війську Опари (до речі, в ті часи одні загони татар підтримували промосковську партію, другі — пропольську, і все за гроші та за право принагідно грабувати українське населення), то він поринув у мрії: чого б не поєднатися ще й з ханом та не вдарити на своїх, слов'янських, недругів у спілці з ним? А там...