Кульчиці (величне гніздів'я гетьманів) - Сторінка 17

Серед турків здійнялася страшенна паніка. Султан із дво-ма обозами втік з табору за три милі. Приклад султана наслі-дували й інші. Втративши кілька тисяч людей, а також вели-ку кількість гармат, турки залишили свій табір. "Ходкевич, верхи на коні, — писав Я. Собеський, — стояв біля воріт свого окопу, коли примчав гонець зі звісткою, що козаки з кількома польськими загонами зайняли табір Османа, і що для цілко-витої перемоги не вистачає лише підкріплень". Замість того, щоб подати козакам допомогу і домогтися цілковитого роз-грому турків, Ходкевич під приводом пізнього часу (набли-жалася ніч) наказав припинити бій. Таким чином, з вини польського командування, перемогу було втрачено. Не маю-чи змоги й далі утримуватися в турецькому таборі, козаки, захопивши частину гармат та інші трофеї, повернулися на свої позиції".

Якби того дня козаки й не досягли остаточної перемо-ги над турками, то, принаймні, позбавили б їх обозу, а це вже можна було вважати такою собі напівперемогою. На жаль, поляки, як бачимо, спокійнісінько стежили за тим, що діється на полі бою, нібито йшлося не про долю Польщі, а точився звичайнісінький лицарський турнір.

Така поведінка союзників настільки обурила козаків, що більшість із них вимагала негайно залишити поле битви – нехай, мовляв, турки "з'ясовують взаємини" з польським воїнством без них. Це дуже налякало польське командування. До козацького табору прибула велика делегація, якій – не без допомоги Сагайдачного – ледве вдалося погамувати українське військо.

Загалом, у цій битві, що тривала понад п'ять тижнів, жодна зі сторін перемоги так і не здобула. Але, посилаючись на те, що миру попросив султан, поляки й досі вважають, що з Хотинської битви переможцями вийшли саме вони. Одначе, свідки подій дотримувалися думки, що успіху польсько-українське військо домоглося саме завдяки талантові Сагай-дачного.

Стримуючи переважаючі сили ворога, гетьман, уже будучи на той час пораненим, так уміло вибудував оборону і так вчасно давав накази про контратаки, що турки, попри всі свої зусилля, не добрали способу здолати козаків. Про талант Сагайдачного мовиться ще й тому, що в розпал битви поль-ський головнокомандувач Ходкевич і королевич Владислав (він, до речі, прибув під Хотин із суто "королівським" запізненням) тяжко захворіли на пропасницю. Та, якщо Ход-кевич справді захворів, і навіть помер від хвороби, то коро-левич Владислав — на думку деяких хроністів, — просто пере-лякався і впав у відчай, отож хвороба його видається, м'яко кажучи, дипломатичною.

Мирний договір між Туреччиною і Польщею було ук-ладено лише 29 вересня 1621 року. На той час обидва війська вже зазнали значних втрат, в обох таборах закінчувалися боєприпаси і продовольство, панувала дизентерія, а лазарети були переповнені пораненими. До того ж, уже випав перший сніг, провісник ранньої холодної зими, яка поступово огорта-ла недалеке карпатське передгір'я. Султан хоча б отримав на початку вересня підкріплення у вигляді 25-тисячного корпу-су Каракаш-паші, і саме це дозволило йому продовжити об-логу польського і козацького таборів. А ні Кароль Ходкевич, ні Станіслав Любомирський, який замінив його після смерті на посаді коронного гетьмана, полків так званого " посполи-того рушення", котрі переконливо обіцяв їм король, так і не дочекалися.

Основні пункти договору полягали в тому, що Річ По-сполита зобов'язана була забороняти козакам нападати на турецькі володіння, а, в разі непокори, карати їх за це. Крім того, вона зобов'язувалася щороку платити данину кримсь-кому ханові. Водночас Туреччина повинна була стримувати від нападів на контрольовані Польщею території Кримську, Єдисанську, Білгородську та інших орди, а також призначати на молдавський трон людей, які б підтримували з Польщею дружні взаємини.

До речі, цікава деталь. Щоб підкреслити, що в цій битві не було ні переможців, ні переможених, султан і коро-левич Владислав вишикували свої війська на рівнині одне проти одного. При цьому польське військо стояло розгорнуте у формі орла з розпростертими крильми, а турецьке – у формі півмісяця. Попереду своїх військ нудилися султан і короле-вич.

Простоявши так цілу годину, турки попрощалися з поляками схилянням голів та прапорів, а поляки – схилянням голів. Доповнили цей лицарський спектакль подарунки: сул-тан подарував королевичеві бойового слона і коня, а короле-вич султанові – коня і дві гармати. Козаки, які зазнали в цій битві чималих втрат і виявили найбільшу мужність, стояли при цьому "на гальорці" і споглядали все те, що діялось на полі недавньої битви, як величезну виставу просто неба. Та все одно їм припала найбільша нагорода: вони пішли з-під Хотина з довічною славою мужнього, нездоланного воїнства. Визнанням цього, зокрема, став нагородний лицарський меч, урочисто вручений гетьману Сагайдачному королевичем Владиславом.

17

Відомо, що в серпні 1621 року, дорогою до козацького табору, під час однієї з сутичок із чамбулом білгородських татар, Сагайдачного було поранено стрілою, здається, в передпліччя. Загалом рана виявилася нетяжкою, але незаба-ром з'ясувалося, що стріла була отруйною. Лікарям вдалося врятувати гетьмана від смерті, проте рана не заживала, а підірваний походами та ранами організм уже не міг належно опиратися натиску всіляких хвороб та ускладнень, отож Са-гайдачний почувався все гірше й гірше.

Визнаючи першість Сагайдачного та відзначаючи його талант і мужність, королевич Владислав відвідав гетьмана після завершення останнього бою (Сагайдачний лежав знеси-лений раною, в нього починалася гангрена), і почепив йому на шию коштовне намисто з оздобленим рубінами портретом короля Сигізмунда III, а також подарував йому рицарського меча, і карету, якою гетьман зміг, у супроводі польського лікаря, добутися до Києва.

Та перш ніж вирушити в останній свій похід, гетьман спорядив посольство до польського короля у складі Марка Жмайла, Супруна Богуна та Павла з Десни. Петицію, з якою ці посланці повинні були домогтися аудієнції короля, гетьман вважав надзвичайно важливою. На щастя, до наших днів дійшов текст петиції гетьмана Сагайдачного, адресованої польському королю Сигізмунду III, в якому він порушував принципові питання, пов'язані з подальшим співіснуванням королівства і козацтва, католицизму і православ'я, а відтак — польського й українського народів.

Цей документ, опублікований, зокрема, в уже згадува-ній монографії Володимира Сергійчука "Іменем Війська За-порозького", настільки важливий в контексті нашої з вами розмови про славетного гетьмана; в ньому проглядаються такі ознаки і такі проблеми тогочасного українсько-польського буття під короною Речі Посполитої, що просто необхідно звернутися до його тексту. Ось він, у дещо скоро-ченому, ясна річ, вигляді:

"Посольство запорозьких козаків до короля його мило-сті і Речі Посполитої – прошення за криваві, в усьому хрис-тиянському світі славні і всьому поганству очевидні, заслуги.

Запевнити мають посли нашу готовність до послуг ко-ролю і Речі Посполитій – ніколи не були ми непокірними, і в нинішній війні з цісарем турецьким усюди, де треба того бу-ло, не жалкуючи свого здоров'я і добутку, наставляли ми на-ші груди, скільки сил наших ставало, за віру християнську, за честь королівську, за цілісність отчини нашої, готові голови за неї покласти, не жаліючи…

Тільки хотіли б ми знати, з чим нам на службі Речі По-сполитій на звичайних місцях своїх пробувати і за якою пла-тнею. На попередніх комісіях визначено було нам річної пла-ти по сорок тисяч золотих, але то сповнено не було, і тепер нам, видно, відложивши ті постанови комісії на бік, треба просити короля і їх милостей, аби визначено нам було тієї річної платні сто тисяч, і щоб вона щороку приходила на ви-значений час.

А що тепер війна турецька скінчилася, мають посли просити, аби король його милість зволив вчинити нагороду справедливу в скорім часі за криваві заслуги наші і шкоди, понесені нами в конях і в усяких інших речах у цій експеди-ції, як то і пани комісари обіцяли листом своїм.

Мають просити королевича його милості.., аби зволив заспокоїти старовинну нашу релігію грецьку, а вільності, на-дані нам його предками і самим королем за криваві заслуги наші в війнах, – зволив цілими і непорушними заховати і привілеєм своїм затвердити… Пани посли мають просити короля, аби на прожиток калікам зволив придати якесь місто на Україні до того убогого шпиталю, що маємо відновлений на Україні, з ласки королівської, а особливо казав вернути нам маєтність, надану ним предкам нашим – Бориспіль з око-лицею.

Аби наші товариші мали вільний прибуток у маєтнос-тях королівських, княжих, шляхетських і добувних, де хто мешкав, або де кому сподобається, зістаючись при вільностях своїх без усякого утиску від уряду. Аби нас якийсь володар християнський покликав до себе за якоюсь оказією – аби нам можна було піти на службу до нього за відомістю короля.

Декотрі з товаришів не мають осель і достатків, і не мають з чого прожити – нехай вільно їм буде промишляти собі з ловлення звіра або риби, якби хто міг і схотів тим за-йнятися.

Зайняті службою королівською, навіть ті, що мають свої оселі, через неприсутність свою, не приготовили запасу для себе, своїх жінок і дітей; тим більше – такі, що не мають власних осель; отже просити, аби на відпочинок і вигодуван-ня коней… були нам визначені становища і приставства в містах, по полках. І у тих містах, де маємо свій прибуток, а особливо в воєводстві Київському, аби ніякі жовніри не мали своїх меж і пристановищ".

Що й казати, перелік вимог до короля та уряду Речі Посполитої досить поважний, і свідчить про те, що, навіть передчуваючи, що дні його лічені, гетьман дбав про майбут-нє своїх козаків та їх родин; прагнув змусити короля та сейм дотримуватися зобов'язань та повернути козацтву ті привілеї, які їм були даровані попередніми правителями Польщі.

Переконаний, що ще під час формування пунктів цієї петиції, песимістично налаштовані козацькі старшини запев-няли свого гетьмана: "король, уряд та сенат Польщі й цього разу не задовольнять прохання козаків, і не дотримаються тих щедрих обіцянок, якими, за шкуру свою тремтячи, роз-кидалися перед Хотинською битвою".