Кульчиці (величне гніздів'я гетьманів) - Сторінка 37

Навпаки, вже в надобідню пору всі солдати і жителі Відня знали його подробиці. Детальніше про цей рейд, а також про зміст листа герцога Лотаринзького, в столиці дізналися зі спеціальної листівки, яку було розмножено значним тиражем і позпов-сюджено. Зрозуміло, що, після такого оприлюднення, навко-ло подвигу Кульчицького та його супутника вже почали за-роджуватися легенди, та й сам українець став постаттю ле-гендарною. Відтепер віденці знову почали вірити, що армія союзників прийде їм на допомогу і віджене турків від їхнього міста. А головне, що міська рада не стала розглядати на своєму засіданні питання про капітуляцію перед турками, хоча прихильники такого рішення на той час уже з'явилися.

Між іншим, коли графу Штаргембергу знадобилося ще раз послати гінця на лівий берег, він зупинився на постаті серба Михайловича. Чому тільки на його, не залучаючи до рейду ще й Кульчицького – невідомо. Не вірю, щоб Кульчицький відмовився, швидше за все подорож під зливою позначилася на його здоров'ї, адже на той час він уже хворів на сухоти, тобто на туберкульоз. Як би там не було, але цього разу Ми-хайлович вирушив у дорогу сам, і назавжди зник. Лише через певний час, після завершення війни, з турецьких джерел ста-ло відомо, що безстрашного розвідника було викрито і, після жорстоких тортур, страчено.

До слова, той факт, що супутником Кульчицького у його рейді турецьким табором став серб Михайлович, для декого з дослідників слугував додатковим свідченням того, що й сам козак насправді був… сербом. А ще вони доводили, що по-ходить розвідник не з українського Самбора, а з заселенного сербами мадярського Цомбора.

Полемізуючи з цього приводу, Борис Ямінський писав: "У деяких непоінформованих тогочасних публікаціях нази-вають Кульчицького "райцом" або "греко-православним сер-бом", в інших знову – поляком, а один автор книжки вважав його навіть за вірменина. Справді, була південно-мадярська місцевість Цомбор, яка тоді належала до турецької держави і в якій помітні впливи турецької, мадярської, сербської і румунської мов. Також відомо, що Кульчицький, крім турецької, говорив також мадярською і румунською мовою та бував у товаристві купців з південної Мадярщини і Сербії. Однако проти погляду, що Кульчицький був сербського по-ходження і родом з південно-мадярської місцевості Цомбор, свідчить той факт, що в цій місцевості ніколи не жила шля-хетська родина Кульчицьких із геробом "Сас".

4

Стосовно того, як саме відбувався наступ союзної армії під загальним командуванням польського короля, існують версії та потрактування, відтворювати які немає сенсу. Якщо ж зупинитися на узагальненому викладі подій, то виглядати-ме він приблизно так. Відомо, що тридцятого липня 1883 ро-ку король Ян Собеський з польським військом, значну части-ну якого становили українці з Галичини, прибув на Дунай, в район містечка Тульни, кілометрів за п'ятдесят на північний захід від австрійської столиці. А вже за добу він почав пере-праву на правий берег ріки. Оскільки це відбувалося на значній відстані від розташування турецьких сил, то дводен-не перекидання польської піхоти і кавалерії пройшло без будь-яких військових зіткнень.

Але якщо в середині липня поляки вже були в Австрії, то чому наступ на османські позиції розпочався лише дванадця-того вересня, коли гарнізон Відня був остаточно знесилений? Відповідь на поверхні: тому що 30-тисячна козацька армія українців під командуванням полковника Остапа Гоголя прибула в Австрію лише десятого вересня 1863 року. На той час ситуація у Відні виявилася настільки критичною, що українцям навіть не дали кілька діб на відпочинок. Вже на-ступного дня, за наказом графа Штаргемберга, вся артилерія міста ударила по позиціях турків, а всі бійці гарнізону, що перебували не передових позиціях, відкрили рушничний во-гонь і почали запускати в стан ворога ракети. Скориставшись із цього, польске й українське війська пішли на зближення з ворогом. Ну а загальний наступ на османів українці, поляки та австрійці розпочали вранці дванадцятого вересня. Разом із ними пішли в атаку і захисники Відня.

Учасниками тих подій засвідчено, що козаки, які перебу-вали під загальним командуванням полковника Остапа Гого-ля, розташовувалися на правому крилі, якраз навпроти штаб-квартири великого візира Кара Мустафи, яку прикривали тисячі добірних турецьких вояків. Але турки віддавна психологічно важко сприймали козаків у якості супротивників на полі бою, а якщо казати правдивіше, то здебільшого панічно боялися їх. Не слід забувати і про те, що під Віднем дався взнаки фактор раптовості. Оскільки розвідка їхня вчасно не спрацювала, то сама поява під Віднем цілої козацької армії шокуюче вразила турків. Бо й справді, скільки цих козаків прибуло, і, взагалі, звідки вони тут взялися?!

У бій українців повів полковник Гоголь, а коли його пора-нило в бою, командування взяв на себе легендарний, в ба-гатьох історичних піснях і думах оспіваний Семен Палій (Гурко). І це вже під його проводом козаки розгромили головні сили османів і захопили дуже примітний намет вели-кого візира Кара Мустафи. Сам візир, під прикриттям яничарів, панічно втікав з поля бою, залишивши у вигляді трофеїв чимало награбованих коштовностей, зброї, продо-вольства і спорядження.

Проте, на честь козаків, вони не збиралися затримуватись в османському таборі, а кинулися наздоганяти загарбників. І саме вчасно. У битві під угорським містечком Паркани, по-близу якого турецька армія мала намір переправитися на лівий берег, козаки наздогнали ворога і знищили понад де-сять тисяч його вояків, значна частина яких просто втопилася в Дунаї. Причому там трапився цікавий випадок. Коли п'яти-тисячний корпус поляків розпочав штурм передфортечних укріплень, турки контратакували і змусили поляків, на чолі з генералами Синявським та Яблоновським, відступати.

І сталося так, що серед останніх, хто відступав під удара-ми турків, опинився, всього лише з кількома особистими охо-ронцями, польський король Ян Собеський. Мало того, він міг загинути, якби один із охоронців не кинувся під удар турець-кого списа, щоб ціною життя врятувати його. І лише через два дні, коли підійши козацькі полки, місто було здобуте штурмом. А вже 28 жовтня козаки, за підтримки поляків, взя-ли в облогу і змусили капітулювати фортецю Гран, після чо-го, всього лише впродовж тригодинного бою, степові лицарі полковників Палія та Іскри здобули фортецю Щетин.

Знаючи про складні взаємини українських козаків з поля-ками, і взагалі з католицьким світом, ватиканський нунцій писав 13 лютого 1684 року з Кракова: "Козаки – це немов розбурхане, неспокійне море, що кидається припливами і відпливами то в одну, то в іншу сторону, раз у розгоні при-пливу, то знову у нійнижчому відпливі, але й тоді козацтво завжди є в стані надати найвищу допомогу християнству".

Одначе повернімося до подій під Віднем. Деталізуючи їх, Іван Волчко-Кульчицький у збірці "Історія села Кульчиць і роду Драго-Сасів" повідомляє: "Ян Собеський з нетерпінням очікував на козацькі полки, покладаючи на них великі надії… Ще перед генеральною битвою козаки, разом з драгунами, трощили турецькі загони, забирали великі табуни худоби, чимало яничар взяли в полон.

У кінці серпня польське військо прибуло під Тулну, де зібралися армії: австрійська ( 18 тис.), баварська (10,5 тис.), франконська (9,5 тис.), саксонська (9 тис.). 2 вересня на військовій раді полководців союзних військ, згідно з догово-ром між Австрією і Польщею, головнокомандувачем було обрано Яна Собеського і затверджено його план військових операцій. 8 вересня 74-тисячна армія здійснила дуже важливу переправу через Дунай і швидким маршем почала наближа-тися до Відня. 10 вересня до Відня прибули головні козацькі сили на чолі з кошовим С. Гоголем… 11 вересня Собеський зайняв гору Калєнберг (за милю від Відня), що височіла над турецьким табором і з якої він мав намір атакувати против-ника.

У неділю, 12 вересня 1683 року, на світанку, 30-тисячне військо яничарів розпочало штурм Відня, а друге – 90-тисячне військо турецької армії ішло в атаку проти союзних військ Яна Собеського. Завзятий порив турків спочатку потіснив ліве крило, яким командував князь Любомирський. Але австрійські полки перейшли в наступ по всьому фронту. Собеський заатакував намети Кара Мустафи. Атаці сприяла та обставина, що табір був безладно розкиданий на декілька кілометрів і практично не мав оборонних окопів, бо Кара Мустафа вважав себе господарем ситуації і знехтував укріпленням табору.

Проти Собеського кинувся, рятуючи великого візира, 30-тисячний загін яничарів. Але вже ніщо не могло зупинити наступу союзних військ. Першою покинула поле бою 40-тисячна татарська орда. О четвертій ранку турки почали без-ладно відступати. Візир Кара Мустафа так поспішно тікав, що покинув у своєму розкішному наметі все добро, навіть бунчуки і "Знаменно пророка". 13 вересня король зайняв на-мети Кара Мустафи. Головний намет мав такі розміри: п'ятдесят саженів довждини і сорок ширини. В ньому були: скарбниця, аптека, лазні, фонтани, цілий зоопарк…

Залишене "Знамено пророка", цю ісламську святиню, ко-роль відіслав Папі Римському на доказ перемоги над турка-ми. Папа потоптав знамено ногами, а потім звелів повісити у Ватиканському соборі, як знак перемоги християнства над ісламом… Для відзначення цієї перемоги, Папа Інокентій XI встановив свято Діви Марії, яке святкується 12 вересня що-року".

Перш ніж продовжити розповідь, змушений вдатися до кількох зауважень. По-перше, "С. Гоголь", який командував козацьким корпусом у битві за Відень, був не кошовим ота-маном Січі, а гетьманом правобережих українських козаків, і насправді звали його… Остапом. По-друге, майже в усіх пу-блікаціях з приводу віденської облоги повідомляється, що під час битви він загинув, а тому командування прийняв Семен Палій. Насправді ж його було тяжко поранено, але козаки зуміли переправити свого гетьмана в Україну, і помер він уже на рідній землі та похований у Межигірському монасти-рі.

До речі, саме цей Остап (Євстафій) Гоголь вважається ро-доначальником династії Гоголів, яка дала світові талановито-го українського письменника Миколу Гоголя.

Жодних відомостей про те, як поводився Юрій Кульчиць-кий під час битви за деблокування Відня, до нас не дійшло, але можна не сумніватися, що він перебував серед тих опол-ченців капітана Франка, які брали участь в очищенні від во-рога столичних передмість.

Ну а після розблокування Відня, на хвилі відбудови міста, почала розгортатися ще одна місія "рятівника Відня" — запо-чаткування в Австрії, та, власне, майже у всій Європі, кав'яр-ного бізнесу.