Курява - Сторінка 5

Щойно відчував, що мушу їх випустити, виставляв триклятуще гузно й підносив запальничку – для такої потіхи мені її знайшли. Старші реготали й ніхто вже не пресував бендануватого прилуцького безбатченка, навіть підкидали іноді щось гризнути, аби в моїх кишках вироблялося більше газів. І нарекли мене за це Вогнеметом.

Увечері з підліткового корпусу приходила Феля і я підгодовував її то сим то тим, іноді навіть шматочком справжнього хліба – в мене вже потроху заводилося. А згодом я навчився не слабо махатися й сам міг відібрати в будь-кого що завгодно. Тоді мені вже не треба було запалювати гази, хоча погримуха так і залишилася, ти знаєш, Батьку."

Локі прокидався й знову падав у провалля дрімоти. Камінці в роті поприлипали до язика та піднебіння, хлопець видовбав їх пальцями й повикидав. "Головне – протриматися до гаспидської ночі – думав Локі. – Вночі по мене приїде Батько Хуга. Якщо тільки ерло випало тут, коли я вилетів із сявчі й гепнувся довбехою об землю. Якщо тільки воно не випало раніше, адже я бабахнувся шоломом об залізяччя бота й біля хаптагаїв, під час заворухи з пустельниками… Точно – Бурий рвучко вивернув кермо і я добряче торохнувся об повоз. Могло ерло вилетіти з вуха тоді? Могло. Тоді? Тоді… тоді смерть…"

3

Соловій

Помилувавшись "душею пустелі", Соловій, як і будь хто з дорослих на Фірмановім хуторі, брався зазвичай за роботу. А турбот у хлопця вистачало. Не нагородив Бог дужістю, то нічого було Соловієві робити біля худоби, або в городній ланці; зате надолужив метикуватістю, та й навчителів тато, він же Батько Сміх, виписував тямущих, ото й відійшла сама собою до парубка вся хутірна електроніка та мудраційна техніка, що без неї й життя в Куряві не було б. Власне, всі необхідні показники цілодобово світилися в Соловія на активному аркуші – лиш поведи вказівним пальцем і розгорнеться перед тобою його блакитний плат, а в разі якої поламки зумер збудив би хлопця й посеред ночі, та все ж для певності мусив глянути на господарство живим оком.

Соловій починав ранковий обхід з установок, що забезпечували пустельників водою. Воно й зрозуміло, бо волога в Куряві – все. Питну воду давала свердловина, тут слід було перевірити, чи не замело датчики пилюкою, чи не кинув хто під тумбою установки повоза, чи не вивантажив будматеріали – хутір потрохи розбудовувався та до безцінної свердловини нікому не дозволялося й наближатися.

Технічну воду добували на ГКУ – гідроконденсаторній установці, яка виловлювала вологу прямо з повітря. Тут Соловієвої уваги вимагали виготовлені зі спеціальної речовини батареї – час від часу вони потребували регенерації.

Свердловина не була надто щедрою (дуже вже збідніли підземні горизонти), тож головно водні потреби поселення забезпечувала саме ГКУ. Основним споживачем її продукції був наступний об'єкт Соловієвого обходу – установка каталітичного риформінгу, де щойно видобута з повітря вода перетворювалася на водень – пальне для всіх повозів господарства. Як і решта, агрегат працював автоматично, тут Соловій у першу чергу пильнував за надійністю кріплень та з'єднань, що мало вберегти від пожежі, а то й вибуху. Водень у цьому сенсі дуже небезпечний, тому ємності для його зберігання було вкопано в землю за межами поселення.

Установка зрошування та біоценозу (Батько Сміх таки мріяв виростити посеред Куряви сад) особливої уваги з боку Соловія не вимагала – за нею доглядали працівники городньої ланки, більше часу забирав побутовий блок компанійської – там завжди то кондиціонер не холодить, то регенератор стоків підводить. Закінчував Соловій ранковий обхід свого господарства оглядом сонячних батарей та вітряків – спарена енергосистема мусила працювати бездоганно.

Оглядав, нотував несправності та зауваження, складав план денної роботи. Таке відбувалося щодоби, але не сьогодні, бо ще вночі Фірманів хутір схопився на ноги від наглої звістки: на стадників, що повертали з вигулів табун із шістдесяти племінних хаптагаїв, напала банда викрадачів верблюдів. Хаптагери були невигубним, значно лютішим за найлютішу пилову бурю, пустельним лихом, і раніше або пізніше з ними мав перетнутися кожен, хто розводив у Куряві двогорбу худобину. На такий випадок Батько Сміх категорично велів стадникам не встрявати в перестрілку з бандитами, бо життя таки дорожче, лише сповіщати негайно про напад і вшиватися.

Досвід ворогувань з хаптагерами свідчив, що збір більш-менш боєздатних сил та гонитва за викрадачами не приносили жодного успіху, бо поки сяк-так озброєні пустельники добиралися до місця нападу, за верблюдокрадами вже й слід між кучугур холонув, так само як і за качі з товаром. Отож цього разу молоді та задирливі стадники повідомили Батькові, що трохи поскубають знахабнілих хаптагерів, а хуторяни, мовляв, нехай не баряться тим часом з підмогою. На такий непослух забіяк штовхали дві обставини. По-перше, кожен з восьми стадників сподівався таки непогано заробити в Батька на плем'ї, а по-друге – назустріч табунові наче навмисно виїхав повоз, озброєний ракетною установкою.

До цієї авантюри був причетний і Соловій. Трійця його ровесників, відомі хутірські шибайголови Плач, Реп і Степ наскладали юанів і накупили в китайців різного стрілива, зокрема, й портативну ракетницю. Казали: час дати в писок зухвалим хаптагерам – раз отримають, то далі остерігатимуться тертися побіля Фірманового хутора, і оте "побіля" складало в їх уявленні терен принаймні кілометрів у триста.

Соловій підозрював, що головним рушієм розбишацького наміру була не турбота про гуртовий інтерес, а прагнення вигідно стати перед донькою хутірської куховарки Рокити, красунею Баядеркою. Всі троє завзято підбивали до чорнявки клинці, пам'ятаючи втім, що, на противагу Материзні, хуторяни в питаннях моралі тримаються суворих пуританських засад і будь який парубок має право підступитися до дівчини виключно з серйозними та публічно оголошеними намірами.

Тож підсміюючись, Соловій допоміг друзякам із монтажем ракетної установки на сявчі та налаштуванням грізного стрілива. Ледь дочекавшись закінчення його маніпуляцій, шибайголови ринули назустріч племінному табуну в Куряву й бач – наче знали!

Судячи зі схвильованих вигуків Батька Сміха, який тримав зв'язок зі стадниками, посеред нічної пустелі відбувся справжній бій. Сміх швидко зібрав два десятки чоловіків, залишив хутір на Щирицю й кинувся на повозах виручати нерозважливих урвиголів.

Ніхто, крім хіба що малечі, не спав – хутірські жінки, підлітки та кілька дорослих чоловіків, що залишились, між них і Соловій, зібралися на терасі компанійської й, ховаючись від нічної холоднечі під верблюжі вкривала, дослухалися новин. А вони не тішили й те, що хутірські знову не встигли, було не найфатальнішим. Вже під ранок, коли сявчі пустельників дісталися спорожнілого місця сутички, Сміх повідомив Щириці, а та – хуторянам, що всі стадники, які супроводжували табун, загинули. Шестеро з них були наймитами без роду й без племені, а за двома тут таки, на терасі, заквилили-заголосили невтішні матері – городниці Меліса й Співанка. Меліса жила на хуторі вдвох із сином, а Співанка мала ще дрібних дітей і чоловіка Полуденка – він поїхав зараз із Батьком Сміхом у Куряву.

Зате не лише живими, а й сповненими переможного духу поверталися додому Плач, Реп і Степ, що з хутірських задирак перетворилися враз на героїв. Батько стисло розповів, що хлопці добряче ввалили хаптагерам, знищили два й пошкодили ще кілька ботів нечестивців. Реп і Степ пристали до хутора сиротами а Плачева мати Доля щасливо тулила до очей крайку хусточки – під ранок зазвичай стихало й можна було ходити без каптурів. Соловій бачив, як при згадці про героїчну трійцю спалахнуло обличчя Баядерки, таки дівчина була небайдужою до котрогось із них!

Згадав Волю. Чи спалахне коли її обличчя при згадці про Соловія? Дівчина жила на Трої – хуторі їхнього сусіда Енея, що стояв кілометрів за двісті на схід від Фірманового. Соловій розмовляв з Волею вживу, коли гостювали з батьком у Енея та домовлялися про переробку верблюжої вовни – сусід мав доволі потужний цех, де дівчина вела вовняну документацію. Потім Еней приїжджав зі своїми до Сміха. Була в його "делегації" й Воля і Соловій сам із себе чудувався, дослухаючись до п'янливого завмирання серця, варто було лише кинути погляд на дівчину. А та приязно та відкрито розпитувала Соловія про його електронне господарство, звірялася, що заскучила на Трої за цікавим товариством. Відтоді часто й довго бесідували посередництвом глоб-зв'язку і Соловій уже не міг уявити свій день без її голосу…

В хлопця не дуже виходило баляндрасити з бойовими хутірськими дівками, в котрих, здавалося, було лише одне на умі – любощі. З Волею ж розмовлялося просто, наче з чоловіком, бо й теми розмов були "чоловічі", то лиш згодом Соловій відтворював нещодавню бесіду в уяві й тішився, мов дитя, – сам не тямив чого.

– Вже розвидніло. Йди – бери хлопців та копайте ями, – мати-Щириця вихопила його з млосності. – Наші загиблих везуть!

Соловій гукнув підсліпуватого Гривню, дурника Делірія та кількох парубчаків, що мали вже силу вправлятися з лопатою, й пішов із ними копати могили. Бачачи приготування, Меліса й Співанка заголосили гучніше.

Хутірський цвинтар за низькою огорожею, що також зав'язана на актив Соловія й захищає поселення від непроханих зайд, хай то будуть пустельні собаки або й розбійники. Копати в куряві неважко, якщо лишень не заповзятися видовбувати печеру на кам'янистій площині. А так стругай собі спресовану порохню – лопата блищить від неї, наче люстро.

Соловій копав яму – останнє пристановище для котрогось із загиблих стадників, і продовжував думати собі про Волю. Звісно, що для неї Соловій – тихий, хлопчакуватий, хіба за тюхтіями сохнуть у Куряві дівчата? Пустельне життя викохує таких здорованів, хоч би й на їхньому хуторі – богатирі! Каменюка он верблюда на землю валить, обхопивши жилавою рукою за шию!

По обіді печальна валка в'їхала в поселення. Сонце пекло немилосердно, вітер ніс нескінченну пилюгу. На повозах по одному-по два лежали тіла стадників, каптури з їхніх облич познімали й товариші час від часу здмухували з заплющених очей порох. Полуденок зліз перед хутором із сявчі й ніс мертвого сина на руках, Співанка, побачивши, зомліла – її повели десь у прохолоду.

Стишуючись від загальної жалоби, герої Плач, Реп і Степ розказували своє:

– …а ті насідають і насідають! Ну нічо, – думаємо – є для вас іще гостинець! Та міну-прилипучку в куряву скинули – їхній бот розлетівся, наче жменя пилюги проти вітру! Шкода – дві ракети не влучили…

Прощалися коротко.