Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 92

За деякими даними, незабаром, очевидно, йдеться про початок 1815 року, колишній кошовий помер.

Рогозяний Дід, кошовий отаман Задунайського козацтва, засновник Дунавецької Січі.

Він так и увійшов під тим прізвиськом-прізвищем, під яким знали його задунайські козаки — Рогозяний Дід. Зрозуміло, що це лише прізвисько, але так вже повелося серед козаків, що прізвиська, здебільшого досить влучні та характерні, хоч і не завжди делікатні, зазвичай ставали офіційними іменами та прізвищами січового лицарства, і залишалися ними навіть тоді, коли той чи інший лицар сягав високих січових чинів і посад. Саме так сталося і зі славним козаком Рогозяним Дідом (р. н. невід.-помер 1828 року), якому довелося бути кошовим Задунайської Січі в 1813-1815 роках.

Перейняти клейноди кошового йому випало після славного отамана Самійла Калниболоцького, і то в один з найвідповідальніших періодів існування задунайського січового козацтва. У зв'язку з тим, що в Україні в цей час панувала так звана "аракчеєвщина*, котра призводила до посилення кріпосницького режиму та більш жорстоких проявів його, різко збільшився наплив утікачів на пониззя Дунаю. З величезним ризиком для життя долаючи річки Дністер, Прут і Дунай, втікачі, подеколи сім'ями, або гуртами по кілька сімей, пробивалися до задунайського січового товариства, аби приєднатися до нього й осісти на українських козацьких землях. Навмисне підкреслюю: "українських", оскільки в цей час на пониззі Дунаю досить бурхливо розгорталася й громада російських козаків, так званих "некрасівців", а також громада російських старообрядців — липован.

Обидва ці гурти — некрасівці й липовани — хоча й ставилися один до одного насторожено, а подеколи й конфліктували, проте в більшості випадків спільно — політично і збройно — виступали проти українського задунайського козацтва. Й ось тут постала проблема: з одного боку, приплив все нових і нових утікачів змушував січове керівництво дбати про розширення козацької території, розширення орної землі, сінокісних, рибальських та мисливських угідь. З іншого боку, поселенці заснованої в 1776 році Задунайської Січі зазнавали з боку російської козацької та релігійної громад постійного тиску та провокацій, які час від часу переростали у жорстокі збройні сутички, з різаниною, випаленням сіл та мисливсько-рибальських хуторів; а бували часи, коли розпочиналася й справжня війна.

Розуміючи, що далі так тривати не може, кошовий Самійло Калниболоцький, спільно з поважним старшиною Рогозяним Дідом, розпочинає агітацію серед козаків про перенесення Січі з району поселення Рущук, що було в глибині румунсько-турецької території, побляжче до гирла Дунаю. Провівши переговори з турецькими пашами Тульчинської, Сулинської та Бабадазької округ і заручившись, якщо вже не підтримкою, то принаймні обіцянкою не втручатися у конфлікт між ними та росіянами, ці старійшини навесні 1812 року виводять козацтво з району Сеймен (поблизу Силістрії), збирають його в районі селища Вилкове і на човнах виводять в море. Звідти вони входять у протоку Портиця, що протікає між морем та Разин-озером, і, пройшовши по ній, висаджуються поблизу липованського селища Сарикіой.

Липовани, а також некрасівці, які прийшли їм на допомогу, — вже знають що це розпочалося "велике переселення" українських козаків, і зустрічають їх на околицях Саракіоя у всеозброєнні, готовими до бою. І бій справді відбувся. Тривалий, жорстокий, зі значними втратами. Врешті-решт, козаки-задунайці захоплюють це село, витіснивши з нього всіх липован і, залишивши там козацьку громаду, просуваються далі, в бік містечка Тульчі.

Цей похід відбувається у майже безперервних боях та сутичках з липованами і некрасівцями, але українські козаки вперто ідуть до своєї мети. Відомо, що в передмісті Тульчі три дні тривала жахлива різанина, в якій, з одного боку, брали участь українські козаки, з другого — некрасівці й липовани. Цікаво, що ця, як і безліч інших, сутичок і різанини, відбувалася не між українцями і турками чи татарами, тобто мусульманами, з якими, як, втім, і з валахами, молдованами та представниками інших національностей, що обітували в цих краях, українські козаки досить швидко знайшли спільну мову і мирно співіснували, — а з росіянами. Єдина національна громада, з якою українці від початку своєї появи в гирлі Дунаю перебували в жорстокій ненависті і кровопролитті — була російська, і це росіяни постійно нацьковували, чи принаймні намагалися нацьковувати, на українців і турецьку владу, і місцеве румунське населення.

Для того, щоб закласти нову Січ, впорядкувати її і розгорнути козацькі поселення, потрібна була придатна для цього земля, і, бодай на певний час, мир та спокій. Аби знайти те й інше, українські козаки, отримавши відповідний дозвіл у турецької влади (яка, слід це відзначити, у більшості випадків зі співчуттям ставилася до задунайського козацтва, у багатьох ситуаціях ідучи йому назустріч), перебираються в район Катирлезу (Сфинту Георгія), де негайно засновують нову, Катирлезьку Січ. Закладення цієї Січі відбувається навесні 1813 року, і здійснюють його козаки вже під проводом кошового Рогозяного Діда, який видався їм значно поміркованішим і досвідченішим, ніж імпульсивний і дещо гарячкуватий Самійло Калниболоцький. Одначе Картилезька Січ проіснувала всього два роки. Козаки навіть не встигли розбудувати свої паланки та збудувати січову церкву. З документів, які дійшли до наших часів, відомо, що будівництво ЇЇ довели лише до вікон, і покинули. Чому? Що сталося?

Річ у тому, що, навіть перебравшись сюди, українські козаки зазнавали постійних нападів та провокацій з боку липован і некрасівців, які заповзялися остаточно витіснити їх з гирла Дунаю. Восени 1814 року, під час чергового жорстокого бою з некрасівцями та липованами, українським козакам вдається здобути центр некрасівців — селище Верхній Дунавець. Мало того, розуміючи, що некрасівці на цьому не заспокояться й далі продовжуватимуть свої напади на українців, турецький уряд видав Указ про насильницьке переселення росіян до Малої Азії, причому їх попереджають, що коли й там вони поводитимуться таким чином, їх просто знищать.

Звичайно, в гирлі все ще залишалася інша російська громада — липован, з якими українські козаки так ніколи й не примирилися, але все ж таки здобуття ними Верхнього Дунавця та переселення некрасівців зафіксувало суттєву перемогу задунайського козацтва. Щоб увічнити її, навесні 1815 року козаки переносять свою столицю, свій кіш до Верхнього Дунавця. Відтак кошовому отаманові Рогозяному Дідові випало стати засновником ще однієї, нової Січі, котра ввійшла в історію козацтва як Дунавецька.

Схоже, що Рогозяний Дід добре пам'ятав і шанував традиції та звичаї Запорозької Січі, отож вирішив, що й Дунавецьку (Задунайську) Січ теж треба закладати, виходячи з її звичаїв, традицій, і навіть побутових ознак.

Місце було обране дуже зручне. Передусім, Січ розташовувалася на березі протоки Дунавець, що породжувало чимало вигод. Козаки негайно влаштували тут свою пристань, біля якої завжди стояли рибальські човні, котрі, в разі потреби, перетворювалися на бойові. Крім того, протока значно зміцнювала обороноздатність Січі, дозволяючи козакам в критичні моменти відступати в річкові плавні, а звідти — густо порослою очеретами і, хоча й мілководними, але з широкими заплавами протокою — аж до Дунаю. Зручність цього місця полягала ще й у тому, що воно було оточене давніми валами, насипаними — за припущеннями сучасних дослідників — ще, можливо, генуєзцями. Козаки лише підправили та вивищили їх, обвели ровом, і в такий спосіб перетворили Січ на досить надійну фортецю.

Тут же, поблизу протоки, у найбільш безпечному місці кошовий Рогозяний Дід наказав збудувати церкву Святої Покрови, котра завжди була шанованою козаками-запорожцями; і... шинок. Ось щодо шинку, то тут він явно відійшов від звичаю, бо ж відомо, що "богоугодний" заклад цей запорожці завжди розташовували поза стінами Січі. Але Рогозяний Дід вирішив, що так надійніше.

З його ж таки волі, схваленої січовою радою та радою старійшин, на Січі було засновано 38 куренів: саме стільки, скільки їх було на Запорізькій Січі напередодні її зруйнування росіянами. Декотрі з них навіть мали старі, ще запорізькі, назви. Ностальгійність, а відтак і вірність традиціям, проглядалася й у всьому іншому побуті. Курені будували з чамуру, тобто зі спеціального замісу; стріхи робили очеретяними. Біля кожного куреня була своя комора, свій невеличкий городик-садочок. Зброя вивішувалася на стінах, щоб завжди виявлялася під рукою. Кожен курінь мав свої рибальські човни, свої неводи і майже кожен — свій невеличкий рибальський заводик.

Цікаво також, що Січ було поділено на дві частини, одну з яких посідала січова старшина. У цій "старшинській ладанці" постійно проживали кошовий, писар, осавул, скарбник та інші січові посадовці. Тобто це був такий собі столичний адміністративно-діловий центр, куди паланкові та селищні отамани могли прибувати зі всіма своїми проблемами, і де керівництво Січі могло приймати представників турецької влади та місцевих громад.

Одначе зрозуміло, що Січ була лише військово-політичним та адміністративним осердям Задунайського козацтва. Основна ж маса козаків проживала в самому селищі Верхній Дунавець, котре стало українською козацькою столицею, а також на територіях між озерами Разін та Бабадаг. На відміну від січовиків, тут, на Раї, як, на турецький лад, називали цю козацьку територію, проживали сімейні козаки. Тут козацтво активно засновувало свої села та хутори, чимало з яких існує і досі, вже на початку XXI століття. Так, козаками було засновано села Нижчий Дунавець, Телиця, Балабалча, Чукурова, Муругіль, Пошта...

Після виселення некрасівців, українське козацтво отримало більш-менш тривалий перепочинок, можливість зайнятися господарством. Тим паче, що франко-російська війна 1812-1814 років відчаділа без їхньої участі. Щоправда, Рогозяному Дідові довелося сформувати загін козаків, який змушений був іти в складі турецької армії в Сербію, щоб там, упродовж 1816-1816 років, упокорювати бунтівливих сербів, котрі не бажали коритися турецькому гнітові.