Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 90

Проливали вони кров під час штурму міст Тульча та Ісакча.

За характером бойових дій, полк Гайдабури нагадував дії морської піхоти, яку росіяни використовували для висадки десантів на острови, якими помережане величезне гирло Дунаю. Нагадаю, що на той час у тцрків уже існував спеціальний рід військ — морської піхоти, бійців якої вони називали "азабами".

Найлихіші передчуття, які давно заполонювали душі козаків, справдилися вже влітку 1807 року. Щойно росіяни відчули, що військові дії згасають (у липні 1807 року між Росією та Туреччиною було укладено Слободзейське перемир'я), як імператор Олександр І негайно наказує генералу І. Міхельсону та губернаторові Е. Рішельє ліквідувати Усть-Дунайське козацтво і забути, що воно колись існувало.

. З цього наказу випливало, що всі козаки, які свого часу належали до Задунайської Січі, повинні бути переселені на Кубань, на Харкові "рибні плеси". Тобто подалі від Дунаю, аби знову не подалися на правий, турецький берег його. Тож найімовірніше, що серед цих переселенців виявився і наш отаман-хорунжий Трохим Гайдабура, сліди якого на історичній царині тогочасся так недоречно губляться.

Іван Губа, отаман Задунайських та усть-дунайських козаків, хорунжий російської армії.

Військово-козацьку кар'єру свою Іван Губа (р.н. і р.см. невід.) розпочинав у Задунайській Січі, отож можна припустити, що він був нащадком запорожця, котрий прибув сюди після зруйнування в 1775 році Нової Січі; або й сам замолоду застав цю руйнацію. Але достеменно відомо, що на історичній арені Іван Губа з'явився десь наприкінці 1806 року, виявившись одним з отаманів, котрі привели з собою групу козаків уже після другого (повторного) "відкритого запрошувального листа", з яким головнокомандуючий російською Молдавською армією звернувся до козаків-задунайців, запрошуючи їх переходити під прапори імператора Олександра І. Згадку про нього віднаходимо, зокрема, в "Історії України-Русі" М. Аркаса: "...головнокомандуючий російською армією генерал Міхельсон знов послав "одкритий пригласительний лист" у Задунайську Січ та зкликав козаків переходити до руських. Іван Губа та Хведір Бучинський присогласили на те чоловіка 500 і вивели їх з Туреччини".1

Ось така лаконічна довідка. Але в "історії", та ще такій як "Історія України-Русі", навіть один рядок треба заслужити всім своїм життям. Отже, як бачимо, Іван Губа був серед тих, хто, поруч із Трохимом Гайдабурою та Федором (Хомою) Бучинським засновував Усть-Дунайське козацтво. Про це ж свідчить і чин, в який його возвели росіяни: як і Т. Гайдабура, він став хорунжим російської армії.

Коли, за вже відомим наказом генерала Івана Міхельсона, усть-дунайські козаки, які брали участь у російсько-турецькій війні 1806-1812 рр. на боці Росії, були поділені на три групи — дві сухопутні й дунайську — то Івану Губі випало командувати дунайською флотилією. Саме його флотилії довелося контролювати Дунай в районі Кілії, не дозволяючи турецьким суднам вільно пересуватися Кілійським гирлом, а тим паче — висаджувати десанти.

Щоб зрозуміти, наскільки тяжкими для російсько-українського війська були ці бої, досить послатися на працю Миколи Шефова "Найвідоміші війни і битви Роси*, в якій ситуація окреслюється так: "На Дунаї ж Міхельсон мав проти турок приблизно 40 тис. осіб. З цими обмеженими силами йому довелося діяти на тисячокілометровому дунайському фронті. Тому Міхельсону було поставлене в основному оборонне завдання — утримувати вже зайнятий лівий берег Дунаю. Через нестачу сил, росіяни не змогли оволодіти фортецями, які залишилися у турків на лівому боці Дунаю (Ізмаїлом, Браїловим і Журожею). Але й спроби Турецького командування перехопити ініціативу на лівобережжі були відбиті".

У цьому контексті роль дунайської козацької флотилії І. Губи набуває справді стратегічного значення. І, як бачимо, козаки зі своїм завданням упоралися.

Військові човни козаків — на зразок дніпровських чайок — супроводжували в лютому-березні 1807 року й російську флотилію, котру треба було провести до Ізмаїла. Цього разу задунайці виконували функції її охорони й лоцманів.

Значним успіхом об'єднаних військ було й те, що на початку березня 1807 року російські солдати та українські козаки зуміли розгромити досить велике угрупування турків під Ізмаїлом. Проте здобувати саму фортецю — підсилену тими військами, що вціліли під стінами міста, — російський генерал Мейндорф не наважився, занадто міцною та неприступною вона видавалася, занадто великих втрат вимагала.

Що ж стосується козацької флотилії І. Губи, то вона підтримувала російські війська з Дунаю, обстрілюючи місто з легких гармат своїх військових суденець. Значну допомогу кораблі нашого задунайського флотоводця подали російським військам і під час десантних операцій, уже в турецькому Сулинському гирлі. Висаджуючи на захоплений турками берег солдатів-десантників, козаки не лише підтримували їх вогнем артилерії, але й самі кидалися на штурм укріплень. Відомо дослідникам Усть-Дунайського козацтва й те, що флотилія отамана-хорунжого Губи відзначилася під час боїв під Тульчею. Зуміла вона виграти й кілька морських боїв, не допускаючи на лівий берег Дунаю турецькі кораблі з військовою силою.

Як склалася подальша доля Івана Губи, що сталося з ним після завершення російсько-турецької війни — можна лише здогадуватися. По тому, як 20 липня 1807 року імператор Олександр І наказав Усть-Дунайське військо ліквідувати, одних козаків, тих, що виявилися з утікачів, було заарештовано і, незважаючи на їх заслуги перед Російською імперією, знову повернуто в поміщицькі маєтки, де їх карали вже їхні поміщики; інших, майже всіх колишніх "задунайців", примусово відправили на Кубань, де вони мали приєднатися до тих козаків, що вже обживалися там.

Виходячи з цього, можна було припустити, що Іван Губа теж опинився на Кубані. Якби не одне уточнення: відомо, що понад 150 козаків Дунайської флотилії було відправлено до Одеси. Очевидно, військове командування, враховуючи мореплавський досвід, сподівалося використати їх для зміцнення чорноморського флоту та берегової прикордонної варти.

У книжці І.Сапожникова, Г.Сапожникової "Запорозькі і чорноморські козаки в Хаджибеї й Одесі* є додаток "Список чорноморських козаків і їх родичів, пов'язаних з м. Гаджибеєм і Одесою 1797-1820роках". Він, звичайно ж, зацікавив мене: раптом у ньому віднайдеться й ім'я дунайського командора? Ні, трапляються Губа Гаврило та Губа Терентій. Але Івана Губи нема. А цікаво було б дізнатися, як склалася доля нашого дунайського флотоводця. І ще... чому б не подбати про те, щоб бодай якийсь катерок на Дунаї назвати тепер його іменем — "Отаман Іван Губа". Все ж таки була б згадка про ще одного блудного сина України.

Федір Бучинський, кошовий отаман Усть-Дунайського козацького віська.

Федір (Лома) Ьучинськии (р.н. і р.см. невід.) належав до старшинського корпусу задунайського козацтва. Коли російська армія, а разом із нею — українські козаки, котрі служили під прапором імператора Олександра І, наблизилися до Дунаю, він, серед перших, почав гуртувати козаків, підбиваючи їх на перехід до росіян. Повіривши запевненням "відкритого запрошувального листа", якого переправили на правий берег Дунаю агенти генерала Міхельсона, він, спільно з отаманом І. Губою, посадовив на човни близько 500 козаків і таємно від турок переправився з ними на лівобережжя, в район Кілії.

Росіяни, як уже відомо, прийняли цей загін досить приязно. Всім старшинам були присвоєні офіцерські звання. Тож можна припустити, що й Бучинського, так само, як І. Губу та Т, Гайдабуру, теж було возведено в чин хорунжого. Перебуваючи під командуванням кошового отамана Івана Підлесецького, Ф. Бучинський брав участь у битві під Ізмаїлом (березень 1807), а згодом — в облозі Ізмаїльської фортеці. Він допомагав формувати Усть-Дунайське козацтво, агітував задунайців переходити на бік російських військ. Був серед тих старшин, котрі супроводжували й охороняли російську флотилію, проводячи ЇЇ через Кілійське гирло до Кілії й далі, під Ізмаїл. Висаджувався з десантниками на захоплені турками дунайські острови.

Відомо, що кошові отамани Усть-Дунайського козацтва не обиралися козаками, а призначалися російським воєнним командуванням та адміністрацією краю. Безпосереднім шефом цього козацького війська був генерал-майор російської армії, начальник Галацького гарнізону (військового загону) П. Колюбакін. Напевне, Ф. Бучинський чудово зарекомендував себе у боях і не викликав сумнівів у Колюбакіна та в командуючого Молдавською армією І. Міхельсона, оскільки навесні 1807 року (Усть-Дунайське військо було сформоване в лютому 1807) його призначають кошовим отаманом, замінивши І. Підлесецького, який, через своє зверхнє ставлення до козацтва та постійні конфлікти з козаками і старшиною, вже не влаштовував ні російське командування, ні бунтівливих підлеглих.

І склалося так, що Ф. Бучинський став останнім кошовим отаманом Усть-Дунайського війська. Виконуючи наказ імператора Олександра І про розформування козацтва, він співпрацював разом з комісією (а точніше, з каральною експедицією) генерала І. Никориці, котра, розглядаючи справу кожного козака, визначала, кого з них належить арештувати і відправити в поміщицький маєток, з якого він утік, а кого — якщо він із задунайських козаків — переселити на Кубань. Сам Ф. Бучинський, як відомо, належав до задунайських, отож долю його було вирішено.

"1807 p., лютого 20. Генералом Міхельсоном, — читаємо в "Довідковій книжці Імператорської Головної квартири", — із запорожців-утікачів, що жили в гирлі Дунаю, відомих під назвою "буджацьких", сформовано військо і назване Усть-Дунайським.

1807. Грудень 5. Військо це, як окреме, було ліквідоване і перетворене на Усть-Дунайських і Буджацьких "поселених козаків".1

Зауважу, що в деяких джерелах козаків з буджацьких поселень називають Усть-Буджацьким військом. "З тих козаків. — скупо відтворює таку ж скупу історію цього козацтва Микола Аркас, — склалося Усть-Буджацьке військо, котре після війни було скасоване, і частину його, а з ним і військові клейноди, корогву, печать, бунчук і пернач одпроваджено у Чорномор'я, а другу повернено у казенних поселян і оселено в Бессарабії".