Людолови (Звіролови), книга друга - Сторінка 5

Вітрильники і навіть галери не наважуються вийти в море, і все рідше влітають у Каффську затоку швидкоході італійські бригантини, важкі турецькі томбази і стрункі александрійські каравели [39].

А Кайтмаза зітхає і скоса позирає на Настю чорним вогняним оком. Настя годинами сидить на валунах, дивиться в блакитну далечінь — і так, і в зорову трубку.

Наче гаптована, міниться під сонцем зибінь. Сніжками гойдаються на хвилях чайки, граються дельфіни і напинаються од вітру жовтогарячі, білі і пурпурні паруси. Але ніде не промайне низько занурена у воду козацька чайка з червоноверхими шапками вздовж бортів, Настя бліднішає, марніє, не спить вночі, ховається від жінок, і вони хитають за її спиною головами і по-своєму розуміють її.

— Сумує вона за Селімом. Ось воно, жіноче серце: поки він був, фиркала вона на нього, як дика кицька, а тепер чекає не дочекається.

Сьогодні Насті надзвичайно важко. Рік тому принесли її до палацу, знесилену душевною мукою. І нема надії на близьке визволення. Сумно оглянула вона обрій і безсило впустила трубку на жорству.

Довшають бузкові тіні. Замовкають цикади, що співають опівдні і під нічною росою. Легкий вітерець повіяв з моря, граючись Настиним волоссям, а Настя не рухається, і все сидить, і не підбирає зорової трубки.

— Хай будуть благословенні мрії, що сповивають твою молодість, — зненацька забринів над її вухом улесливий голос Кайтмази.

Настя мимоволі поморщилася. Обридла їй ця барвиста східна мова, наче вбрання, на якому занадто багато оздоб.

— Сумуєш, господине? — питає циганка і сідає біля її ніг. — Важко ужитися орлиці в неволі. Золота в тебе клітка, та все ж клітка.

— Що нового? — роздратовано уриває Настя.

Вона зневірилася у появі козаків і питає, аби урвати бридке Кайтмазине підлабузнювання.

— Тихо в Каффі. Мовчать каффяни, як море перед негодою. Завтра страта повстанців, хай учиниться над ними вирок правосуддя. На площі біля Біюк-Джами [40] вже будують поміст. Скарають і ремісників, що забили нахипа [41], і галерників за капудана-башу [42], і караїмів за крадіжку амфори золота і за несплату податків та всіх інших.

Бачачи, що повстання остаточно задушено, Кайтмаза намагається згладити свої попередні розмови, в яких бриніло співчуття до повсталих.

Але Настя не може слухати.

— Замовчи! Годі! Тоскно мені! Гидко! — зненацька скрикнула вона і заридала.

Кайтмаза розгубилася. Кинутися до палацу по жінок? Але ж почнуться розмови, запитання. І тоді не можна буде розповісти те, чому вона зараз прибігла до Насті. І цілує циганка Настині руки, і винуватими очима зазирає їй в очі:

— Віщий сон бачила я сьогодні про тебе, господине. Наче підносить тебе на крилах степовий орел і пануєш ти звідти над всесвітом, як Чатир-Даг [43] над горами Яйли, наче срібний місяць проміж зірок небесних. Дай руку, господине. Дай прочитати на рисах долоні, що судиться тобі в майбутньому.

— Іди геть! Дай мені спокій! — видерла Настя руку. — Дай мені побути на самоті. Невже ти не бачиш, що все тут мені обридло?!

— Не жени, господине, циганку, вірну собаку, від своїх ніг, тому що наближається час, коли вона тобі стане в пригоді. Слухай краще казку, повну для тебе таємного, віщого змісту. Чи не про тебе, часом, склали її казкарі, бо твоя доля скидається на казкову, як скидається птах на своє відбиття у прозорій водоймі твого палацу.

— Ну добре. Кажи, тільки швидше, — з огидою скоряється Настя, бо розуміє, що не позбутися настирливої циганки.

Кайтмаза мовчки схиляє голову і, схрестивши по-східному ноги, торкається гачкуватими пальцями Настиного серпанку [44].

— Давно-давно, коли ще діди наших дідів не народилися на світ, дрімучі ліси вкривали Кримські гори і долини, і навіть передгірний степ, де тепер росте лише сірий полин. А пущі і ліси кишіли дрібним і великим звіром, і жахливіші від усіх хижаків були сірі ведмеді.

Був у ведмедів свій хан, велетенський ведмідь, наче гора, поросла чагарником, та такий хижий і лютий, що люди боялися жити в Криму, і ніколи їх нога не переступала Перекопу. Проте ведмеді ходили в степи Ляхистану [45] і жерли тубільців, а ті, щоб врятуватися від жахливих сусідів, платили їм харч [46] або ховалися за ріками і болотами у глибоких печерах. Але випивали ведмеді глибокі річки і вишкрябували людей пазурами з печер, а тих, хто намагався врятуватися човнами, топили величезними хвилями. Божевільні від жаху, тікали люди на всіх вітрилах, але рідко кому щастило врятувати своє життя.

І тоді починався кривавий бенкет. Ведмежий хан ковтав людей живцем, і ніхто на світі не міг його подолати.

Але одного разу помилував ведмежий хан маленьке дівча і забрав до себе у печеру, бо немає на світі істоти, яка ніколи і нікого б не любила. Полюбив і ведмежий хан свою вихованку. Збудував для неї хатину, понатаскував повні комори горіхів, меду, родзинок та різних ягід — і стала рости і квітнути вихованка Сірої Гори, як звали свого хана ведмеді.

Швидко минає час у неволі. Виросла дівчина і стала красунею. Сумувала вона у полоні ведмежому. Не було з ким слово мовити, кому горе своє розповісти, радістю поділитися. Але не озвіріло серце її серед хижаків.

Всіх жаліла вона, і, наче гірська луна, відгукувалася на кожен зойк, на кожен болісний поклик. Білочкам дарувала вона мигдаль і горішки, зайчиків переховувала від лисиці, лікувала маленьких ведмедиків, годувала їх медом. І все живе любило дівчинку, дарувало їй квіти і ягоди, лісні плоди і горіхи, барвисті мушлі і камінці, коріння і цілющі трави. Пташки співали для неї найкращих пісень, а вона сама так співала, що від співів її засинали ведмеді і випускали здобич з пазурів. І з кривавою славою Сірої Гори з'єдналася слава його тендітної і чуйної полонянки.

Прочув про неї сміливий ватажок, чи то кавказький, чи то козацький. Вирядив двісті кораблів і рушив на сірих ведмедів. Наче зграя морських птахів, розсипалися на хвилях його човни. Помітив їх ведмежий хан з свого кубла і кинувся на ворога. Загинули сміливі мореплавці. Врятувався тільки їх ватажок, завалений тілами вбитих. Не помітили ведмеді, що він живий, і розійшлися, донесхочу наївшись м'яса, а ватажок виповз з-під мертвих, перев'язав собі рани і, спираючись на меч, пішов блукати невідомою землею. Він вирішив загинути, але побачити вихованку Сірої Гори.

І побачив. Натрапив він на її хатинку, постукав у віконце. Відчинила йому красуня, впустила, обмила йому рани, перев'язала, покривши цілющими травами, нагодувала, напоїла і заховала у льох. І тільки вночі, коли міцно спав ведмежий хан, забігала до витязя, давала йому поїсти, привітно всміхалася йому. І покохали вони одне одного, тому що молодість і кохання завжди нерозлучні.

Довго не знали вони, як врятуватися від жахливих ведмедів, і нарешті надумали...

Тільки-но пішов ведмежий хан у похід, зібрала красуня свої речі, осідлала двох легконогих оленів, і помчали вони до моря.

А на узбережжі — ані корабля, ані човника, ані живої душі. Зажурився герой, а красуня заспівала пісні, закликаючи дятлів-рубачів, вовків-теслярів, бобрів-будівничих, щурів-мореплавців. Зібралися звірі на допомогу улюбленій — господині.

І закипіла робота. Дивиться красуня на північні зорі, бачить, що наближається ранок, і благає аллаха, щоб встигли звірі добудувати їм корабель. Ось і днище осмолене, ось вже й щогли поставлено. Залишаються тільки вітрила.

— Гей, поспішайте, ткачі-павуки! Не загубіть мене з моїм коханим! Поспішають, тчуть павуки, мало не падають з перевтоми. Ось вже зорі згасають, засіріло на сході. Доткали павуки, лапками піт з чола витирають. Підіймають втікачі вітрила, дякують своїм рятівникам.

А тут якраз скоїлося лихо. Повернувся ведмежий хан з походу, вирішив одвідати свою вихованку, почастувати її медом-здобиччю. Нема красуні. А стара дівка сова доповіла йому, де поділася втікачка. Кинувся грізний ведмежий хан з усім військом навздогін. Підбігли ведмеді до моря, а корабель вже мчить на всіх вітрилах геть, несе красуню на волю. Заревли ведмеді, кинулися пити море, щоб догнати її по сухому. Бачать втікачі, що води ь морі стало вдвоє менше, і почали благати чаклуна, що пролітав на чарівному килимі:

— Врятуй нас, великий чарівнику. Віддячимо тобі вдесятеро.

— Нічого мені не треба, — відповідає чаклун, — тільки заспівай мені, дівчино, своїх кращих пісень.

Заспівала вона, а чаклун почав чаклувати — і чує Сіра Гора, як каменіють його лапи, як хутро на спині перетворюється на бур'ян, як тече з його пащі вода, дзюрчить-співає струмком-джерелом.

Скам'янів старий ведмідь по коліна в воді, скам'яніло і військо його, розкинувшись по березі валунами. Нема з того часу ведмедів-людожерів у Криму, тільки скам'янілий ведмежий хан ще й досі спить у хвилях біля Гурзуфа. А втікачі дісталися батьківщини, побралися і були щасливі аж до самої смерті...

Кайтмаза замовкла і запитливо зиркнула на Настю, а Настя мовчить і дивиться десь у просторінь.

— Чого мовчиш, красуне? — торкається циганка Настиного коліна. — Невже ти не така ж прекрасна, як вихованка Сірої Гори? Невже нема, в тебе коханого ватажка-воїна, щоб визволив він тебе звідси і повіз далеко-далеко, у країну, де чекає тебе радість і щастя?

Настя схопилася з місця, як ужалена.

— Іди геть, відьма! — гримнула вона. — Не смій з мене глузувати!

— Я не глузую, господи не, — гордо підвелася циганка і зиркнула Насті просто у вічі. — Кайтмаза ніколи не бреше. Підемо он у той куток, до муру. Я доведу тобі, що це щира правда.

І стільки певності бринить в її тоні, що Настя мовчки рушає за нею. Біля муру Кайтмаза озирнулася і гучно крякнула, як справжня ворона.

І ніби у відповідь, зарокотіли за муром струни кобзи, І знайомий надтріснутий голос заспівав думи про походи Петра Сагайдачного.

Настя завмерла, сполотніла, наче піна на хвилях морських. Що це — марення, сон? Цю ж думу співав на хуторі торік старий Карпо під розквітлою липою. Гули джмелі в тон рокітливим струнам, а Настя сиділа на призьбі і гаптувала Сагайдачному гаманець.

— Тепер віриш мені, усмішко аллахова? — урочисто питає її Кайтмаза.

І, забувши обережність і сумніви, Настя мовчки простягає їй руки.

ЄДИНИЙ ВИХІД

Доліва-Ясенський терпляче очікував, коли риба знесилиться і, виснажена безпорадним борсанням на гачку, сама піде йому до рук.