Кульчиці (величне гніздів'я гетьманів) - Сторінка 10

Здолавши опір гарнізонів Касимова, Романова, Казара та кі-лькох інших містечок, полковник виконав наказ гетьмана, який з основним військом форсував у цей час Оку. Але не в районі Коломни, де його чекали московіти на чолі з воєводою Дмитром Пожарським та князем Григорієм Волконським, а за тридцять кілометрів на південний схід від неї, націлюючи військо на міцно укріплене місто Зарайськ. Що однак не за-вадило Сагайдачному відправити незначний загін у рейд на Каширу.

Тільки це дроблення й так незначних українських сил, не дозволило козакам, після розгрому московітів у відкритому бою, довго утримувати міський острог Зарайська; до того ж королевич Владислав повідомив, що рухається в бік Можай-ська, і просив Сагайдачного теж іти на Москву, націлюючись при цьому на приміський Симонів монастир. Сагайдачний скликав козацьку раду, щоб вирішити, що робити: чекати прибуття загону полковника Бориспольця, чи вирушати до Москви без нього? Тим паче, що знову треба було переправ-лятися через Оку. Врешті-решт вирішили йти без цього рей-дового загону.

Виконуючи наказ царя, князь Волконський зі своїм вій-ськом намагався перешкодити козакам здолати ріку, але по тому, як, захопивши невеличкий плацдарм напроти його вій-ська, козаки переправили два загони південніше та північні-ше від московітського табору, погрожуючи оточенням, князь почав панічно відступати. При цьому астраханські татари зрадливо покинули його табір, а московські козаки вдалися до масового дезертирства.

Залишимо деякі подробиці подальшого походу козаків на розсуд воєнних істориків та баталістів, і скажемо, що, зупи-нившись в районі Черкізова, гетьман дав війську перепочи-нок, а тим часом його посли-полковники Михайло Дорошен-ко та Богдан Конша прибули до ставки польського королеви-ча під Звенигородом і домовилися, що об'єднання війська має відбутися в районі Тушина 3 жовтня. Але, перш ніж ру-шати туди, досвідчений воєначальник наказує своєму полко-вникові Пирському здійснити напад на московське військо, що таборилося поблизу Коломни. Тому що тільки в такий спосіб він міг убезпечити свої тили. І полковник не лише роз-бив це військо, але й увірвався до самого міста, до його укріпленого замку (посаду). Дізнавшись про цю перемогу, гетьман стримано прокректав: "Славно, хлопці, славно…", і вивів своє козацтво на битий Каширський шлях, аби приско-реним маршем податися до Москви.

9

Щоб зупинити похід українських козаків, цар виставив проти них увесь свій заміський резерв – шість тисяч кіннот-ників на чолі з воєводою Бутурліним. Але в першому ж бою, що відбувся неподалік Донського монастиря, Сагайдачний особисто, ударом булави, вибив воєводу з сідла. Ця перемога у двобої так надихнула козаків, що, розгромивши передовий заслін московітів, козаки погнали решту війська в бік міських мурів. Тільки після цієї показової перемоги Сагайдачний ви-рішив об'єднатися нарешті з польсько-литовськими війська-ми під командування королевича Владислава та литовського гетьмана Кароля Ходкевича. Відомо, що основних своїх по-лонених – кількох воєвод, царських послів та заможних та-тар, – Сагайдачний передав їм у вигляді подарунків.

За святково накритим столом вище командування об'єднаних сил обговорило план здобуття Москви, розробле-ний Каролем Ходкевичем, якого у війську вважали провід-ним стратегом. Суть його полягала в тому, що основні штур-мові сили – польські і литовські корогви та загони найманців, які мали досвід здобуття європейських фортець, повинні бу-ли атакувати столицю Московії з боку Тверських та Арбатсь-ких воріт. Що ж стосується козаків, то частина їх мала здобу-ти штурмом невелику фортецю по той бік Москви-ріки, інші – удаваними штурмами відволікати московітів від головних ударів та слугувати резервом.

Польським хроністом засвідчено, що поляки і козаки роз-почали перший штурм 11 жовтня, о третій ночі, і вранці їм уже вдалося увірватися до міста. А ось, щодо того, як розви-валися події далі – існує кілька версій.

Згідно з однією з них, не діставши належної підтримки, атакуючі залишили здобуту ними частину міста. Потім шту-рми почали межуватися з тривалою осадою. Розуміючи, що довго його війську не протриматися, цар, з допомогою своїх посланців, розпочинає переговори з королевичем. Оскільки з перемир'ям жодна сторона не поспішала, Сагайдачний втра-тив інтерес до московських стін, і його козаки почали напа-дали на міста, розташовані на північний захід від московітсь-кої столиці, що належали до Ярославського та Вологодського країв. Проте згодом він націлює значну частину свого війсь-ка на Калугу – велике, добре укріплене місто, зі значним гар-нізоном, з якого захисники Москви якраз і чекали ударів у тил поляків.

Поки гетьман з основними силами добувався під її стіни, окремий корпус козаків полковника Ємця напав на Серпухів і кількома рішучими ударами здобув усе місто, відмовившись хіба що від штурму могутньої кам'яної цитаделі, в якій зачи-нилися рештки оборонців. Чому він так повівся? Та тому що в стратегічному плані полковника більше цікавила цитадель Калуги. І вже 4 грудня, саме в сильні морози, козаки увірва-лися до міста, перебили більшу частину його оборонців і взя-ли в облогу цитадель, в якій зачинився сам комендант воєво-да Гагарін.

На думку декого з дослідників, таке швидке здобуття Ка-луги стало шоковою новиною для московського командуван-ня. І саме падіння цього міста, за твердженням польських джерел, схилило московітів до якнайшвидшого підписання мирної угоди. Що й сталося 11 грудня 1618 року в селі Деу-ліні, розташованому неподалік Троїце-Сергіївої лаври.

До речі, для Польщі умови цього Деулінського перемир'я були дуже вигідними. Хоча королевич і не зумів здобути ко-рону Московії, проте залишив за собою право й далі претен-дувати на неї. Крім того, до Речі Посполитої відійшли вели-чезні території українських Чернігівської та Новгород-Сіверської земель, а також земля білоруської Смоленщини, у складі яких налічувалося двадцять дев'ять більш-менш знач-них міст, і котрі доти перебували під тяжкою рукою москов-ського царя.

В Україну козаки поверталися двома колонами. Основна, на чолі з гетьманом, рухалася до Києва через міста Бельов та Болхов, а друга, під командування уже відомого нам полков-ника Пирського, – через Овдоєв та Курськ. При цьому місце-ва московітська влада змушена була забезпечувати перемож-ців підводами та провіантом. А вже в Києві, де Сагайдачний розташувався зі своїм гетьманським полком особистої охо-рони, поляки виплатили козакам платню, що нібито знайшла своє вираження у двадцяти тисячах золотих та семи тисячах сувоїв сукна. Тоді ж, як вважає історик Д. Яворницький, пол-ководець Сагайдачний прийняв титул "гетьмана України", маючи намір управляти всіма землямиУкраїни, які вважали себе козацькими.

Втім, на мій погляд, це твердження досить суперечливе. Ким би він себе там не проголошував, у реальності він зали-шався гетьманом українського реєстрового козацтва. Та на-віть цієї булави він досить швидко позбувається, бо вже в травні 1619 року козаки відсторонюють Сагайдачного від влади й обирають на гетьмана Дмитра Барабаша. Правда, на початку липня Сагайдачний зумів повернути собі булаву, проте цей прикрий інцидент засвідчував усю хисткість його становища, а також той факт, що в реальності він усе ж таки залишався гетьманом реєстрового козацтва, а не гетьманом України.

Та, нагадаю, що оце щойно я виклав лише одну з вер-сій, якої, між іншим, дотримується чимало польських та ро-сійських дослідників. Проте побутує й інша версія, яка знач-но миліша серцю будь-якого патріотично налаштованого українця. В чому ж вона полягає? А в тому, що коли українсько-польські війська, якими командував литовський гетьман Кароль Ходкевич, розпочали штурм Москви, Сагай-дачний зі своїми козаками увірвалися в місто в районі Ар-батських воріт. Один зі штурмових загонів розламав Острожну браму, і козаки рушили в пролом. Та коли вже, здава-лося, жодна сила не здатна була зупинити українське військо, гетьман Сагайдачний наказав припинити штурм і відійти від міста. В такій ситуації королевичу Владиславу не лишалося нічого іншого, як відмовитися від подальшого штурму і роз-почати з московітами переговори, які й завершилися вже відомою нам мирною угодою, укладеною в підмосковному селі Деуліні.

Як згодом підтвердили деякі українські, польські, і навіть російські, дослідники, гетьман відступив із власної волі, не маючи, по суті, жодних зримих причин для такого вчинку. Тобто, якби, виходячи з цієї, досить правдивої, як на мій погляд, версії, москвичі гідно поцінували його вчинок і поставились до українського полководця по-лицарському, – саме так, як, власне, він поставився до їхніх предків, захисників тогочасної Москви, – вони б уже давно спорудили в центрі російської столиці пам'ятник цьому полководцеві. Й

оскільки в душі я все ще залишаюся прихильником цієї версії, то саме час поміркувати: а все ж таки, чому Сагайдач-ний відступив тоді від Москви?

10

Якщо у народу немає своєї держави,

державних зрадників у нього бути не може!

Існують лише політики, які змушені

дотримуватися тієї чи іншого міжнародної

орієнтації, опираючись та того чи іншого,

подеколи цілком ситуативного, союзника.

Богдан Сушинський.

Знову ж таки, існує кілька версій, з допомогою яких історики намагалися витлумачити цей вчинок Сагайдачного. Особисто мені він нагадує вчинок Аттіли, який обліг Рим, але у вирішальну мить зрікся спроби захопити його.

Сагайдачний чудово розумів, що, здобувши Москву, він дасть змогу Польщі приєднати Росію до своєї імперії. Але навіщо йому потрібна якась надмогутня Польська імперія, яка здатна буде задушити не лише козацтво, але й саму Україну? Тож, як мудрий політик, гетьман визнав за краще мати двох ослаблених ворогуючих між собою сусідів, ніж одного власного могутнього ворога. Тобто в даному випадку він виходив уже не з інтересів та амбіцій войовничого полко-водця, який втрачав сьогочасну перемогу, а отже, й блиск слави, а з інтересів державного діяча, який волів бачити три-валу перспективу й українсько-польських, й українсько-московських взаємин.

І не дивно, що, відходячи з Московії, він націлився не на Запоріжжя, а на Київ, де, як уже мовилося, на козацькій раді його було проголошено гетьманом по обидва береги Дніпра та всього Війська Запорізького.

От тільки, тверезо оцінивши ситуацію, гетьман зрозу-мів, що городове козацтво по суті розкололося.