Кульчиці (величне гніздів'я гетьманів) - Сторінка 11

Чому так ста-лося? Свого часу я висловив сентенцію, яку вже чимало разів цитували у пресі, і яка стала епіграфом до цього розділу. На-гадаю, що я сказав: "Якщо у народу немає своєї держави, державних зрадників у нього бути не може! Існують лише політики, які змушені дотримуватися тієї чи іншого міжнаро-дної орієнтації, опираючись та того чи іншого, подеколи ціл-ком ситуативного, союзника". Ось і того разу…

Проти Сагайдачного, який бачив покликання козацтва у спільній з поляками боротьбі з Османською імперією і Кримським ханством, різко виступив отаман нереєстрових козаків Яків Бородавка (Нерода), який обстоював ідею цілко-витого розриву з Польщею. Якщо Сагайдачний розраховував на соціальні та релігійні поступки українцям, і, зокрема, ко-зацтву, з боку короля і польського уряду, то Бородавка і його однодумці вважали, що нічого хорошого чекати від поляків уже не варто. Право на волю, віру і землю слід здобувати своїми шаблями.

Якби нам щось відомо було про план дій цього отама-на, про його реальні погляди на майбутнє українських земель та взаємини між городовим і запорізьким козацтвами, — його можна було б вважати одним із перших реальних борців за незалежність України. Адже, якщо дивитися правді у вічі, більшість повстанських вождів, які діяли до нього, у планах і вимогах своїх далі збільшення кількості реєстрового козацт-ва, підтвердження козацьких вольностей та приборкання но-рову свавільних польських магнатів, – не просувалися.

Але, схоже, що й у цього рішучого, вольового отамана якогось чіткого плану дій не існувало, або ж документально він ні в чому не проявлявся. До того ж, крім таких сильних ворогів, як Туреччина, Польща і Кримське ханство, перед Сагайдачним була ще й сильна партія реєстровиків на чолі з Бородавкою, якого підтримували полковники Михайло До-рошенко та Оліфер Голуб, котрі з часом теж стануть поміт-ними військово-політичними діячами Козацької України.

Ще більше прихильників Бородавки з'явилося по тому, як Сагайдачний зі своїми полковниками підписав на річці Роставиці договір з представниками короля, згідно з яким чисельність реєстрового козацтва, тобто козацтва, яке пере-бувало на польському державному утриманні, зменшувалася аж до трьох тисяч шабель, хоча козаки розраховували хоча б тисяч на вісімнадцять-двадцять.

Саме зменшення реєстру призвело до того, що запорі-зьке козацтво, як і будь-яке інше професійне військо, почало створювати загони найманців. Один із таких загонів, на чолі з тоді ще маловідомим отаманом Іваном Сірком, брав участь у Тридцятилітній (1618-1648) війні на боці Франції; інший — приєднався до грузинського війська, яке виступало проти ту-рецької експансії на Кавказі. Відомо також, що Сагайдачний особисто спорядив посольство, на чолі з сотником на ім'я Степан, яке вирушило в далеку подорож, до персидського шаха Аббаса II, котрого гетьман розглядав, як сильного, на-дійного союзника в боротьбі з османами.

До слова, оцінюючи дипломатичну діяльність Сагайда-чного, історик В. Сергійчук писав: "Героїчна епоха морських походів українського козацтва безумовно пов'язується, пере-дусім, з іменем прославленого Петра Конашевича-Сагайдачного. Але не менш визначні події зв'язані з дипло-матичною діяльністю цього гетьмана на царині правового утвердження дніпровської вольниці, визнання до певної міри її самостійності з боку Речі Посполитої. Саме з його іменем слід пов'язувати піднесення авторитету Війська Запорозько-го, що давало останньому змогу підносити свій голос на за-хист політичних та національних прав українського народу.

Його постать не була обійдена увагою і в Польській державі, якій він, з метою досягнення нових поступок Украї-ні, давав змогу користуватися збройною силою запорозького козацтва, в тому числі у багатьох визначних на той час євро-пейських битвах. "Цей Петро Конашевич, — зазначав один із польських воєначальників, — настільки піднімався над своїм простим походженням і способом життя своїм гострим ро-зумом, визначною зрілістю гадок, незвичайним дотепом у словах і ділах, що з повною справедливістю мусить бути за-рахований для потомства серед найвизначніших людей Польщі".

… На переговорах з представниками Речі Посполитої на Паволоцькій комісії 1619 року, — повідомляє далі В. Сергійчук, — козацька старшина домоглася збільшення реєстру з однієї до трьох тисяч чоловік. Переговори протікали складно. Про що свідчить щоденник польських комісарів, посланих до козацького табору. Записи цікаві й тим, що вони дають нагоду ознайомитися з окремими харак-терними рисами дипломатичного церемоніалу українського козацтва: "Поїхали ми до них, як тільки розвидніло, і застали їх за шикуванням війська. ... Поставили одинадцять полків: майже всі були з огнистою стрільбою, рідко хто з луками, на наш погляд, могло їх бути вісім тисяч. Подали нам реєстр свого перепису, а в нім рахували війська 10600. Полки по по-рядку давали постріли. Потім привели нас до гармати, при ній було більш-менш двісті піхоти з рушницями.

… По пунктах намовляли ми їх до постанов комісії, доводили, що тут, у громаді в гуку, в такій великій купі, ні до чого не можна договоритися. Тоді вони дозволили, щоб Са-гайдачний з кількома десятками відійшов з нами осібно. На-самперед не згодилися вони на те, щоб брати гроші у Львові, а щоб у Києві, на святого Іллю... По-друге, просять, щоб із шляхетських маєтностей їм виходити до того ж свята св. Іллі, і на це ми зважилися згодитись. По-третє, коли ми їм сказали волю нашої милості гетьмана Жолкевського, щоб їх тільки три тисячі війська зісталося, — на це ніяким чином не хотіли пристати. Казали: " Ми вже виключили п'ять тисяч неналеж-них до війська і зосталися самі в собі, і то нічого не буде кан-тувати королю і Речі Посполитій понад признані нам сорок тисяч золотих; розпустивши раз, ми вже більше не будемо в такій масі, — не дай боже, якби якийсь гвалт і небезпечність прийшла на Річ Посполиту…".

По довгих переговорах козацька старшина наполягала на тому, щоб перепису трьох тисяч не проводити, оскільки не погоджувалася на цю цифру... У тогочасних польських доку-ментах наголошується, що з "козаками постановлено тільки щодо моря, все інше відкладено до сейму, дано їм одначе право ходити на орду". І козацтво одразу ж скористалося цим. Документи засвідчують, що тоді " ходили із Запорожжя на кримські улуси, а було їх із п'ять тисяч чоловік, мали бит-ви з кримськими людьми по цей бік Перекопу, під самим му-ром; татар було в Перекопі сім тисяч чоловік, а передової сторожі — тисяча, і козаки, — завершує свій виклад Сергійчук, —татар багато побили і народу християнського багато визволи-ли з рук татарських".

Як згодом з'ясувалося, пункти Роставицького договору стали запалом для нового повстання селян, нових "випищи-ків" з реєстру та маси нереєстрового козацтва. Характерний для Сагайдачного як для політика і полководця випадок став-ся в листопаді 1619 року. Діставши відомості про те, що в Кримському ханстві в розпалі боротьба за престол між ха-ном Джанібек-Гіреєм та претендентом на трон Шагін-Гіреєм, він вирішив скористатися загальною ослабленістю ординців і, без зайвого розголосу, маючи під своїм командування лише п'ять тисяч козаків, кинувся в бік Перекопу, громлячи на своєму шляху татарські улуси. Неподалік Перекопу проти нього зі значно більшою, восьмитисячною, ордою виступив хан, проте козаки розвіяли його військо і повернулися в запо-різькі землі, ведучи з собою сотні звільнених бранців-християн, в тому числі й козаків. Саме такі походи витворю-вали найбільшу славу козацьким вождям, саме після них з'являлися панегіричні народні пісні та козацькі думи, що прославляли їх.

Скориставшись із того, що в кінці 1619 року Сагайдач-ний з більшою частиною козаків пішов походом на татарські улуси, прихильники його недоброзичливця Яцька Бородавки почали поширювати думку, яку тодішній літописець сформу-лював таким чином: "Конашевич (Сагайдачний) завжди в мирі з панами жив, через що козакам реєстровим і добре бу-ло, але ж поспільство дуже терпіло…".

Одне слово, для Сагайдачного це завершилося тим, чим і мало завершитися. Поки він наводив жах на татарські улуси, частина реєстровиків, а також нереєстрове козацтво, яке залишилося в Україні, підняли повстання, скликали раду, на якій проголосили, що Сагайдачного позбавлено булави гетьмана, а на його місце обрано Яцька Бородавку, котрого польський коронний гетьман Жолкевський сприймав, як "найбільш незнатного і найбільш бунтівного" серед козацької старшини.

11

Ще перебуваючи в поході, Сагайдачний дізнався від гінця, що до повстанців Бородавки приєдналася значна час-тина запорізького козацтва, і навіть січовики, тобто гарнізон Січі. З досвіду гетьман знав, що коли вже в лавах повстанців виявлялися такі професійні воїни, як січовики та запорожці, що базувалися на землях Війська Запорізького, то справа набуває серйозних ознак. І коли він повернувся з Орди, з'ясу-валося, що під контролем його прихильників залишився ли-ше Трахтемирів із своїм незначним гарнізоном, та його ко-зацький округ. У той час, коли в руках Бородавки виявилася вся південна частина тогочасної Східної України, включно з Запоріжжям.

У всіх гетьманів реєстрового козацтва та гетьманів України, в тому числі і в Богдана Хмельницького та Івана Виговського, взаємини із Запорізькою Січчю здебільшого були складними. Це пояснювалося тим, що, до яких би заходів державотворення не вдавалося наше городове козац-тво на чолі зі своїми гетьманами, запорожці підтримували їх лише за однієї умови – що вся територія Війська Запорізького Низового залишиться поза владою як Польщі, так і Гетьманату.

Відтворюючи події, пов'язані з підписанням українсько-польського договору 1619 року, та з прагненням Сагайдачного регорганізувати городове, і, зокрема, реєстрове козацтво, Володимир Голобуцький у своїй праці "Запорізьке козацтво" повідомляє: " Сагайдачний, одначе, не обмежився "впорядкуванням" реєстру. Знаючи, наскільки тісні звязки поєднують запорізьких козаків з пригніченими масами наро-ду, він посилив боротьбу проти них. З кількома загонами реєстровців Сагайдачний напав на Запоріжжя і спалив части-ну козацьких "чайок".