Кульчиці (величне гніздів'я гетьманів) - Сторінка 38

Розпочався він із того, що, одразу після визво-лення Відня, Юрій Кульчицький мав зустріч з комендантом міста графом Штаргембергом. Скориставшись нагодою, граф ще раз подякував українцеві як істинному рятівникові міста, і, природно, поцікавився, в який спосіб може віддячити йо-му. Відповідь не могла не здивувати коменданта.

Виявляється, серед трофеїв, які все ще залишалися в туре-цькому таборі під охороною солдатів, Кульчицький накинув оком на мішки з зернами кави, яких, за одними даними, на-раховувалося в обозі понад двісті, за іншими –щось близько трьохсот. Граф сказав, що йому доповіли про величезні запа-си якихось сиво-зелених зерен, проте ніхто так і не зміг пояс-нити, що це таке, до якого вжитку призначене. Отож ніхто поки що й не забрав ті мішки, бо не знав, що робити з самим товаром. Хтось навіть переконував, що ці зернята слугували кормом для верблюдів, і що їх слід затопити в Дунаї.

Почувши це, Кульчицький всміхнувся, пояснив, що це — какові боби, з яких турки готують чудовий, духмяний напій, котрий збуджує, звеселяє, але не п'янить. І попросив віддати ці мішки йому. Крім того, він попросив, щоб міський магіст-рат надав йому приміщення і дозвіл на відкриття в ньому ка-в'ярні. Оскільки, так чи інакше, а магістрат повинен був від-дячити рятівникові міста, героєві його оборони, то вітці Від-ня наділили його помешканням у будинку на Гайдгассе, 8, в районі Леопольдштадта, в якому він уже тривалий час най-мав житло у капітана Франка; а також виділив йому солідну суму грошей і надав статусу почесного громадянина міста.

За житло Юрій, звичайно, подякував, оскільки мав намір одружитися з красунею Марією Урсулою; але так само нага-льно потрібне було і приміщення для кав'ярні, якого йому поки що не надали.

Ну, а розпочинав він свій кавовий бізнес із того, що про-давав невідомий австрійцям гіркуватий напій прямо на вули-цях міста, від будинку до будинку носячи горнятка на де-рев'яній таці. Заняття, що й казати, не дуже гідне уславлено-го розвідника, рятівника Відня, а, можливо, й усього христи-янського світу, але так вже складалися обставини його життя. День при дневі, Кульчицький, разом із дружиною, смажили ті кавові зернята, потім товкли їх і заварювали у невеличких горнятках. У будь-якій країні Сходу, або в Єгипті, звідки в 1517 році кавові боби султан Селім I завіз до Стамбула, — цього виявилося б досить, щоб кава користувалася успіхом, адже напій швидко набув популярності в усіх краях і країнах мусульманського світу.

Щоправда, існують відомості, що, на час відкриття україн-цем першої віденської кав'ярні, подібні заклади вже існували в Лондоні, Бостоні, Оксфорді і в Парижі. Та все ж таки по-справжньому масоване поширення кави в Європі розпочало-ся 1683 року, з віденської кав'ярні Кульчицького. До того європейцям кава видавалася занадто гіркою і неприємною на смак, отож бізнес погрожував Кульчицькому цілковитим фі-нансовим крахом.

Мабуть, так би воно й сталося, якби про героя оборони не згадали при дворі імператора Леопольда. Але там усе ж таки згадали, і вже в січні 1684 року Кульчицького призначають на посаду "особистого перекладача імператора з турецької мови", а також "імператорського придворного кур'єра у Ту-реччині". Та оскільки виявилося, що особливого завантажен-ня по службі українець не мав, то це довзолило йому знову поринути у кав'яне підприємництво. Між іншим, у цьому бізнесі на нього теж чекали приємні зрушення.

Випадково до чашки кави потрапила невеличка грудочка цукру, і Кульчицький відкрив для себе, що підсолоджена ка-ва набула зовсім іншого смаку, іншого сприйняття. Та він пішов далі: відцідивши горнятко кави від залишків зернят, він не лише посолодив свій напій, але й додав до нього певну кількість молока. Ось тоді вже не тільки йому, але й багатьом покупцям, напій справді видався ангельським, породжуючим рецепт "кави по-віденьски". Хоча, на мій погляд, нам, украї-нцям, годилося б називати каву, рецепт якої винайдено коза-ком, — "кавою по-козацьки".

5

Щоб дати своєму бізнесові новий поштовх, Кульчицькі продають дароване їм містом помешкання на Гайдгассе, до-дають зароблених грошей і купують скромний особнячок на вулиці Бішофсгоф, тепер це Домгассе, 6. Так, справді, скром-ний – невеличкий, як описують його сучасники, приземкува-тий, а проте в центрі міста, де будиночок слугував їм і кав'ярнею і житлом. Поступово ставав популярним не лише кавовий напій, але й сама кав'ярня, як місце, в якому завсід-никам її і діловим людям можна було збиратися, щоб обгово-рювати останні новини, ділитися поглядами на розвиток міс-та і країни, і навіть проводити ділові зустрічі.

Саме це перетворення кав'ярні на своєрідний клуб шану-вальників кави, і викликало потребу відкрити нове кафе, цьо-го разу на вулиці Шльоссергессен ( нині Шток ім Айзен Пляц, 6), у людному кравецькому ряду неподалік собору, яке набуло назви " Hof zur Blauen Flasche" тобто "Двір під си-ньою пляшкою", або просто "Під синьою пляшкою".

" Тут він мав, — відтворює внутрішній вигляд цього закла-ду Борис Ямінський, — велике, просторе, але дуже темне при-міщення, освітлене шестираменним венеціанським люстром, на якому були свічки. Стіни помальовані набіло, влаштуван-ня було дуже просте. При стінах стояли дерев'яні лавки, а перед ними — дубові столи. Середина кімнати була зарезерво-вана для стоячих гостей. В бічному приміщенні смажили і варили каву на великому вогнищі, у баняках і мідних казан-ках та кофейниках. Все своє життя кав'ярник Кульчицький носив фантастичний український стрій. Кожного гостя він зустрічав українськими словами: "Що нового, братчику-серденько?". Тому народ називав його "братчиком-серденьком". На подив, ця українська приповідка до ниніш-нього дня залишилася у мові віденців.

Як вивіска, "Під синьою пляшкою" був турецький кофей-ник, що пізнаше став знаком усіх кав'ярників. Ця кав'ярня дуже скоро стала популярною, і до неї приходили гості з усіх сторін віденської столиці. Вони приходили не тільки заради кави, але, передусім, щоб побачити Кульчицького, який в усіх віденців користувався великою популярністю. Часто можна було бачити в ній графа Родігера Штаргемберга і кня-зя Євгена Савойського. Також і його гарна жінка Марія Ур-сула притягала гостей.

Згодом Кульчицький отримав від міста будівельну ділянку й дозвіл на будову дому, де зміг би задовольнити всі потреби своїх гостей. Новий дім, подібний до дерев'яного барака та з дерев'яними лавками і столами всередині, стояв коло " Ам унтерен Верд" при мості Шлягбріке (тепер Шведенбріке). Ця кав'ярня, нинішня адреса якої була б — Відень, 2, Гойгассе, 8, по смерті Кульчицького перейшла до його нащадків…".

На схилі свого життя Юрій Кульчицький очолив цех воло-дарів кав'ярень та безпосередніх продавців кави. Це була своєрідна профспілка, члени якої час від часу збиралися у відведеному для цього приміщенні, і на стіні якого, за пере-казами, висів олією писаний портрет засновника цеху. Був у цеху і свій штандарт, на якому художник відтворив сцену вручення Кульчицькому імператором Леопольдом I грамоти, котра не лише надавала йому право відкрити першу у Відні кав'ярню, але й довічно позбавляла від податку на даний вид його діяльності.

До цього треба додати, що нині пам'ять про Кульчицького існує в головній справі його життя – у славі особливої "кави по-віденськи", яку підживлюють майже 1800 кав'ярень, що, як і за життя свого засновника, мають власне професійне об'єднання.

Ще одна цікава деталь. Сталося так, що саме Кульчицький першим замовив вiдомому вiденському кондитеру Крапфу смачні рогалики у формi пiвмiсяця, якi вiн почав подавати разом із чашкою кави. Відтак завсідники його кав'ярнi були задоволенi, що за кавою вони не просто з'їдають смачний, підсолоджений рогалик, а що цей рогалик, круасан, нагадує їм геральдичний пiвмiсяць, який прикрашає ворожі турецькi прапори…

На превеликий жаль, сам Юрій Кульчицький розквіту сво-єї кав'ярської справи побачити вже не зміг; 19 лютого 1694 року давня і тяжка недуга – туберкульоз – все ж таки здолала його. Від цвинтаря, поблизу собору святого Стефана, на яко-му, в самому центрі міста, з належними почестями, було по-ховано Юрія Франца Кульчицького, в наші дні не лишилося й натяку. Тепер там, оточений кварталами сучасних "висо-ток", магазинів та кав'ярень, нуртує майдан Святого Стефа-на. Проте пам'ять про славного українського лицаря, козака, воїна і підприємця дійшла до наших днів, і з роками, зі сто-літтями, не лише не згасає, а навпаки, набуває нових націо-нальних і мажнародних, всеєвропейських імпульсів. То ж чи варто дивуватися, що вже 1885 року, на вулиці Фаворітеншт-рассе, біля "Гранд кав'ярні Цверіни імені Кульчицького", з ініціативи та на кошти власника закладу Карла Цверіни, було споруджено бронзовий пам'ятник славному галичанинові, роботи відомого австрійського скульптора Еммануїла Пенд-ля.

Увагу наших сучасників цей пам'ятник привертає перш за все тим, що скульптор зумів поєднати в ньому образне від-творення обох – військового і комерційного – подвигів Куль-чицького. Саме ця скульптура формує, і ще довго формува-тиме в уяві мільйонів віденців та гостей міста образ неорди-нарної постаті – усміхненого, з козацькими вусами і в туре-цькому вбранні українця. В оточенні трофейних турецьких хоругв та зброї, перед нами постає худорлявий чоловік із за-ставленим філіжанками підносом у лівій руці; і з кавником, з якого він наливає напій – у правій. До речі, від самої появи цієї скульптури, почала формуватися традиція, згідно з якою Кульчицького стали пошановувати як патрона усіх кав'ярень.

Самого цього закладу — "Grand Cafe Zwirina zum Kolschitzky", прикрашеного настінними малюнками зі сце-нами оборони Відня та портретом короля Яна Собеського, вже не існує. Проте пам'ять про героя оборони Відня, як ба-чимо, живе. Як живе вона і в історичному музеї Відня, де нащадки роду Кульчицьких мають змогу віднайти два малю-нкові портрети свого безстрашного предка. Відома мистецт-вознавцям і картина художника Франца Шамса " Перша кав'ярня у Відні, 1683", на якій відтворено кав'ярню Кульчи-цького "Двір під синьою пляшкою". До слова, написано цю картину 1862 року, тобто майже через двісті років після по-яви самого закладу, і зберігається вона у приватній колекції родини віденських торговців, засновник якої свого часу був знайомий з Кульчицьким.

Між іншим, того ж таки 1862 року у Відні з'явився i провулок Кульчицького – Kolschitzkygasse.