Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 2

- Сушинський Богдан -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Звичайно ж, така заборона не могла подобатися запорожцям: їхнє ж бо життя у тому й полягало, щоб туркам з татарами протистояти і від здобичі не відмовлятися.

У січні 1659 року Виговський скликав у Чигирині Раду, на якій відверто оголосив війну росіянам і... запорожцям. Дізнавшись про це, Гомін надіслав великий загін козаків під командуванням полковника Силки. Військо Виговського оточило цей загін у місті Зінькові, але вибити його звідти так і не змогло. Зрештою, запорожці відтіснили Виговського від міста і з'єдналися з російськими полками князя Ромодановського.

Але далі була славетна Конотопська битва. В ній Виговський розгромив росіян та їхніх союзників-запорожців. Можливо, цей успіх дав би гетьманові змогу остаточно відірвати Україну від Росії. Та на заваді став кошовий Павло Гомін. З його благословення проти гетьмана вирушив з великим військом полковник Іван Сірко.

Як складалася подальша доля кошового Павла Гомона невідомо. Знаємо лише, що він активно підтримав намір Юрія Хмельницького повернути собі булаву гетьмана. Зокрема, існують відомості, що Ю. Хмельницький звертався до нього з листами, в яких закликав не покладатися на Виговського. Тобто, як бачимо, і кошовий Павло Гомін, і полковник І. Сірко відіграли за часів Виговського досить прикру роль тих, хто докинув і своє поліно до вогнища громадянської війни. Яка й допомогла росіянам остаточно колонізувати Україну.

Юрій Немирич, командир корпусу ополченців, канцлер Великого Князівства Руського, полковник козацького війська, видатний дипломат, радник гетьмана.

Відомий діяч доби, що ввійшла в історію України під назвою "Хмельниччина", Юрій Немирич (1612 — 1659) явище своєрідне, ціла епоха української дипломатії.

Жовтень 1648 року. Армія Б. Хмельницького підступила до польського міста Замостя. Звідси — пряма дорога на Варшаву. Проте місто неабияк укріплене, а козацьке військо добряче-таки стомлене попередніми походами й боями. На домір лихого, ще й ранні холоди вдарили" Багато козаків похворіло. І саме тепер до ставки гетьмана прибуває польське посольство на чолі з Юрієм Немиричем. Хмельницький прийняв його дуже приязно. Передусім тому, що він був особистим представником претендента на польський трон Яна-Казимира, ласки якого Хмельницький запобігав, сподіваючись і з ним налагодити стосунки.

Та й сам Немирич Хмельницькому імпонував. Походив із досить заможної сім'ї українських шляхтичів, що мали маєтності на Правобережній Україні, замолоду здобув добру освіту. Набув і військового досвіду, очолюючи особистий загін надвірних козаків та ополченців, що його водив разом із Владиславом IV під Москву. Немирич бував за кордоном, непогано знав юриспруденцію, очолював канцелярію Яна-Казимира та його, кажучи сучасною мовою, виборчий штаб, тобто групу наближених людей, які дбали про успіх Яна-Казимира на елекційному сеймі (у Польщі королі запосідали престол із волі сейму, а не за правом спадковості).

Яким же був подив і Хмельницького, і козацької старшини, коли, переконавши гетьмана в тому, що на майбутньому сеймі він повинен підтримувати Яна-Казимира, а не його брата Кароля чи князя Ракоці, — тобто чесно виконавши місію, з якою його видряджено до ставки повстанців, Ю. Немирич раптом заявив Хмельницькому, що волів би назавжди зостатися в його війську і служити справі визволення України.

Хмельницький це бажання задовольнив. Немирич залишився.

Спочатку до нього всі ставилися з певною осторогою: чи не є він спеціально підісланим від поляків? Але, опинившись у канцелярії гетьмана й, по суті, очоливши дипломатичну його службу, Немирич почав розкривати гетьманові такі таємниці штабу Яна-Казимира та придворного життя Варшави, що будь-які сумніви розвіялися. Немирич став найближчим радником гетьмана.

А як поставився до цього Ян-Казимир? Оскільки він бачив у Хмельницькому лише свого майбутнього підданого, то й перехід до його табору Немирича сприйняв спокійно: кожен шляхтич має право сам собі обирати місце служби, і, зрештою, чи не стане ще у пригоді й самому йому, претендентові на корону?

У складі козацького війська Немирич брав участь в усіх битвах та походах, але не забував головного — готувався до розбудови української державності. Він не раз ділився з Хмельницьким своїми планами щодо цього і мав певність, що в незалежній Україні обійматиме важливу державну посаду.

Переяславська угода дуже його розчарувала. Немирич ніколи не був прихильником союзу України з Росією. Ще з часу своєї добровільної участі у війні Польщі з Москвою він мав московітів за ворогів. І тепер свого погляду міняти не збирався. Тож коли Хмельницький, налагоджуючи зв'язки з новим шведським королем Карлом X Густавом, відрядив Немирича послом до Швеції, він попросився на шведську дипломатичну службу.

Можна з упевненістю сказати, що два роки у Швеції стали своєрідним стажуванням українського дипломата. Він дуже поглибив там свої знання з юриспруденції, осягнув чимало секретів міжнародної політики, набув широкої ерудиції в справах протоколу й етикету. Але віддавна всі знають: теорія без практики важить небагато. Немирич облишив розмірене життя європейського дипломата, щоб 1657 року, за часів гетьманування І. Виговського, який тримався польської і, зауважу, шведської орієнтації, повернутися в Україну. Вона палала в цю пору міжусобною боротьбою, знемагала від громадянської війни та безперервних збройних конфліктів із сусідніми державами, але була країною, на службу якій Немирич одного разу вже віддав себе. Вирішив віддати й тепер, але — назавжди. Підтвердженням цього є факт, що саме в цей час він перейшов із католицтва в православ'я.

Виговський прийняв його надзвичайно приязно. Новому гетьманові неабияк імпонувало, що такого рангу дипломат служитиме при його штабі. Він зводить Немирича в чин полковника і до багатьох його правобережних володінь додає ще кілька солідних маєтків на Лівобережжі.

Немирич виправдав сподівання. Змальовуючи розстановку політичних сил під час протистояння "Виговський — Пушкар", історик М. Аркас зауважує: "Душею цієї партії (яка підтримувала Виговського — Б. С.) був найосвіченіший від усіх Юрій Немирич, котрий мав найбільший вплив на гетьмана. Він 10 год прожив за границею, у Голандії, і там здобув собі велику освіту, бачив на власні очі розумний федеративний (спілковий) устрій заграничних країн, і такого устрою бажав він і задля своєї рідної України. Під його впливом Виговський і партія його замислили поєднати Україну з Польщею на федеративних основах, тобто, щоб Україна стала автономною державою... і щоб до неї поляки не втручалися, а правили б Україною гетьмани й інші власті, вибрані військом і людом українським".

До сказаного можу додати дещо істотніше: Ю. Немирич опрацював теорію й концепцію утворення на теренах українських Великого Князівства Руського і з допомогою гетьмана Виговського навіть проголосив його. Дуже небагато сьогоднішніх українців відають, що Україна 1657-1658 років називалася в офіційних документах саме так: "Велике Князівство Руське", а першим (на жаль, і останнім) його канцлером був Юрій Немирич.

У Польщі знали про настрої Виговського та канцлера Немирича і ставилися до них з пієтетом. На переговори з Немиричем, можна сказати, першим будівничим українсько-польської конфедерації, прибув посол Польщі й особистий представник короля дипломат Беньовський, Але перед у розмові повів Немирич. Його цікавило єдине — погляд польської сторони на автономність України та гарантії цієї автономності. Саме рукою Немирича було написано первісний варіант договору, ухваленого 6 вересня 1658 року на Раді в Гадячі. Наводити всього документа нема рації але перші, найважливіші, пункти цієї угоди процитувати варто: "Україна, тобто землі у Воєводствах Чернігівському, Київському і Врацлавському, стає вільною і незалежною країною і знов єднається з Королівством Польським і Великим Князівством Литовським під назвою Великого Князівства Руського. Таким побитом, складається спілка з трьох рівноправних народів трьох вільних республік: Польської, Литовської і Руської (Української), під зверхністю короля польського, котрого обирають усі три народи разом; Велике Князівство Руське, зазначено в другому пункті угоди, саме порядкує своїми внутрішніми справами. Найвища законодавча влада належить Раді, котра складається з послів од усієї України.

До речі, угодою було передбачено, що найвищою посадовою особою України залишається гетьман, якого українці обиратимуть на все його життя.

Сьогодні Гадяч — невеличке містечко на півночі Полтавщини. Навряд чи й самі гадячани — наші сучасники — знають, що в середині XVII століття, стараннями Ю. Немирича воно стало центром такого собі давнього позаросійського СНД. І як не тупала ногами, та як не погрожувала з цього приводу Москва, де Україну мали вже за вотчину царя-батюшки, рада Гадяцька відбулася, договір вона схвалила і... процес пішов! Інша річ, що від перших днів існування Великого Князівства Руського ставлення до нього було неоднозначним, а сам Гадяцький договір породжував довжелезну низку запитань. Наприклад, таке. Чи не означає утворення князівства лише з трьох воєводств та входження його до нової конфедерації, що Україна повік зостанеться поділеною між двома імперіями? Ще. Хто може дати цілковиту гарантію, що імперські амбіції Варшави знову не сягнуть домінанти, а відтак на Україну не посуне нова хвиля полонізації та покатоличення?

Безперечним було тільки одне: учасники Ради в Гадячі настільки не сприймали імперських амбіцій Росії, настільки обурювалися з колонізаторської політики Москви, що умови цієї угоди ухвалили майже одностайно, виходячи, очевидно, з розважливого міркування: "Краще, може й не буде, а проте гірше, ніж нам ведеться у союзі з Московією, бути вже не може".

Одразу по вкладенні Гадяцького договору уряд Великого Князівства Руського звернувся з маніфестом до європейських держав — інформував країни світу, що віднині Україна виходить зі складу Російської імперії та об'єднується з Польщею і Литвою.

Автором цього маніфесту знов-таки був Канцлер (глава уряду) князівства Юрій Немирич.

А відносини України з Росією тим часом загострилися до межі збройної конфронтації.