Кульчиці (величне гніздів'я гетьманів) - Сторінка 15

Це й дало змогу гетьманові Бородавці пройтись уздовж турецьких берегів і добряче пошарпати їх.

Повернувся новий гетьман на Січ уже в славі флотоводця. Та одразу ж подбав і про імідж політика. Він, бач, визнавав січовиків, і взагалі козацтво особливою кастою. Виступивши з вимогою називати козаками всіх, хто так називає сам себе, – цебто чи не все населення України, яке, певна річ, не відмовилося б перейти до почесного козацького стану, – Бо-родавка спровокував масовий приплив на Січ ремісників, селян, семінаристів... Чимало козаків, а також міщан, заходи-лось нападати на польські маєтки та на володіння української аристократії, захоплювати коней і зброю і, створюючи бойові загони, проголошувати себе козаками.

При цьому Бородавка не міг не розуміти, що козацтво як військова сила завжди має налічувати досить обмежену кількість шабель. Україні просто несила утримувати вели-чезну армію. І жодні, хай навіть багаті на трофеї, походи до турецького узбережжя чи Криму, не здатні забезпечити ко-зацьке військо всім необхідним. Отже, лишалося одне – ого-лосити війну Польщі чи якійсь інші державі. Армія не по-винна тривалий час залишатися бездіяльною.

Навесні 1621 року поблизу Білої Церкви вже зібралося понад п'ятдесят тисяч озброєних людей, що проголосили се-бе городовими козаками. У Варшаві потерпали: розбурхана маса повстанців ось-ось зіллється із запорожцями, й об'єднаними силами посуне на Польщу. Можливо, так воно б і сталося, але, як уже мовилося, в цей час до гирла Дністра, в районі Білгорода, підійшло військо турецького султана. Відтак обидва гетьмани почали усвідомлювати: тепер не до з'ясування стосунків – на порозі величезна армія ворога. Як-що турки здолають поляків, Україні теж не вціліти. Отже, слід єднатися. Але як, і на яких засадах? Кому з них двох за-лишатися гетьманом?

На всі ці питання мала дати відповідь козацька рада, що проходила в урочищі Суха (або Черняхівська) Діброва, що розташована між Ржищевом та Білою Церквою, куди гетьма-ни привели близько сорока тисяч козаків. Взяла участь у цій раді й чимала група православних священників на чолі з ми-трополитом Іовом Борецьким, який, до речі, активно підтримував Сагайдачного. А що на цьому військовому форумі робили священики? По-перше, закликали до єдності. По-друге, разом із митрополитом Борецьким прибули польські посли. Вони привезли послання сейму, який запро-шував козацтво до участі у війні проти Османської імперії та обіцяв при цьому низку привілеїв. Обіцянкам козаки, що-правда, не повірили, проте загроза війни була реальною, отож амбіції слід було відкинути.

Відомо, що Бородавка виступив на раді з досить палкою промовою, у якій заявив, що тепер "перед військом запорізьким тремтять уже не тільки польська й турецька землі, але й цілий світ". Ну, світ, будьмо правдиві, на той час перед козацтвом ще не тремтів, не мав від чого. Але козакам така, як сказали б ми сучасною канцелярською мовою, "по-становка питання" сподобалась. Їх тут, в урочищі, справді багатенько, то чого б світові про всяк випадок не затремтіти?

До наших днів дійшли нотатки одного з польських посланців – ксьондза Оборницького. Вражений кількістю козаків, які зібралися на раду, і тією нервовою, вибухонебез-печною обстановкою, котра панувала під час обговорення проблем, він писав: "Слід остерігатися, щоб справа не дійшла до повстання, до селянської війни. Занадто вже вони розпере-залися тут, побачивши себе в такому зібранні і в такій силі. Храни боже місцевих католиків… їм нікуди буде втікати. Все живе подалося в козацтво".

Козацька рада погодилася рушати на війну, оскільки бити бусурманів – святий обов'язок кожного козака. Одначе для початку слід було домовитися з польським королем та сей-мом щодо забезпечення козацького війська, та з приводу тих привілеїв, які йому буде надано. А щоб якось розвести двох гетьманів, – що не кажи, а булава тільки одна, – на чолі делегації, яка їхала на переговори з королем, поставили Пет-ра Сагайдачного. А на чолі війська, яке мало вирушати в бік Дністра, тобто на війну, — гетьмана Яцька Бородавку.

Разом із Сагайдачним у далеку дорогу вирушали володи-мирський єпископ Курцевич та двоє старшин. А ще відомо, що до Варшави вони добулися в липні 1621 року. І що король одразу ж знайшов час і можливості, аби належно прийняти козацьке посольство. З польських джерел дізнаємося, що у Варшаві Сагайдачного приймали, кажучи словами сучасної дипломатії, на найвищому рівні. Досить завважити, що з ним мали тривалі бесіди примас католицької церкви Польщі гнєз-ненський архієпископ В. Гембіцький та король Речі Поспо-литої Сигізмунд III.

До наших днів дійшов лист папського нунція, єпископа Франческо Чіріолі, який дуже нагадує агентурне донесення, адресоване Папі Римському та його кардиналам, але, саме цим дане джерело для нас і цікаве: "Серед католиків, зокрема й церковників, не бракує впливових осіб, які прихильні до членів козацького посольства (з огляду на теперішню загрозу війни з турками). А згаданий Сагайдачний відверто заявляє, що королівство не одержить ні найменшої допомоги від жод-ного козака і від більшої частини схизматиків, якщо їхні ви-моги не будуть вислухані. З другого боку, багато хто з цих сеньйорів не тільки вважає, що було б величезною шкодою втратити допомогу козаків, військо яких вихваляють як більш боєздатне і краще організоване, ніж те, яке очолює ко-ронний гетьман, а й підкреслюють небезпеку, що ці козаки не битимуться проти турків, і тому говорять, що в даний момент необхідно піти на поступки, щоб вони лишилися вдоволени-ми"

А ще польські джерела стверджують, що впродовж оди-надцяти днів, які посольство перебувало у Варшаві, король навіть устиг кілька разів поговорити з Сагайдачним особисто, віч-на-віч. Які ж умови та вимоги висував перед королем гетьман реєстрового козацтва? Передусім, він вимагав визна-ти існування київської митрополії, а щойно посвяченого Іова Борецького — її митрополитом. Відповідно визнати й українські єпископати, з призначеними на них патріархом Феофаном єпископами.

Козацьких отаманів не влаштовував існуючий доти по-рядок, згідно з яким коронний гетьман Речі Посполитої при-значав "старшого війська Запорізького". Мало того, що цей "козацький старший", яким завжди виявлявся польський шляхтич, намагався перебирати на себе обов'язки гетьмана; він ще й ставав посередником між козаками та польським урядом в усіх питаннях, пов'язаних із фінансуванням, а та-кож поставками зброї та амуніції, фуражу, тканин та продо-вольства.

Природно, що тепер Сагайдачний вимагав, аби "козаць-кого старшого" обирали самі козаки, з-поміж поважних старшин, а король лише затверджував би його. До слова, під час цього ж візиту король і затвердив старшим Війська Запорізького Сагайдачного, що давало право і козакам, і по-лякам вважати його повноправним командувачем козацької армії. Крім того, було остаточно затверджено двадцятити-сячний реєстр, і вирішено, що Яцько Бородавка має бути відсторонений від влади, тому що у козаків не повинно існувати двох гетьманів.

15

До речі, не сумніваюсь, що в цьому питанні Сагайдачний і король виявилися одностайними. Зрозуміло, що сам факт появи Бородавки на політичній арені дуже непокоїв короля і польський уряд. Сигізмунд III бачив у ньому потенційного вождя повстанців, та ще й занадто непоступливого, з яким просто неможливо буде про щось домовитись. На відміну від Сагайдачного, — який завжди готовий до переговорів і ніколи не хапається за шаблю в тих випадках, коли спокійно можна обійтися полемікою. Тому не виключено, що ще в Варшаві у Сагайдачного визрів і план фізичного знищення Бородавки.

А чим у цей час переймався наш повстанський гетьман? О, польська армія ще тільки готувалася до походу, а вождь нереєстровців Бородавка вже привів свою сорокатисячну, 23-ма гарматами озброєну, армію до Дністра і зненацька на-пав на фортецю Сороки. Зруйнувавши її, вдерся до володінь молдавського господаря. Завваживши, що козаки готові зруйнувати й столицю, Ясси, господар Томша втік під захист турецьких військ. Одначе Бородавка вирішив, що в Яссах йому робити нічого і повернув до Хотина. Польське військо коронного гетьмана Ходкевича вже стояло на лівому березі Дністра, проте переправлятися не наважувалось. Чекало, по-ки до правого берега підійдуть козаки Бородавки.

Якою ж була чисельність турецької армії? З "Хроніки Павла П'ясецького" дослідники дізнаються, що під бунчуком султана Османа II перебувало дванадцять тисяч піших яни-чар, триста тисяч турецької та сто вісімдесят тисяч татарської кінноти. До дещо меншої чисельності схилявся вірменський історик з Кам'янця-Подільського Ованес Камінецький, який вважав, що у складі ворожого війська перебувало двісті п'ят-десят тисяч турок і двісті десять тисяч татарської кінноти.

Та, мабуть, найближчим до істини був сучасник тих подій поляк Юрій Воротський, який у своїх нотатках свідчив, що султанська армія нараховувала всього лиш 162 тисячі вояків, й у складі її було десять тисяч гвардійців-яничар; інше ж вій-сько складалося з сімдесяти п'яти тисяч турків, сорока семи тисяч балканських християн і тридцяти тисяч арабів. Арти-лерія армії сягала 260 гармат, а, крім того, для наведення жа-ху на ворога, султан мав при собі чотирьох бойових слонів. Мабуть, султан уявляв собі: щойно слони піднімуть хоботи і протрублять свій бойовий клич, як все козацтво в жахові роз-біжиться. Але, якщо вже козак узявся за шаблю, то що йому той слон?!

Що ж стосується поляків, то всі мрії про створення бага-тонаціональної армії, формування своєрідного христового походу під орудою польського короля, досить швидко розві-ялися. Ось як цей процес відтворює в своїй праці "Запорозь-ке козацтво" історик В. Голобуцький:

" Незважаючи на наближення турків до кордонів Речі По-сполитої, збір війська тривав досить повільно. Уряд звернув-ся за допомогою проти "спільних ворогів християнства", ту-рків, до своїх союзників –папи Павла V та австрійського імператора Фердинанда II, але зустрів відмову з їх боку. Папа обмежився лише " висловленням співчуття благочестивому пориванню Сигізмунда у справі захисту християн". Австрій-ський імператор, від якого, за словами П'ясецького, польсь-кий уряд більше всього чекав допомоги, не дозволив навіть вербувати в своїй країні солдатів у польське військо.

Папа у своїй відповіді писав, що не може дати для бороть-би з турками ані гроша, тому що йому дуже дорого обхо-диться "зіткнення австрійського імператора Фердинанда з повсталими єретиками ( тобто з чехами та угорцями)".