Курява - Сторінка 6

Відспівувати не було кому, Батько лишень, що й за суддю, й за отамана, а за нагальної потреби й за священика на хуторі, стяг із голови каптур і сказав куце слово:

– Братове! Ми прийшли в Куряву, нікому не роблячи лиха і ні в кого нічого не просячи. Ми хотіли просто жити, але нам не дають. Спочивайте з Богом, наші хороші товариші й побратими, а ми не мусимо більше покірно зносити злодійство, ми мусимо взяти стріливо й захистити наш пустельний прихисток від нещастя. Ми тут усі втікачі. Одне втікало від тюрми, інше від безхліб'я, третє від несправедливості влади на Материзні. Але нам нікуди більше втікати, і тому ми не будемо більше втікати. Балакатиму з сусідами – схилятиму їх до купної оборони від хаптагерів!

Поки він говорив, очниці загиблих, що лежали рядочком – кожен навпроти своєї могили, замітало чорним порохом. Пустеля не хотіла чекати…

Локі

Сонце, наче назавжди, зупинилося прицвяхованим над самісінькою маківкою Локі й день не збирався закінчуватися. Хаптагер сидів на дні ями з заплющеними очима, перед якими мерехтів пінявий водограй. Прохолодна волога була поряд, Локі раз по раз розплющувався, щоб дотягнутися до триклятущого струменя язиком і щоразу розчаровано стуляв повіки – це було лише марево. Все на світі – тільки марево, все його дотеперішнє життя – бендануте марево, а справжня лише пустеля.

Чому він тут? Так, Локі тікав із корефанами з сиротинця й лупцював місцеву дрібноту, вимагаючи, аби ті винесли з дому їсти. Це було в тому пласкому сільці поміж гарних, але куцих ланів, які охороняли озброєні тварюки-поліціянти, щоб такі як Локі не цупили з поля колоски. Та вони однаково цупили і це теж було гріхом, але чому в Куряві лише Локі? Де Стерво, Горба́ч, Плюй? Вони ж теж крали, чому в цій гаспидській ямі посеред гаспидського пустельного пекла сидить лише Локі?

А-а… ті, либонь, нишкнуть у інших могилах – десь неподалік. Може навіть ходять один до одного, аби викурити втрьох заяложеного китайського недопалка. Це Локі застряг під цією покотистою кучугурою, бо десь тут лежить його ерло – малесенька чорна горошина, виключно через яку хлопця розшукає отаман хаптагерів – Батько Хуга. А може й не розшукає, якщо…

Виринаючи з безпам'яті та знеможено ворушачи потрісканими губами, Локі скажено гнав від себе думку, що ерло він загубив раніше – в іншому місці, й тут його ніякий дідько не знайде. Але що лютіше він її гнав, то настирливіше клята думка поверталася. Врешті-решт після чергового провалу та виринання з неіснуючого й через те шалено зненавидженого водограю Локі вирішив розшукати ерло. "Якщо воно тут – я його край, а знайду, – проказав сам до себе подумки, бо вголос говорити вже не міг. – Однаково мені нічого робити, а так скоріше згайную час до вечора. Хтось же зрушить урешті-решт із місця гаспидське Сонце!" А потім він сказав собі, що це божевілля…

Локі рачкував біля підошви покотистої кучугури й шукав ерло, розгортаючи долонями намети пороху та купу, яку сам насипав, копаючи сховок. Від розпеченої пилюги його долоні невдовзі вкрилися пухирями, деякі з пухирів потріскались, комбез на колінах стерся спершу до шкіри, а потім до крові. Хаптагер хотів плакати, але лише вив. Коли несподівано про себе нагадав сечовий міхур, Локі помочився в пригорщу й випив сечу. Поранені долоні обпекло, сеча видалась дуже гарячою.

Десь на півночі цієї країни траплялися ще клапті родючої землі й, певно, прагнучи показати свою турботу про бідолашних сиріт, притулок для них владці влаштували якраз поміж тих земель. Втім, це зовсім не рятувало від голоду й діти розлазилися з сиротинця, мов миші. Насправді кожному безбатченку мав би вживлюватися чіп стеження, але їх не вживлювали бо, як розповідали старші, за таку штукенцію дають гарні гроші в сусідній Білорусії, тож пристрої зрозуміло де опинялися.

Дітей ловили, повертали, а вони знов тікали: жебрали попід хатами більш-менш забезпечених завдяки невеличким городам селян, наймалися на потаємні заробітки, крали. З сиротами проводили виховну роботу, їх карали, дорікали невдячністю: держава он як піклується про підростаюче покоління, а воно… Одного дня на лінійці вихованцям закладу розповіли жахливу історію, як десь, у іншому сиротинці, невдячні безбатченки оскаженіли настільки, що по-звірячому вбили директора. Ну нічого, нині вбивці відчують на собі важку руку караючого правосуддя, з вихованцями ж сиротинців відтепер поводитимуться жорсткіше, каратимуть дошкульніше, виховуватимуть правильніше, зрозуміло – виключно заради їхнього ж майбутнього гаразду. Після цього кількість бажаючих накивати п'ятами з притулку помітно зросла.

Найдужче втікачі прагнули просочитися до Білорусії. Подув пустелі туди не діставав, а чудові білоруські ґрунти тішили розкішними врожаями – тамтешні житці знати не знали, що то є голод. Між сиріт ходили стійкі перекази про казкову білоруську землю, де хліб росте прямісінько на деревах, у річках (не всі знали, що таке річки) хлюпається повно-повнісінько риби (ніхто не знав, яка вона насправді), а вулицями міст і сіл невтішно никають рожеві табуни практично круглих свиней у марній надії якнайскоріше бути зарізаними та поданими на обідній стіл до того або іншого білоруса. Як виглядають свині знали в сиротинці всі бо саме така, весела й безтурботна, зовсім кругла та рожева свинка була намальована на стіні в їдальні. Втім годували сиріт не поросятиною й не рибою, а переважно несвіжими рисовими пластівцями на воді.

У чотирнадцятирічному віці Локі в казки вже не вірив, але потрапити до жаданої Білорусії вирішив твердо. Фелі не було – він не бачив сестри відтоді, як її перевели кудись до іншого притулку багато років тому, тож на батьківщині хлопця ніщо не тримало. До того ж він ненавидів пустелю, яка забрала в Локі батька й матір, і прагнув опинитися від Куряви якнайдалі.

Разом із друзяками Стервом, Горбачем та Плюєм Локі вирішив просочитися до Білорусії на качі, що перевозить овечі шкури. Розведення верблюдів було найвигіднішою справою в Куряві, але там займалися й іншими речами, зокрема – випасали овець. Їхні шкури вигідно продавали в сусідній країні, принаймні, хлопчаки знали, що на воднезаправці неподалік від сиротинця часто зупиняються товарняки саме з таким крамом. Іноді начальство притулку, зрозуміло – не без особистої вигоди, відряджало старших вихованців косити довкола тієї заправки бур'яни.

Вирахувати качі зі шкурами, яка прямує до Білорусії, було нескладно – крам несамовито смердів. У корешів майже вийшло, й хоча під брезентом із пересипаними сіллю шкурами неможливо було втриматися – аж сльози перло від смороду, вони мужньо терпіли. Поки не здався Горбач. Задихаючись під слизькою шкурою, хлопака закашлявся, як з'ясувалося – це було якраз на перепускному блокпості. Прикордонники зняли брезент і повиколупували порушників з-під шкур одного за одним.

Вони стояли рядком біля товарняка, смердючі й похнюплені, командир прикордонників саме знімав утікачів на свій тьєн та відправляв зображення директорові притулку – чи не його клієнти, як Локі раптом зірвався з місця й рвонув на білоруський бік, що був зовсім поряд – прикордонники й митники братньої держави стояли та посміювалися біля шлагбауму, спостерігаючи, як сусіди стягують з качі невдатних "емігрантів". Дужий Локі швидко бігав і був уже недосяжним для українців, але з'ясувалося, що білоруси зовсім не палають бажанням бачити на своїй доглянутій землі ще одного бідаку з півдня. Їхній прикордонник виставив ногу, Локі перечепився… Свої потім завели його до якоїсь комірки й нещадно побили. "Батьківщини не любиш!" – особливо лютував один із них, він і заїхав чимось металевим, чи не пістолетом, хлопцеві в обличчя й відірвав шмат щоки…

Його врятував гриф. Голошия, потворна, як і все в пустелі, та чорна, як сама пустеля, птаха ввігнала гачкуватого дзьоба в самісіньке обличчя Локі, либонь потвору привабив шрам на щоці, а може в тому місці просто задерся каптур. Біль вихопив із безпам'яті, протяв тіло й збудив організм до опору.

Хлопець судомно смикнувся й гриф відлетів на кілька кроків убік – від його крил на Локі війнуло розпеченим духом, наче дихнула сама пустельна смерть. З рани на щоці юшила кров, хаптагер затис уразу долонею й спробував звестися на лікоть. В голові паморочилось, перед очима мерехтіли кола, але біль бадьорив.

Сонце котилося донизу – ось-ось мало зачепитися краєм за гребінь кучугури. Двигнувши щелепами, Локі виявив, що не може розтулити рота – сукровиця з розтрісканих губ спекла їх намертво. "Якби не гриф, я згорів би на цій гаспидській пательні до дідька! – промовив він до себе подумки. – Або якби голошия курка прилетіла пізніше… Але це великий птах – у ньому багато м'яса й крові, яку можна пити… пити…"

Локі поволі роззирнувся. Він напівлежав посеред кам'янистої плішини, скоростріл чорнів кроках у двадцяти, біля нори. Точачись із боку в бік, та затискуючи щоку долонею, Локі звівся на ноги. Птах відлетів. Хаптагер дивився на стріливо, щосили зосереджуючи на ньому затуманений погляд. Поступово краєвид робився виразнішим. Локі ступив крок і ледь не впав, ловлячи рівновагу, махнув вільною рукою – гриф сполохано відлетів ще далі.

Локі стояв, похитувався й дивився на скоростріл, що лежав, прихилений до купи землі. "Я не добреду, нізащо не добреду – це занадто далеко. Хіба…" Локі нахилився, зібрався з останніми силами і, наче бігун на коротку відстань, кинувся до скоростріла – слід було домчати швидше, аніж тіло залишать рештки сил, домчати, звести стріливо й натиснути на гачок – куля сама знайде живу мішень… Місце, на якому в людини зазвичай розташований рот, розірвалося – з закривавленої діри вихопився божевільний рев, зляканий гриф злетів…

4

Вони

Котедж голови Комітету безпеки України Неона Вакуловича Щасного був розташований зовсім поряд із резиденцією Президента, що було зайвим і зримим підтвердженням уваги, яку голова держави вділяє державній безпеці. Посвячені ж розуміли, що йдеться про увагу не так до державної безпеки, як до самого Неона Вакуловича, якого завбачливий батько нації воліє тримати в полі своєї щільної та цілодобової уваги. Справа в тому, що як політик Неон Вакулович усе ще зберігав статус перспективного, а в ідеалі перспективним політиком у державі мав залишатися лише Президент.

Неон Щасний зробив собі політичне ім'я в епоху великої евакуації, коли перед катастрофічним наступом пустелі переселялися мільйони людей, вивозили сотні тисяч тонн майна та обладнання, в районах понад Прип'яттю, на півночі Чернігівщини та Сумщини зводили сотні містечок для переселенців.