Людолови (Звіролови), книга друга - Сторінка 4

Ой, моя донечко, ой, моя квіточко незаймана! О-о-о-ой!

І, ніби десь прорвало греблю, завили жінки, і довго ще лунало за дверима їх пронизливе, розпачливе голосіння.

Настя наче скам'яніла. Все крутилося їй в очах барвистою каруселлю, а серце билася об грати-ребра, ладне розбитися.

Козаки в морі! Козаки!

Він! Він, її коханий, ненаглядний Петро, про якого кобзарі співають пісень і якого так бояться татарки. Xoтілося кинутися навздогін, зупинити стару караїмку з носом хижого птаха і чорними, як вугілля, очима, розпитати, звідки ця грізна чутка, надія на близьке визволення. Але треба мовчати, удавати байдужу... В гаремі скрізь очі й уші. Треба глибоко затаїти свою радість, готуючись до визволення.

Як навіжена, кидалася Настя по тісному гарему, натикалася на подушки і п'яльці, розкидані по килимах.

Швидше, швидше покинути цю клітку, барвисту, як комедіантські буди на ярмарку.

Вона то вибігала у сад і довго стояла на березі, і до болю в очах вдивлялася в блискучу під сонцем зибінь, то знов поверталася до гарему, ніби боялася, що її побачать на березі і зрозуміють, на що чатує вона.

Важко Насті самій з своїми думками, надіями і сумнівами. А що, коли прямують козаки до Сінопа або навіть до Царгорода, "аж до султана у гості", як говорив торік старий Карпо?

В саду порається стара бабка Явдоха. Вана вже сорок років у неволі, мало не сліпа, ледве рухається. І біжить Настя до старої бабусі, наче дитина до неньки.

— Явдошко! Чуєш, Явдошко? Козаки в морі, — шепоче, Настя, впіймавши її далеко від зайвих ушей. — Невже таки прийде, Явдошко, нам воля?

— Ой панночко, ясочко моя ненаглядна!.. Де вже мені на волю!.. Кому я потрібна, стара та слаба? Не доплентаюся я до рідної землі, не побачу її вже довіку.

— Побачиш, Явдошко. Довеземо. На парусах та на веслах домчимо.

— Ой серденько!.. Та де ж мені там подітися?! Милостинку просити, чи що?! Замерзну ж я там у перший мороз. Прохолола вже моя кров, та й нема вже ані свитинки, ані кожушка. Відвикла я від морозу.

А Настя, забувши свою гидливість, обіймає і цілує зморщене, спалене сонцем обличчя.

— Не загинеш, бабусю. Аби визволили. В мене всього буде вдосталь. Візьму тебе до себе. Живи. Спочивай. Їж та пий донесхочу.

— Ой дитиночко моя любенька... — зітхає стара і дивиться в простір згаслими очима.

— Бабусенько! Ти вже старенька. Тобі й до міста вільно піти, — лащиться до неї Настя і суне в руку солодку баклавy. — Розпитай там, любонько, за козаків.

Труситься голова старої рабині. Сльозяться каламутні очі.

— Та де ж мені, ясочко!.. Краще поклич циганку Кайтмазу; за жменьку мідних акче вона тобі геть усе чисто викладе. Тільки стережися циганки: вона тобі й послужить, вона і зрадить тебе. Така вже в неї совість.

І мчить до палацу Настя, і наказує рабині Альме відшукати Кайтмазу, і за годину сидить циганка біля Настиних ніг. Вона й лікує, вона і ворожить. і торгує, і свaтaє, і звідникує, і лихварює, ця довгоноса Кайтмаза, і відшукує вадливих рабинь на Майдані Сліз для гаремів башів і для портових притулків розпусти. А коли це корисно, міцно тримає язик за зубами або влучно пускає потрібні чутки.

Сидить вона біля Настиних ніг, вкрита сірою шаллю у чорних смужках. Довгий костистий ніс стирчить з-під шалі, а вогняно-чорне око визирає з-під приспущених повік. Дивиться Настя і ніяк не збагне, кого так дивовижно нагадує їй циганка, і раптом далекий спогад блимає в голові: отак скоса дивилася ручна ворона у них на хуторі, схиливши набік чорна-сіру голівку з залізним дзьобам і чорним гудзиком ока.

А Кайтмаза тасує засмальцьовані карти і викладає всі новини:

— ...Так і не потрапили вони на галери. Повстали геть усі, відбили хлопчиків. Ну, що ж: кожна кицька б'ється за своє кошеня, а люди — як отара. Де один — там і всі. Проте і чабани знайшлися балакучі. Пронюхали, що рекрутів женуть у данину перському шахові, аби швидше замирилися перси, і відпустили Селім-башу до Каффи, де квітне у нього в сералі чарівна троянда Хуррем... Враз зрозуміла я тоді, господине, що судилося тобі панувати в беглербейовому палаці. Не було ще такої перлини на тутешньому ринку і не буде.

— Та замовчи вже! Обридла! — обурено уриває Hacтя, — Кажи, що сталася в Каффі? Що чути?

— Та перш за все розбили Ісааків палац, витягли його самого, накинули зашморг і — на власні ворота... Плювали на його мертве тіло, каміння кидали, а палац розбили і розтрощили впень... А в той час повстали невільники-веслярі на галерах. Такі всі нещасні, виснажені. Все твої земляки-козаки... Та й пішло... Порозбивали льохи з франкським вином та горілкою, ятки, крамниці. Спагі [27] кинулися до гірського табору, а цитадель того ж дня піддалася бунтівникам, бо яничари [28], як справжні зрадники і гяури [29], перейшли до них, хоч і прийняли вони закон мусульманський і виросли біля Блискучого Порога [30], в Стамбулі.

Кайтмаза не мусульманка, але завжди вихваляє віру того, в кого більше влади в руках або грошей у кишені. Вірить вона в прикмети, в лихе око та в нечисту силу і носить на шиї ціле намисто ладунок та амулетів, але, знаючи, що Настя козачка, чесно переказує їй міські події, бо невідомо, як воно буде, а щирість іноді корисніша за брехню.

— Та кажи далі, що в Каффі? — нервово уриває Настя.

— Не поспішай, прекрасна зірко світанку. Порозбігалися рекрути по аулах та підбурили селян. Повстали кара-татари [31], б'ють мурзаків [32], грабують їх садиби і палаци, розподіляють їх отари та табуни, лани та виноградники, бо кажуть, що за шаріатом [33] земля богова і належить тому, хто відживить її своїми руками і потом, зростить та зоре її. І начебто беї порушили давній закон. Дехто з улемів [34] і мулл [35], боячись за вакуфи [36], пристали до селюків і доводять їм, за кораном [37], їх право на землю.

— Ну, а в Каффі? — квапить Настя циганку.

— Tа й у Каффі все пішло шкереберть. Пиячать всі: і цехові, і невільники, і навіть жінки, забувши накази пророкові, начебто живуть у Каффі самі гяури-франки та греки. Ворота відчинені. І несуть, і везуть мажарами та гарбами і овочі, і борошно, і виноград. А від баранів та дробини на базарі і не продертися. Все подешевшало. Награбували в мурзаків та й віддають за безцінь, — зітхає Кайтмаза.

"Ну, а козаки?", мало не кричить Настя, але боїться зрадити себе. Кайтмаза запитливо зиркає в її бік і невиразно догадується, в чому річ, але мовчить, щоб дорожче продати свої новини.

— Ну, то я піду... Ой, як вже пізно: сонце зовсім схилилося за гори, — удавано лякається вона.

— Постій, циганко. Розкажи ще що-небудь, — спиняє її Настя.

— Бідній циганці час додому, бо залишиться вона з дочкою без вечері, а донька в неї лежить дома хвора, — зітхає Кайтмаза. — Ой, хоч би швидше встановили будь-який лад! Голодно стало чесній людині! Нікому не треба ані хорошого краму, ані вродливих рабинь. А речей на базарі — греблю гати... Ось і мені доручили продати таку трубку, — хитро підморгує вона. — Подивишся в неї — і корабель, що майорить десь на обрії крихітним жученям, враз наближається і начебто стоїть ось тут у бухті, і видно на ньому і капудана, і веслярів, і гармати, і прапор... Хороша річ. Навіть чайку козацьку можна побачити за десять миль, а то й далі.

Настині очі блиснули з-під вій.

— Покажи, — кидає вона з удаваною байдужістю.

Та знає Кайтмаза, чого це коштує. Мовчки витягає вона з-під шалі зорову трубку, облямовану сріблом і перламутром, розтягує її і передає Насті.

— Он бачиш фелюку? Комашка на хвилях, зернятко. А тепер заплющ одне око і приклади до другого трубку.

Настя скеровує зорову трубку на фелюку і мало не скрикує; фелюка наблизилася і збільшилася втроє. Видно, як рибалка згортає вітрило, обминаючи мис святого Іллі, — як золотіють в ній яблука і дині, як червоніють коралові баклажани, персики та кизил.

— Скільки? — придушено питає Настя.

— Вантажник, певно, десь вкрав її на пожежі, але вимагає десять флоринів [38], бо ж оправа срібна з золотом, — зітхає Кайтмаза. — А бідній Кайтмазі так треба заробити на хліб. Даси, господине, одинадцять флоринів, і трубка буде твоєю.

Настя не знає цін, та невиразно відчуває, що це занадто. Але ж не можна торгуватися в таких випадках. Мовчки ховає вона трубку під складки вбрання.

— Я дам тобі навіть дванадцять, якщо ти приходитимеш щодня розповідати мені новини, бо тут мені надто нудно, — каже вона, і голос її тремтить від хвилювання.

Кайтмаза мовчки схиляє голову. В цю мить вона знов нагадує муштровану ворону з рідного хутора, і Насті здається, що це хороша прикмета.

— А що розповідають моряки? — питає Настя. — Що чути в Стамбулі? В Очакові? Скрізь? Настя хитрує, плутає слід, та Кайтмаза її розуміє.

— Чула я на базарі, ніби козаки проскочили у море, — недбало кидає вона. — Веде їх Сагайдак, могутній і відважний бей, але ніхто не знає, де впаде його сила на беззахисні голови, як невідомо людині, де згасає зірка, що падає з неба вночі.

— А що думають старі люди?

— Різне кажуть, насолодо очей беглер-бейових. Одні, — ніби прямує Сагайдак-бей знов до Сінопа, другі, — ніби аж до Стамбула... А є й такі, що не спали всю ніч і чекали козаків, наче мусив впасти на них Азраїл, ангел помсти, разом з Мелек-уль-Мекком, ангелом смерті.

Настя до болю стискає руки. А Кайтмаза підводиться і низько вклоняється їй.

— Боронь тебе аллах, усмішко щастя. Хай будуть сни твої легкі й прозорі, як оці хмаринки на небі. Піду додому і щодня приноситиму тобі всі новини.

Минув тиждень. Щоранку приходила Кайтмаза і про людське око приносила Насті чи то гірських горіхів, чи то мавританське мереживо, амбру та мускус або венеціанське дзеркальце у фініфтяній рамі. А коли розходилися цікаві рабині та колишні наложниці беглер-бейові, Кайтмаза залишалася віч-на-віч з Настею і розповідала їй новини.

І дізналася Настя, що приборкано повстання; що сотні голів злетіли з плечей по аулах. Суворо карають мурзи повсталих кара-татар за бажання звільнитися. Повиловлювали невільників-втікачів, і тільки жменька галерників заховалася в печерах Розбійницької бухти у Каракаша-розбійника, от там, праворуч, за горами, серед стрімчастих відног Кара-Дагу. А спагі напали на Каффу вночі, захопили місто і встановили старий лад. І тепер сидять вантажники і цехові, селяни і рекрути в цитаделі, чекаючи страти.

Але зростають, ширяться чутки про козаків.