Лісом, небом, водою. Частина 2: Леля - Сторінка 35

- Оксеник Сергій -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Скоро ранок. Мабуть, стане легше.

Хоча це ще баба надвоє сказала. В передсвітанковий час спати хочеться найдужче. І вона справді відчувала, як голова — насамперед голова — налилася втомою та вагою. Здавалося, якщо вона ще раз упаде, то вже не зможе підвестися. Леля непогано бігала, була досить прудконога. Але так довго бігти майже без спочинку їй іще ніколи в житті не доводилося. Та й те: вночі люди сплять, а не бігають. А якщо згадати, що встали вони напередодні вдосвіта, що цілий день провели на ногах…

Ось уже й ноги стали мокрими — значить, випала роса. Десь за деревами на сході світало. Цього ще не було видно, але вона вже розрізняла стовбури дерев і кущі. Треба відпочити.

Леля зупинилася й зупинила Глину. Знову сіла під дерево, пригорнула гарячого пса до себе й сказала йому:

— Півгодинки поспимо, дорогенький. Рівно півгодинки, а потім розбудиш мене. Гаразд?

Пес намагався вирватися з її міцних обіймів, але вона його лагідно попросила:

— Ну, не пручайся. Будь ласка. Зігрій мене. Бо я наскрізь промерзну й помру. Тобі ж цього не хочеться, правда?

Йому й правда цього не хотілося.

Червива розмова

Прокидатись не хотілося, хоча надворі палав уже ясний день. І все ж, поступово до хлопчика поверталися події вчорашнього дня й минулої ночі. Чому змінилося ставлення до нього в цьому дивному селі після того, як усі почали галасувати: "Лисий і босий!", — він не міг зрозуміти. Щойно його лякали катуваннями, штрикали списом у спину і взагалі поводилися, мов із півнем, призначеним на борщ, аж раптом — усе інакше.

Причина була безглузда. Ну, лисий, ну, босий. Це так, та й то не зовсім. Одна ж нога взута! Що ж тут такого, що треба раптом людину полюбити?

Втім, зупинив себе Лисий, це неправда. В тому, як до нього почали ставитися, ніякої любові не було. Це очевидно. Дивилися на нього, правда, зовсім не так, як раніше, без зневаги, але й без особливої ніжності. Швидше зі страхом. Так, зі страхом. Справді, згадуючи спотворене обличчя вождя та обличчя його односельців, що юрмилися навколо, Лисий зрозумів, що люди почали його боятися. Тобто виходить так, що поки він був у брилі й не всі помітили, що на правій його нозі немає черевика, його зневажали. А от коли з’ясувалося, що на голові немає волосся, а на нозі — черевика, отут і почали боятися.

Нісенітниця якась.

Розмірковуючи, Лисий намагався рівно дихати й прислухався до можливих звуків у хаті. Але звуків не було — тільки мухи сумно дзижчали, передчуваючи осінь. Схоже, його залишили одного. Можливо. І все ж Лисий не розплющував очей, удавав, що спить. Навіщо? Цього він не знав. Просто вигравав час, сподіваючись на якусь підказку.

А її не було. Звуки, що долітали з площі перед хатою, ні про що йому не казали. Квоктали кури, галасували діти — мабуть, щось не поділили. Може, дорослі пішли на городи? Саме час для городніх робіт. Це було б добре. Якщо дорослих у селі немає, то треба негайно тікати. Однак Лисий розумів, що це було б надто просто. Так не буває. Тим більше, так не може бути в цьому селі, такому зляканому й настороженому.

Якби йому не слід було негайно повертатися додому, якби не всі ті страшні й загадкові події, що перевернули життя в їхньому селі, якби… Якби не все це, то цікаво було б довідатися про це село трохи більше. Може, подумати, що корисного для їхнього села тут є. Коні, наприклад. Це справді велика поміч. Які вони сильні и витривалі! Цікаво довідатися й про той камінь, що лежить на майдані. Звідки він тут? Навіщо? Лисий підозрював, що це не безглузді запитання. Йому здавалося, відповідь на ці запитання може бути й для нього, для всіх них важливою, а може, й визначальною.

Втім, це може бути й щось випадкове, не варте уваги. Але зрозуміти можна тільки тоді, коли з’ясуєш правду. А можна ніколи й не зрозуміти. Цілком можливо, що камінь лежить тут із незапам’ятних часів і ніхто в селі про його походження не знає. Може, село взагалі виросло навколо каменя. Все може бути.

Ясно тільки одне: це не простий камінь. Не випадково ж він лежить на чільному місці — перед величезною й неоковирною хатою вождя.

Лисий нарешті наважився розплющити очі. І здригнувся: просто перед ним сидів і пильно дивився йому в очі старий вождь. На його обличчі не відбилося жодного почуття, коли він побачив, що хлопець прокинувся. Цього й чекав. І чекав, мабуть, давно, терпляче, непорушно й беззвучно. Дочекавшись, він нічого не сказав, так само дивився в очі Лисому, як до того дивився на його заплющені повіки.

Відповідати поглядом не цей погляд було нелегко. Хлопець ловив себе на тому, що дивиться не в очі старому, а на страшний шрам на його обличчі. Такого жахливого шраму він іще не бачив.

Лисий сів у ліжку, і відчув при тому, як болить нога. Ввечері якась бабуся обмила її й чимось смердючим намастила, але біль, як з’ясувалося, не минув і досі. Хлопець мимоволі кинув погляд на ногу. Вона розпухла й була ніби не своя. Чи зможе він ходити? Ехе-хе! З такою ногою далеко не втечеш.

— Може, воно й краще, — промовив дід, простеживши за його поглядом і, мабуть, зрозумівши, про що він подумав.

Лисий тільки поглянув на нього й нічого не відповів. Старий почекав і, не дочекавшись відповіді, сказав:

— Хто мало говорить, той багато думає. Про що ж ти думаєш, хлопче? Які в тебе є запитання?

Коли багато запитань, вибрати перше дуже важко.

— Як вас звуть? — нарешті вирішив Лисий.

— Добре запитання, — роздумливо відповів дід. — Ні до чого не зобов’язує. Що ж, я сам запропонував. Мене звуть Сидором. Але всі в селі називають Великим і Вічним Вождем. Якщо ти спробуєш назвати мене інакше, тебе не зрозуміють.

— Як же мені вас називати?

— Так і називай: Великий і Вічний Вождь.

Звучало дико, та Лисий вирішив цього не казати.

— А ви справді вічний? — спитав він, хоч і розумів, що це дуже ризиковане запитання.

— Ти вмієш ставити запитання, — відповів вождь, і Лисий здригнувся.

Колись йому ті самі слова сказав Інженер — і він також був вічним. Іще коли людей було багато й вони жили у великих селах, їздили на великих залізних санчатах і були могутні, серед них почалася страшна хвороба. І від тієї хвороби майже всі люди померли. Звісно, не всі заразилися — далекі села хвороба оминула. Інженер, із яким Лисий на початку літа зустрівся біля Руїни, перехворів, як і більшість інших людей. Але йому пощастило вижити. У Лисого тоді склалося враження, що саме завдяки цьому старий жив і досі — бо йому пощастило перебороти хворобу.

У його ж хаті захворів і Лисий. Чи це була та сама хвороба, чи якась інша, подібна, але тоді хлопчикові вдалось одужати. Врятувала його Леля.

Однак зараз, розмовляючи з вождем, він раптом відчув, що у вождя й Інженера багато спільного. Обидва старезні. Один із них вічний, другого називають вічним. І обоє сказали Лисому ті самі слова: "Ти вмієш ставити запитання". І обоє при тому мали на увазі зовсім інше — що на запитання Лисого нелегко відповісти.

Справді багато спільного.

— Ніхто не може бути вічним, — після паузи вів далі старий. — Але я бачив народження всіх, хто сьогодні живе в селі. Ще є запитання?

Лисий думав. І не відповідав. Якщо він скаже, що є, то їх треба зразу ставити. А це небезпечно. Запитання можуть більше викрити, ніж відповіді — це він знав добре. А що менше в цьому селі про нього знатимуть, то краще для нього ж. Якщо сказати, що запитань немає, то може виявитися, що іншої нагоди не буде, що він просто втратить можливість довідатися про щось важливе. Але й довго мовчати також не варто.

— Звідки тут узявся такий великий камінь? — це непогане запитання, бо про Лисого начебто нічого не говорить.

— Він тут із незапам’ятних часів, — відповів старий. — Це наша святиня.

Відповідь виявилася дуже доброю, бо підказала нове запитання:

— А що таке "святиня"?

Вождь здивовано звів догори брови. Потім невесело посміхнувся й сказав:

— Це довго пояснювати. Поживеш трохи в нас — зрозумієш сам.

Отже, ні вбивати, ні відпускати його не збираються. Теж знання. Звісно, у Лисого було запитання — найважливіше. Але він чомусь відчував, що саме його варто уникати. Самі скажуть, подумав він.

— Отож якщо ти більше не маєш запитань, — промовив вождь, і Лисий зрозумів, що той йому не відповідатиме, навіть якщо хлопець і придумає, що б іще таке спитати, — тоді я тебе питатиму. Як тебе звуть?

Якщо відповісти, що його звуть Лисим, йому можуть не повірити. А потім не віритимуть і всьому іншому, що він скаже.

Від самого народження людина звикає до свого імені, воно здається звичайним і — власним. Але одного разу Лисий уже переконався, що таке звичне його ім’я для інших звучить дивно. Діти з Лелиного села довго не знали, як його насправді звуть. Називали так, як вигадала Леля.

— Лесик, — сказав він.

— Лесик, — повторив вождь. — Гаразд. І звідки ж ти прийшов?

— Я зі свого села прийшов. Тобто я не прийшов, — відповів Лисий, — я йшов. Чотири чи п’ять днів — не пам’ятаю вже. Уздовж ріки, а потім там не було проходу — порожні дерева стояли. Я спустився на берег… А потім мене зловили ваші мисливці.

— А звідки ти взяв, що вони мисливці?

— Як звідки? Вони ж самі сказали, що я їм полювання зірвав…

— Чому ти залишив своє село?

Лисий вирішив не відповідати на це запитання. Принаймні не зразу. Він удав із себе вперте хлоп’я й відвернувся. Старий чекав — не підганяв і не залякував. І це було найгірше. Найважче, виявляється, мовчати, коли співрозмовник також мовчить. Такої витримки від вождя він не чекав. Мовчання затягувалося, ставало нестерпним і безглуздим. Просто дурним. Старий його знезброїв. Справді, коли в нього були запитання, вождь відповідав. Тепер він почав питати, а хлопець мовчить.

Раптом йому спало на думку, що не відповідаючи, він забрехався. Коли була його черга питати, він був винахідливий і розумний. Вождь навіть похвалив його, що вміє ставити запитання. А тепер корчить із себе маленького дурника, який не вміє відповідати. Хоч це значно легше.

— Я вже казав вашим мисливцям… — почав він, намагаючись уривчастістю оповіді виправдати довге мовчання. — Вони не повірили. Сказали, битимуть… А що, я повинен видумувати, щоб мені повірили?

Він знову помовчав.

— Якщо не повірите, то краще зразу вбийте… — Лисий вирішив запропонувати вождеві вже колись використану історію.