Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 63

Він ще перебував за кордоном, коли, сімнадцятирічним, став графом Російської імперії, діставши титул разом із братом, який, як уже мовилося, був графом імперії Римської.

З-за кордону Кирило повернувся навесні 1746 року. Вродливий, молодий, шляхетної постави, досить заможний, шанований при царському дворі. Придворні аристократки закохуються в нього, незалежно від свого віку. Сама цариця Єлизавета, коханка старшого брата, поглядає на нього з лукавою посмішкою. Подейкують, що й вона трохи закохалась у Кирила. І диво-дивне сподіялось у світі: вісімнадцятирічного парубійка, вчорашнього підпаска, призначають... президентом Петербурзької Академії Наук! Можна тільки уявити собі, які розмови та плітки точилися з цього приводу в академічних кулуарах. Ні серйозної освіти, ні хоч чогось подібного до наукових праць — і на тобі: президент Академії! Втім, про те, що він син козака Розума з якогось там українського хутора, вже забуто. На нього поширюється та ж сама легенда, завдяки якій убравсь в аристократи його 3 річний брат, — нібито вони походять від якогось там польського шляхтича Рожинського. Ну, польського, то й польського... Треба ж якось адаптуватись у великопанському середовищі столиці.

Ще впевненішим стало становище Кирила Розумовського по тому, як цариця підшукала для нього наречену. Нею стала родичка Єлизавети, графиня Катерина Наришкіна, майже Кирилова ровесниця. Посаг, що його наділила цариця молодим, був разючим: із десяток сіл, десятки тисяч кріпаків, прегарний будинок у столиці. Єлизавета Петрівна знала, що робила: збагачувала й наближувала в такий спосіб до себе свого улюбленця і таємного коханця. Знали про це й при дворі. Але хто посміє натякнути?

Ще до весілля Кирила і Наришкіної, яке відбулось у жовтні 1746 року, цариця дорозумілася, що президент Академії наук із Кирила ніякий, та кар'єра такого плану його жодною мірою й не цікавить. Отже, треба подумати про якесь інше офіційне становище для нього. Але що обрати: військову службу? Пост міністра? Посол в одній з держав? Відповідь підказали... українські офіцери, що їх запросили на весілля. Ідея цих запросин належала, мабуть, Олексієві Розумовському, який давно опікувався українськими справами і на якого козацька старшина молилася: своя ж бо, рідна, українська душа під самим боком у цариці! Та й чоловік чуйний: вислухає, перед ким завгодно поклопочеться, навіть Єлизавету Петрівну вмовить.

Але чого прибули до столиці козацькі полковники Яків Лизогуб та його товариші? Чого просили? Гетьмана! "Якого ще, в дідька, гетьмана?! — сердились петербурзькі чиновники. — Гетьманство в Україні давно скасоване! " — "А ми просимо його поновити".

Тут уже, мабуть, і сам Олексій Розумовський розгубився. Хтозна, як на це подивиться вседержителька. Ну, а що до Кирила, то йому про це все було байдужісінько.

Зате цариця хутко зорієнтувалась у ситуації. Зміркувала, що, відродивши гетьманат, постане перед українцями мало не матір'ю-рятівницею. А разом з тим і Кирила до діла приткне. І матиме в Україні надійного чоловічка, який, коли що до чого, — а часи непевні, от-от двірцевим переворотом запахне, — військами козацькими підтримає. Та й прохання Олексія Розумовського задовольнить. Одне слово, в травні 1747 року цариця ущасливила нашу країну своїм Указом про відродження гетьманату та призначення гетьманом графа Кирила Розумовського.

За столицю йому попервах визначили Глухів. Може, такого рангу це місто й не сягало, але ж не повертати до життя Батурин! А Правобережжя з Києвом — не під царською рукою. Церемонію "обрання" гетьмана спланували препишно. Повиводили на міську площу козацькі полки. Граф Гендриков, що репрезентував царицю, зачитав Указ, І тут полковники та кілька, заздалегідь намовлених, простих козаків гукнули: "Нехай Кирило Розумовський гетьманує!" Аякже, щоб не тільки з волі цариці, а ніби й з волі козацької... І — пустили сльозу щиру. Потім став до мови митрополит Київський Тимофій Щербацький. Поблагословив Кирила Розума, майже "висвятив" його на гетьмана, і склав уклінну дяку цариці від своєї української пастви: за батька-гетьмана.

А коли новий гетьман послав до Петербурга своїх представників, цариця ще раз подивувала козацтво: дозволила все ж узяти за столицю Батурин. Може, для того, щоб козаки поступово забули про те, якої наруги зазнало це місто від "старшого брата". До російських маєтків гетьмана прилучалися й величезні маєтності в Україні: палаци, містечка, села, хутори...

А далі почало діятися вже щось геть прецікаве. Скасовано всі московські канцелярії, Малоросійську комісію та інші інституції, а всім російським урядовцям звелено повертати додому! Неважко здогадатися, з яким захватом вітала такі зміни Лівобережна Україна. І як заздрили лівобережанам українці Правобережжя!

На подив багатьох, хто знав Кирила Розумовського з його петербурзьких походеньок, новий гетьман узявсь досить серйозно розбудовувати українську державність. Створено Генеральний суд, а відтак відроджено й українську судову систему. Набував упорядкованості адміністративно-територіальний устрій. Посилився вишкіл козацьких полків. Почали відбудовуватись та прикрашатися новими палацами Батурин і Глухів. Гетьманський двір поступово звикав до театрального життя, балів, розваг, та й узагалі нагадував царський двір у провінційній батуринсько-глухівській мініатюрі.

І ще одне. Віднині Запорізька Січ, усі землі запорізького козацтва, теж підлягали гетьманові Лівобережної України. Мріяв новий гетьман і про створення університету в Батурині, який би не поступався кращим університетам Європи.

Однак перебував К. Розумовський в Україні недовго. Вже в листопаді 1751 року, можливо, на його прохання, імператриця викликає гетьмана з усією родиною та численними слугами й охоронцями до Петербурга. Відтоді Розумовський лише час від часу і ненадовго навідується до своїх володінь, вважаючи, що цілком може керувати ними і з петербурзької резиденції. Тим паче, що Петербург починає вимагати від нього дедалі пильнішої уваги. Його покровителька Єлизавета несподівано вмерла, а імператором став Петро Ш. На троні він, як відомо, пробув недовго, але встиг ізвабити до столиці чимало молодих українських аристократів і формував із них так зване "гольштинське військо". Таку собі національну гвардію, елітні полки, що вирізнялися з-поміж інших військ лишень червоними хусточками на шиях.

Гетьман К. Розумовський спостерігав за цим з певною осторогою і потерпав за своє майбутнє. За кілька місяців владарювання нового імператора він побачив, що контактувати з ним нелегко, і приєднався до заколотників, що організували двірцевий переворот на користь дружини імператора, Катерини II. Петро Ш зрікся престолу, пішов у заслання, але незабаром один з братів-графів Орлових його вбив: залишати живим було небезпечно.

Спочатку нова імператриця поставилась до гетьмана з повагою. Знала, що він допомагав у підготовці перевороту, тож призначила своїм генерал-ад'ютантом. Не позбавила також і президентського крісла в Академії наук. Та незабаром фортуна відвернулась од нього. З кількох причин. По-перше, в Україні, з ініціативи генерала Мельгунова, почали створюватися так звані пікінерські полки. До них, із дозволу сенату, записували всіх. Навіть тих, хто ніколи й не служив у козацьких полках, а як і служив, то не найкраще. Полки не входили до підпорядкування гетьмана, і це його дуже дратувало.

Друге. Побувавши ще раз в Україні, Розумовський підготував два проекти, з якими мав звернутися до Катерини II. Один з них передбачав повернути Україні давні вольності козацькі, а владу гетьмана Розумовського зробити спадковою. Другий мав у собі пропозицію створити в Батурині університет і перебудувати на університет Києво-Могилянську колегію. Ну, щодо університетів, то це особливих заперечень імператриці не викликало, хоч вона й могла б спитати, навіщо, мовляв, Україні стільки університетів. Зате спадкоємність гетьманської влади... Це неабияк насторожило самодержицю. Ще дужче, ніж багатьох вищих козацьких офіцерів та відомих полковників. Спадковість влади в розумінні Катерини II одразу припускала певну незалежність України. І це в той час, коли навіть найменшим виявам незалежності вирішено раз і назавжди покласти край! Розумовський цього настрою імператриці не втямив і почав спадковості влади просто домагатися. Дійшло до того, що імператриця мало не віддала його до суду, як зрадника інтересів імперії, що дозволив собі зазіхнути на найсвятіше — на засади Єдіной і Нєдєлімой. І віддала б, якби за нього не заступилися всілякі знайомі чиновники та його брат. Але всім стало ясно: бути й далі гетьманом України йому вже не світить. Що й затвердив Указ Катерини II від 10 листопада 1764 року. Ним раз і назавжди гетьманство в Україні скасовувалось, а реальна влада переходила до відомої вже Малоросійської колегії. Очолив її малоросійський генерал-губернатор граф Рум'янцев, на той час фаворит Катерини II. Бо ж таки воно так: інша імператриця — інший і фаворит. А сили волі для того, щоб спробувати збройно обстати за незалежність України і своє гетьманство, Кирилові Розумовському забракло. Не такої вдачі, не козацької, був цей чоловік...

Зрештою, імператриця його не дуже й скривдила. Надала чину генерала-фельдмаршала, залишила гетьманське жалованіє, передала на власність новозбудований у Батурині гетьманський палац і містечко Гадяч на Полтавщині. А понад те в його посіданні зосталося кілька заводів та фабрик, що їх граф спорудив на власні кошти. І в цілому: як працювали на нього російські кріпаки та близько 75 тисяч українських селян, так і лишилися працювати...

Єдине обмеження: позбувшись гетьманської булави, граф позбувся й права жити в Україні. Імператриця остерігалася, щоб навколо нього не згуртувалися козацькі сили, що обстоюють незалежність та давні вольності козацькі. Дізнавшись про це, Розумовський геть і не поткнувсь до столиці, побоюючись, щоб його там не віддали до суду або не вбили — майнув за кордон. Подорожував по Німеччині, Італії, Франції, Англії... Відвідав чимало місць, знайомих йому ще з юнацьких подорожей у супроводі графа Теплова. Він ще не старий, йому лише 36 років.