Лісом, небом, водою. Частина 2: Леля - Сторінка 33

І таки перелетіли, тільки вона сама страшенно боялася відпустити перетинку на мотузці. Трималася за неї так, що думали, вже все — пропали. А Леля тоді знайшла вихід…

Ні, ці спогади не допомагають. Треба згадати щось справді смішне. Що? Як навмисне. Нічого. А як вона літала в ступі! Леля, може, й краще літала, та Марічка — це просто природжений літун. Сама мала, над ступою — тільки золоте волосся. І так хвацько мітлою — туди, сюди, вгору, вниз!

Івась і сам не помітив, що поки він усе це згадував, мимохіть повільно спускався в льох. Там було зовсім темно. Це, щоправда, була не та темрява, не чари. Просто темний льох. Мабуть, усі льохи темні. Він, ясна річ, намагався ніколи туди не лазити, але все ж таки певний досвід мав. У льоху завжди темно.

Тут панували гидкі запахи. Пахло цвіллю й гниллю.

Хлопчик дістав кресало й трут, і в світлі іскор побачив серед льоху обриси стола, на якому… Ні, він не міг помилитися. Ступивши кільки кроків, уперся рукою в стіл. Іще раз викресав іскри, трут зайнявся й стало зрозуміло, що на столі справді стоїть свічка. Він запалив її, і все в підвалі змінилося.

Сморід ішов, безперечно, від великої купи гнилих харчів у кутку. Пластун, виявляється, не з’їдав усього, що йому давали люди, а забирав дещо з собою. Все це він складав сюди — в куток свого льоху. Скільки місяців воно тут лежало, навряд чи він і сам міг би сказати, навіть якби вмів говорити, як усі люди.

Іще там валялися безнога табуретка, розсипана трухлява драбина, сагайдак зі стрілами, два луки з обірваними тятивами, ще якісь уламки; незрозуміло, чим вони були за життя. Все це звалене в протилежному кутку. Біля стіни навпроти входу — вішалка для одягу, на якій, щоправда, жодної одежини. А висів там один, мов сирота, казанок із надщербленими вінцями. Навіть іще не взявши його до рук, Івась зрозумів, що це саме той їхній чарівний казанок, який уміє варити мертву воду.

Але ніяких слідів перебування тут Марічки Івась не знайшов.

Тоді їй більше ніде бути, як тільки вдома. Сховавши казанок під сорочку, він забрав Петруся, й вони побігли додому. На бігу Івась дуже стисло переповідав Петрусеві, що відбувалось і як. Той дивився на великий, як у вагітної жінки, живіт Івася й думав, що коли йому доведеться боротися з цими чарами, він згадуватиме пузатого Івася.

Однак Марічки вдома не виявилося. Вона тільки поверталася додому, йшла вулицею невідомо звідки — спокійна, навіть весела, без жодного сліду каяття на обличчі.

Лисий і босий

Жодної зупинки більше не було. Тільки вже перед світанком, коли всі сили вичерпалися, коли болів кожен клаптик тіла, коли в нозі так тіпало, що аж до скроні діставало, пролунав звідкись згори голос:

— Стій!

Мисливці зупинили коней.

— Хто такі? — знову пролунав голос.

— Чи ти не бачиш? — озвався старший мисливець. — Свої.

— А що це у вас там до крупу припнуте?

Розвиднюватися ще тільки почало; як він міг розгледіти Лисого, просто незбагненно.

— Не що, а хто, — відповів його охоронець. — Пацана в лісі зловили.

— Живого?

— Та був живий. А зараз який — скоро побачимо, — гигикнув охоронець Лисого.

— Дивись не перестарайся, — крикнув їм на прощання вартовий. — Бо знаю я тебе!..

Вони рушили далі. І за кілька хвилин в’їхали в село.

Село було дуже дивне. Лисий у своєму житті бачив три села: своє, Лелине і Єгорове — там, де зливаються мала й велика ріки. Усі вони були різні, але водночас схожі одне на одне. Це — четверте село, яке він побачив, — відрізнялося від усіх трьох. Воно було побудоване колом: у центрі стояла велика кругла хата, складена не з горизонтальних, а з вертикальних колод, а навколо неї на приблизно рівній відстані стояли невеличкі — зовсім маленькі хатки. Лисий подумав, що взимку в цих хатках мусить бути досить холодно, бо колоди в них були хіба трохи товщі, ніж ті, з яких вони нещодавно збудували зруб для криниці.

Відстань між хатами невеличка, від кола, яке вони утворюють, до круглої хати — досить далеко, тож серед села великий і зовсім порожній майдан. Тільки перед круглою хатою — просто на піску — лежить величезна брила. Звідки тут такий велетенський камінь, як його притягли до центру села? Чи навпаки — село звели навколо каменя? Але все одно не зрозуміло, звідки він узявся. Хоч уже й займалося на день, Лисий не міг як слід роздивитися ту брилу, бо до неї було далеченько, до того ж вона значно вища, ніж хлопчик, що сидить на піску.

Коли охоронець скинув його з коня, він так і лишився сидіти — по-перше, боляче вдарився тим місцем, на якому сидів, а по-друге, боявся ступити на праву ногу. Вона, схоже, розпухла й почала наривати. Еге-ге! Втікач із тебе, хлопче, ніякий, подумав він із розпачем.

Чого він сидить, Лисий дуже добре знав. Чого стоять навколо й нічого не роблять мисливці, зрозуміти не міг.

Аж ось із пронизливим рипом розчинилися двері круглої споруди, і з них вийшов сивий перекособочений дід. Був він оповитий у довге біле полотно, що повністю закривало його ноги. На голові — дарма що літо — висока кучма, зшита з лисячих хвостів. У правій руці він тримав довгу ключку, на яку тяжко спирався всім тілом, коли ступав на праву ногу. Повільно й дуже поважно, хоч і з підстрибом, старий наближався до них.

Один із чоловіків боляче штрикнув Лисого списом у спину.

— Встань, коли бачиш вождя!

Хлопчик підвівся, намагаючись не ступати на праву ногу.

Старий підійшов іще ближче. Погляд у нього був недобрий, обличчя ніби подзьобане чиряками — дуже давно. Чиряки загоїлися, а ями лишилися. Немовби перекреслюючи всю цю потворність, ліву щоку перетинав червоний шрам — від скроні й до підборіддя.

Проте, незважаючи на старість і побитість, дід справляв враження дуже сильної людини. Разом із тим, він був ніби відсутній. Очі його дивилися прямо перед собою, нікого й нічого не помічаючи. Якби його метою було не подивитися на Лисого, а пройти далі, він би наступив на хлопця, мов на блощицю, навіть не помітивши.

— Доброго ранку, — Лисий вирішив, що з таким старим чоловіком він мусить привітатися перший.

— Чому в капелюсі? — густим низьким голосом тихо спитав старий.

Хтось знову штрикнув Лисого списом під потилицю. Він повільно зняв бриля. Дід йому дедалі більше не подобався. Зняти бриля — це не страшно, але чому старий не відповів на його привітання?

І тут щось сталося.

— Лисий? — як здалося хлопцеві, зі страхом у голосі спитав дід.

— Так, Лисий, — відповів хлопчик.

Старий опустив очі на його ноги й відсахнувся.

— Босий!?? — майже вигукнув він.

Бранець відчув, що навколо нього утворився порожній простір. Він не бачив, що робиться за спиною, але зрозумів, що всі чоловіки зробили один-два кроки назад.

— Лисий і босий! Лисий і босий! — настрашено зашелестіло за спиною.

В хатах навколо почали відчинятися двері, з них повиходили ще чоловіки, жінки й кілька хворобливих дітлахів. Усі вони нажахано дивилися на нього й ворушили губами. Схоже, й вони повторювали ті самі слова, неначе в них був якийсь зловісний зміст:

— Лисий і босий! Лисий і босий! Лисий і босий!

Гірше за мотузку немає нічого

Галявина, до якої вивів їх Глина, була зовсім лиса — ніби витовчена великими невідомими звірами. Втім, можливо, це так здавалося вночі.

Пес хрипів і тихо, але люто, гарчав. Знову ця клята мотузка. Та ще й такі незнайомі запахи! А головне, що серед них є й запах Лисого, якого Глина любив не менше, ніж саму Лелю. Собака відчував, що з Лисим тут сталося щось недобре. Він бачив, що люди й ці невідомі звірі з гострим запахом, який усе ще стояв у нічному повітрі, рушили звідси разом. Глина знав, у якому напрямку, але мотузка вперто не відпускала його.

А Леля затіяла сваритися з Васильком. Вона йому казала, а він не погоджувався. Вона знову казала, вже сердито — Глина страшенно не любив, коли вона так розмовляла. Тобто її він усе одно любив, але коли вона була сердита, пес почувався винним і ладен був крізь землю провалитися.

Тепер він дедалі більше дратувався на Василька. Адже зрозуміло, якщо Леля гнівається, то Василько чимось завинив. А раз так, то мусить згоріти від сорому. Так же завжди буває. От наприклад, Глина починає гніватися на бліх. Він їх кусає, щоб зрозуміли, бо вони ж тупі, блохи, до них же слова не доходять! Після цього блохам стає соромно, і вони на якийсь час перестають дратувати Глину.

І от цього собака ніяк не міг збагнути: блохи — й ті починають розуміти, якщо їх покусати. А Василько ж навіть розмовляти вміє, а Лелі не слухається.

— Годі вже! Ніч надворі! Роби, як Леля сказала! — гавкнув він хлопчикові.

— Тихо, Глино, — відмахнулася від нього Леля.

Це було так несправедливо, що Глина навмисне байдуже ліг на землю й відвернувся від них. Він же їй хотів допомогти! А вона мало що мотузку до нього прив’язала, так іще й так зневажливо кинула: "Тихо, Глино!" Просто знущально. Ну й нехай. Він лежатиме, ніби це його не стосується. Ще проситиме вибачення. А він тоді подумає, вибачити чи ні.

Ось уже Василько замовк. Тільки Леля говорить. Говорить так, що й камінь уже зрозумів би й потік водою туди, куди вона каже. От уже Василько погоджується. Леля ще раз перепитала, чи він усе правильно зрозумів. Той підтвердив і поліз на дерево. Так! На дерево залізти — це вам не крізь землю провалитись! От якби й він, Глина, вмів лазити на дерева, ото було б добре! От коти, наприклад. Така погань — що куди тим блохам! І тільки що — зразу лізуть на дерево. Це вже така підлість, що й не передати!

Цікаво, що люди вміють лазити по деревах, а котів не ганяють. Дивні вони. От Василько, наприклад. Якби зразу з Лелею погодився, й на дерево не довелося б лізти…

— Годі вже лежати! — все ще невдоволеним голосом сказала Леля. — Можна подумати, що справді образився. Ходімо. Веди за Лисим. За Лисим — зрозумів?

Це також було дуже зневажливе зауваження. Що ж він — блоха якась, щоб людської мови не розуміти? Але цього разу Глина вирішив не ображатися. Чого ж ображатися, коли Леля діло каже!

Він схопився на всі чотири й потягнув дівчинку в темінь лісу. Якби ж іще не мотузка!! Головне, що й Лелі ж вона заважає не менше, ніж йому. Мусить швидше бігти. А відв’язала б, ішла б нормальним кроком. Тут такий запах, що й мертвий почує. От і йшла б за ним. А він би перший прибіг до Лисого й попередив, що Леля скоро прийде.

Однак Лелі він зараз про це вирішив не казати.