Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 61

Чи могло таке сподобатися січовому товариству? Колись поляки вже пробували контролювати Січ із фортеці Кодак. Але скінчилось на тому, що Іван Сулима фортецю зруйнував. Те саме загрожувало й російським укріпленням поблизу Нової Січі.

Щоб якось утихомирити козаків, та відвернути їхню увагу від форту, фельдмаршал наказав їм рухатися в авангарді російських військ у поході на Очаків. Відтоді це стало традицією: в який би похід не йшли російські війська, в авангарді завжди були українські козаки. Вони й здобували "славу російській зброї".

Під Очаковом сталося те саме. Першими кинулися на штурм українські козаки, і Очаків став "містом російської слави".

Точних відомостей про подальшу долю Малашевича нема.

Павло Полуботок, наказний гетьман України.

Як і багато інших козацьких офіцерів, Павло Полуботок походив з давнього козацького роду. Відомо, що його дід Артемій був сотником чернігівського полку ще за часів гетьмана Д. Многогрішного. Батько — Леонтій Полуботок — дослужився при гетьманові Самойловичу до полковника переяславського та генерального бунчужного.

Полуботки з Самойловичами були родичі. Ось чому гетьман Мазепа, який ворогував колись із гетьманом Самойловичем, хоч і підтримував сина переяславського полковника Павла Полуботка, випускника Києво-Могилянської колегії, проте подеколи остерігався його. До того ж, на Павла Полуботка впала підозра, ніби він тримав спілку з гадяцьким полковником Михайлом Самойловичем (племінником колишнього гетьмана), який намагався створити опозицію Мазепі й активно інтригував проти нього в Москві. І тільки з великими труднощами, завдяки заступництву впливового миргородського полковника Д. Апостола, 31-річний козацький офіцер Полуботок уник страти. Старшинський суд лише позбавив майбутнього наказного гетьмана та його батька всіх маєтностей, по суті, перетворивши їх на жебраків. А батька ще й усунули з посади полковника переяславського...

Втім, згодом сам Мазепа допоміг Павлові Полуботку стати на ноги, призначивши його 1706 року — по смерті полковника Лизогуба — полковником чернігівським.

Але, навіть обійнявши цю посаду, Павло Полуботок не перестав ненавидіти Мазепу і вважати його за особистого ворога. Хоч це, мушу зауважити, до якихось різких випадів проти гетьмана не призводило. Та коли Мазепа перейшов до стану Карла ХП, Павло Полуботок першим прибув на поклик Петра І, щойно той оголосив скликання Ради козацької старшини, що відбулась у листопаді 1708 року. На цій Раді він мало не став гетьманом України. Коли І. Скоропадський, шануючи давній звичай, почав відмовлятися від булави, прихильники Полуботка враз висунули його кандидатуру. Проте агенти вже донесли Петрові І, що цей полковник, попри всі особисті незлагоди з Мазепою, є по суті, однодумцем "ізмєнніка ". І Петро І не погодився на Полуботка, заявивши, що з нього може вийти " ще один Мазепа".

Судячи з усього, Полуботок цареві цього не забув. Хоч обрання Скоропадського сприйняв спокійно. За цього гетьмана вія і далі був полковником чернігівським і в опозицію до нього не став. Скоропадський цінував це. І помираючи, він офіційно передав свої повноваження Павлові Полуботку, визнавши його за наказного гетьмана — до обрання нового володаря булави. Проте його волі було мало. Потрібен був ще дозвіл царя на вибори. Полуботок послав по нього своїх представників. Козаки Петра І в столиці не застали. Мусили наздоганяти його аж в Астрахані, куди той подався на чолі війська, що рушило в Перський похід. Але потрібного дозволу не дістали. Цар зволікав. Заявив, що мова про це можлива лише після походу. З тим посланці Полуботка й повернулись в Україну.

А він правильно оцінив ситуацію: цар узагалі не хоче виборів гетьмана, і Малоросійська колегія та все чиновництво поведуть тепер справу до остаточного знищення українського самоврядування. Ще за життя Скоропадського з'явилися певні ознаки цього. Зокрема, усталилась тактика: щойно з якогось полку надходила скарга — цар негайно змінював керівника-українця на росіянина. Підтвердженням здогадів наказного гетьмана, була й особлива брутальність президента Малоросійської колегії Вельямінова в поводженні з українським офіцерством. Збереглося свідчення сучасника, що коли гінці повернулися од Петра ні з чим, Вельямінов кинув Полуботкові просто межи очі: "Що твоя служба проти моєї?! Ти бачиш, що я — бригадир і президент, а ти переді мною ніщо *. Така образа заслуговувала на оскарження перед імператором. Але кому було скаржитися? Замість дозволу на вибори гетьмана, від Петра Першого надійшов Указ, який починався словами: "Всім відомо, що від часів першого гетьмана Богдана Хмельницького аж до Скоропадського, всі гетьмани були зрадниками,і лиха зазнала від цього Московська держава, а особливо Україна.Очевидно, ми, українці, в значній масі своїй і досі не можемо втямити, що кожного, хто зичив Україні власної державності й непідлеглості, у Москві й Петербургу вважали "зрадником". І вживлялося це тавро в свідомість багатьох-багатьох поколінь, які не завжди — і не всі — розуміли, що бути зрадником в очах Москви — ще не означає бути зрадником свого народу.

Тим часом ситуація виходила з-під гетьманового Контролю. Росіяни почали призначати в полки своїх комендантів, які, по суті, усували од влади полковників. Малоросійська колегія самочинно запроваджувала нові податки — на утримання себе та численного російського чиновництва. І це — поверх тих податків, що йшли до царської казни. Побоюючись, що козацькі полки можуть повстати, їх похапцем повиводили у степи, мовляв, з'явилася загроза нападу татар. Хоч загрози такої на той час і близько не було.

Усі спроби Полуботка якось вплинути на Вельямінова та його зграю нічого не давали. Навпаки, обернулися проти самого наказного. Як саме? Голова колегії написав цареві доноса сам, і посилено заходився збирати скарги на гетьмана — праведні й неправедні, — які тільки могли виникнути в інших людей. То чи ж варто дивуватися, що незабаром надійшов указ Петра І: наказному гетьманові, а також генеральному писареві та генеральному судді негайно прибути до Петербурга! Ось як подає їхній від'їзд та аудієнцію в царя "Історія русів":

"У червні місяці року 1723-го туди (тобто до Петербурга — B.C.) од колеги відправлено: полковника Полуботка, суддю генерального Черниша, писаря генерального Семена Савина, бунчукових товаришів Івана Корецького із Стародуба, Карпика з Переяслава, Гребінку з Гадяча та з ними канцеляристів військових: Володьковського, Ханенка та Романовича. Урядники ті, прибувши до Петербурга і ставши перед государя навколішки, просили його як найпереконливіше помилувати отчизну їхню, пригноблену вкрай податками і всякого роду утисками... і просили ще поновити права їхні й привілеї, договірними статтями та мировими царськими грамотами потверджені*.

Щоб якось допомогти наказному гетьманові та його товаришам, миргородський полковник Данило Апостол зібрав величезну кількість підписів під своєю петицією на ім'я Імператора, в якій знову ж таки оскаржував дії Малоросійської колегії та просив призначити вибори гетьмана. Відчувши, що така петиція може дати поштовх до масових антиросійських виступів в Україні, Петро І вирішив провчити українців. І почав з тих, що вже були в нього під руками: піддав Полуботка з товариством щонайжорстокішим допитам і тортурам і кинув до Петропавловської в'язниці. Деякі дослідники вважають, що вони стали першими політичними в'язнями жахливих Петропавловських казематів.

Не витримавши катувань та нелюдських знущань, Павло Полуботок 18 грудня 1724 року у в'язниці помер. Поховано його в Петербурзі, поблизу церкви святого Самсонія.

Підлотність імператора Петра І та його урядовців полягала не тільки в тому, що вони позбавили Україну її законного уряду, а й у тому, що російська пропаганда ще довго-довго по смерті Полуботка поширювала версію, ніби він та інші українські урядовці зверталися до царя з вимогами поліпшити їм власне становище, допоминалися винагород та маєтностей, а простий народ усіляко визискували. Отож, він, цар-батюшка, і став на захист цього народу від "ізмєнніка Полуботка". Заарештованих разом з Полуботком українських урядовців звільнила з тюрми вже Катерина І, — після тривалих і наполегливих петицій з боку української старшини.

Данило Апостол, полковник миргородський, гетьман України.

Миргородського полковника Данила Апостола (1654-1734) вважали чільним полководцем часів гетьмана Івана Скоропадського. Але здобув він таку репутацію, заживши слави хороброго воїна і талановитого воєначальника, набагато раніше — в багатьох боях і походах. Тож коли 1721 року постало питання про те, хто командуватиме українськими військами в Перському поході імператора Петра І, гетьман Скоропадський, не вагаючись, призначив на цю посаду 65-річ-ного, а проте ще досить жвавого і меткого на розум, полковника миргородського Д. Апостола.

Військо його складалося з кількох полків і налічувало понад 12 тисяч шабель. Разом з російськими військами, якими командував сам імператор, воно брало участь у битвах під Астраханню, з боями пройшло до Дербента, тобто майже до кордонів сучасного Азербайджану. Це був виснажливий похід. Воювати доводилося в гірській місцевості. Перські війська та загони місцевих народів чинили серйозний опір російським полкам. До того ж Данило Апостол чудово розумів (як і його козаки), що тут вони воюють за чужу справу, допомагаючи росіянам так само колонізувати поволзькі та кавказькі народи, як вони вже колонізували Україну, де в цей час зростало невдоволення російськими порядками та російським чиновництвом.

Коли Данило Апостол повернувся в Україну, гетьман Скоропадський уже помер, передавши владу Павлові Полуботку. Але російський імператор і Полуботка наказним гетьманом не затверджував, і дозволу на вибори нового гетьмана не давав. Навряд чи 70-річний полководець важив на те, що сам ще колись стане гетьманом.

Він повернувся до свого миргородського адміністративного полку та сяк-так заходивсь утихомирювати населення, яке ось-ось ладне було повстати, невдоволене податками, постоями російських солдатів, нахабством російської та й місцевої адміністрацій.

Коли ж наказного гетьмана Полуботка заарештували, Апостол зі своїм, уже військовим, полком опинився там, де й інші полковники, — в степу, поблизу річки Коломаки.