Майстри часу - Сторінка 10

А паровози справнi?

Ч е р е в к о. Паровози нiчого — витримають. Вся справа в людях. Вагонiв теж вистачить.

К о м i с а р. Ну, значить, орудуй. (Передає йому пакет). Ось наказ.

Ч е р е в к о. Гаразд. Зараз зберемо осередок, а потiм i iнших.

К а р ф у н к е л ь (виступає наперед). Гер комiсар! Менi треба поїзд. Я мусиль сiводнi їхати.

К о м i с а р (пише в блокнотi). Так.

Ч е р е в к о. Поїздiв, товаришу, немає.

К а р ф у н к е л ь. Як немає! В мене важлива справа! Я не можу загубить час!

Ч е р е в к о. Зараз, товаришу, тiльки одна важлива справа — революцiя.

К о м i с а р (пише). I один тiльки час — революцiї. Значить, їдеш, товаришу?

Ч е р е в к о. їду.

К о м i с а р. Добре. Ну, я пiшов в осередок. (Виходить).

К а р ф у н к е л ь (розсердившись). А! Вi думаєте, що забираль собi всi поїзда i весь час для ваша революцiя i зупиниль все життя! Аусгешльоссен! Зо бальд нiхт! Не так скоро! Життя ще поверне вас назад тисячею турбот i жалощiв! Воно єсть сильнiше, нiж ваша революцiя!

Ч е р е в к о. Пуста балаканина, товаришу. Революцiя важливiша за хвилиннi справи.

К а р ф у н к е л ь. Що такий! Ну, то дивiться ж, щоб вi не пожалкували потiм про такий хвилина, якої не поверне вам жодна революцiя в свiтi!

Вбiгає ще бiльше стурбована Оля.

О л я. Андрiю Трохимовичу, ви тут? Серьожi зовсiм погано, що ж менi робити, що робити! Доктор каже — камфора... якщо не дiстанемо, умре... (Плаче).

Ч е р е в к о. Що ж менi робити, Олю, що... ти ж бачиш... Нiде немає.

К а р ф у н к е л ь (хмуро). Ага — я говорiль. Ось во-на — цей хвилина.

О л я. То вiн же умре — пiдемо додому. Вiн тебе кличе, хоче тебе бачити.

Ч е р е в к о (з мукою). Та не можу ж я, Олю, зрозумiй — не можу — зараз осередок... негайний наказ — Треба готувати поїзди на фронт. Ех... (Затуляє обличчя рукою).

Вбiгає секретар осередку.

С е к р е т а р. Андрiю Трохимовичу, ти тут? Iди мерщiй в дежурну — осередок. Чекають.

Ч е р е в к о. А? Що? Зараз... (Стоїть, стиснувши кулаки).

Оля тихо плаче.

К а р ф у н к е л ь (тихо). Тепер ви розумiль? Який революцiя поверне вам цю хвилину, коли вмирає ваш син i коли вiн вас кличе.

Ч е р е в к о (отямившись — рiшуче). Ходiм, Павло Михайловичу. Iди, Олю, iди. (Цiлує її). Я потiм... Бачиш, зараз не можна. (Виходить з секретарем, Оля йде за ним).

Ю р к е в и ч. Що, майн гер, — є, значить, люди сильнiшi, нiж ваша мудрiсть. Цього разу ваш "фокус не удалсi".

К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! (Виходить, грюкнувши дверима).

VII

Пiдходить поїзд. Юркевич iде до виходу. Входить Лiда. Вона в кожусi, з револьвером.

Ю р к е в и ч. Лiдо! Нарештi. Якби ти знала, як я за тобою занудився, голубко! (Бере її руки). Думав, вже не дiждуся... Та, мабуть, вмирати ще рано. (Пiдвiвся).

Л i д а (цiлує його). Бiдний мiй хлопчику, i справдi, який ти став нещасний... Якi в тебе блiдi восковi вуха. Не знаю вже, що менi з тобою й робити. Постривай — я привезла тобi сала i курочку — поїсти... Любий...

Ю р к е в и ч. Спасибi, Лiдо, — тепер буде легше — з тобою я швидко поправлюсь. А то ж, бувало, я й не обiдав часто. Тiльки самим чаєм i жив.

Л i д а (зiтхає). Так менi ж знову треба їхати — i надовго.

Ю р к е в и ч. Як їхати! Куди?

Л i д а. На фронт. Ти ж знаєш, що бiлi захопили Донбас. З Врангелем ще треба боротись. За Днiпро, за вугiлля, за донську пшеницю, за нашу волю. Вiйна ще не скiнчилася, любий.

Ю р к е в и ч. Але ж ти жiнка, Лiдо. Хiба немає солдатiв на фронтi?

Л i д а. Я комунiстка, Лесю, — значить, теж солдат. Партiя кличе — я мушу йти. Це просто й неминуче, як смерть.

Ю р к е в и ч. Партiя, партiя... То навiщо ж тодi ця воля, яку ти захищаєш своєю кров'ю? Навiщо ця воля, якщо партiя поглинає твою особу, твою душу, твою любов? Тодi це не воля, а насильство.

Л i д а. Ти анархiст, Лесю. А хiба ваш анархiзм, ваша мiстика не загнали вас в тупик? Ти ж сам писав колись, що iндивiдуальнiсть повинна вiдродитись в громадськостi.

Ю р к е в и ч. Це дiалектика, Лiдо, а промiж нас тiльки один суддя — серце. I якщо воно мовчить...

Л i д а. I ти — i ти можеш говорити менi це! А чому ж ти не думаєш про мої муки, про мої переживання, Лесю? I якщо я мовчу — як завжди мовчу про свою любов, то хiба... Ах, та не вмiю я про це. Адже я жiнка. Що ж ти думаєш, легко менi йти в ногу з чоловiками, — i якими чоловiками! — в цей грiзний i великий час? Або ти думаєш, що в мене не буває хвилин жiночої слабостi, вагання? Може й менi хотiлося б часом скинути цей кожух, цей бруд, що налипнув на мене в теплушках, любити, чарувати, вабити? Для тебе наша любов тiльки епiзод, — а для мене вона велика радiсть, що дала менi життя. I ось я сама, я сама повинна вiд неї вiдмовитись, залишити тебе надовго — може, назавжди... I коли моє серце спливає кров'ю, ти думаєш лише про себе. (Затуляє обличчя руками).

Ю р к е в и ч. Лiдо, моя дорога Лiдо!

Л i д а. Нiчого... я зараз. Вже пройшло. Iди, милий, я зараз. Дай менi хусточку — в мене немає... Менi ще треба здати пакети комiсару. Ходiм.

Виходять.

VIII

Л у н д и ш е в (входить). Не догнав... побiгла, проклята баба... А добра, здається, курка... велика — напевно, з моїх вiандоток. Сил нема, як хочеться їсти. (Сiдає на лавку). Так i стоїть перед очима смажена жирна курочка... золотава картопля... гранчаста склянка, рубiнове вино. Та невже ж я нiколи не покуштую курки, курячого м'яса! (Схиляє голову на руки).

Входить Усачиха, тримаючи пiд хусткою загорнуту в газету вже смажену курку.

У с а ч и х а. Ну її в болото — доберуться — клопоту не здихаєшся. Краще вiддам. Скажу, що взяла засмажити — услужити, мовляв, Ольцi. Казали, що сюди побiгла — на збори. А ось i кошолка її — до речi. (Iде до лавки).

Л у н д и ш е в (схоплюється). Слава богу, — вона! Мадам, продайте менi вашу курку.

У с а ч и х а (озираючись). Курку... яку курку?

Л у н д и ш е в. Та я ж бачу — у вас пiд хусткою, в паперi.

У с а ч и х а. I бистроокий же старий — i спить, а кури бачить. (Нерiшуче). От iскушенiє... а ти знаєш, почому зараз курка?

Л у н д и ш е в. Ви купець — ви й кажiть.

У с а ч и х а. Давай п'ятдесят тисяч.

Л у н д и ш е в (з жахом). П'ятдесят тисяч за курку! За курку!

У с а ч и х а. Звiсно, за курку, а не за слона. Та ти подивись, яка це курка — сало аж тече. Давай сорок тисяч.

Л у н д и ш е в. Сорок тисяч! I подумати, що колись я мав змогу заплатити мiшок золота — двадцять тисяч за чарiвну паризьку курочку... А тепер...

У с а ч и х а. Ну, чорт з тобою — давай тридцять тисяч.

Л у н д и ш е в. Послухайте — вiзьмiть цей перстень.

У с а ч и х а. Перстень? А вiн золотий?

Л у н д и ш е в. Ну, звичайно ж! Вiн же з iзумрудом. За нього можна купити три тисячi таких курок, як ця.

У с а ч и х а. Господи Iсусе! От i будь пiсля цього чесною! Ну, бог з тобою, — бери. (Хапає перстень i вiддає курку).

Л у н д и ш е в (бере курку). Курка! Найдорожча курка мого життя... (Виходить, притискуючи курку до грудей).

IX

У с а ч и х а (сама, милуючись каменем). Камiнь який чудовий! Доведеться, мабуть, для Ольки знову десь здобути. Ой ненечко, — iдуть — напевно, збори. (Тiкає).

Входять кiлька залiзничникiв, серед них Черевко, секретар партосередку та iншi, а також 3-4 жiнки— дружини залiзничникiв. Хмуро розсаджуються по лавках.

Збори.

2-а ж i н к а. Хлiба немає, а збори щодня. Свобода...

3-я ж i н к а. I не кажiть. Очi б мої не дивились.

2-а ж i н к а. Знову умовляти будуть.

3-я ж i н к а. Тьху!

С е к р е т а р о с е р е д к у. Тихше, товаришi! Сьогоднi в нас дуже важливе питання. Одержано наказа.

2-а ж i н к а. Кожен день накази, а хлiба немає.

1-й з а л i з н и ч н и к. Скажи краще, чому жалування припинили.

3-й з а л i з н и ч н и к. Правильно! Який такий порядок жалування не видавати?

1-а ж i н к а. Значить, з голоду подихати! Курка двадцять тисяч. Картопля п'ять тисяч. Дiти пухнуть.

Галас.

С е к р е т а р. Та тихше-бо, товаришi. Дайте сказати. Дiло серйозне. Зарплатню припинили тимчасово, а хлiб цими днями буде. Завтра будемо картоплю видавати.

2-а ж i н к а. I все брехня. Немає в них картоплi — бреше.

С е к р е т а р. Тихше. Я бачу, товаришi, що у нас погiршилась дисциплiна. Ми, товаришi, на посту. Залiзничники це все одно, як солдати, — в наших руках зв'язок, транспорт. Ми повиннi життя не шкодувати за пролетарську диктатуру, а що ми конкретно бачимо. Конкретно ми бачимо, що машинiсти i кочегари кидають паровози, йдуть, конешно, на село, в город. А хто ж поведе вiйськовi поїзди, товаришi? Ось i сьогоднi одержано наказа — негайно видiлити двох машинiстiв для вiйськових поїздiв особливого призначення.

1-й з а л i з н и ч н и к. А куди? До яких мєстов?

С е к р е т а р. Цього ми не знаємо. Маршрут засекречений.

Галас. Увiходить Карфункель.

— Нема дурних! Хлiба нема, грошей нема, добре тобi дiло!

— I куди їхати? Шию зламати. Нi маршруту, нi профiлiв, всi мiстки потрощенi, станцiї погорiли.

— Та ще обстрiлюють з кожного лiсу. Знаємо.

С е к р е т а р. Товаришi! Товаришi! Слухайте! Що ми бачимо конкретно? Диктатура пролетарiату бореться за робiтничу владу. То невже в цей момент...

Двоє залiзничникiв демонстративно пiдводяться i йдуть до виходу.

— Самi працюйте.

К а р ф у н к е л ь. Ага, я говорiль. Революцiя буде програваль.

Ч е р е в к о (схоплюється з мiсця). Товаришi! Товаришi! Опам'ятайтеся! Ви ж робiтники — подивiться на вашi руки — вони зашкарубли, почорнiли вiд нафти i сажi, вiд ключiв i домкратiв, вiд свердел i молоткiв, вiд гарячої пари. Хiба не для нас здобували волю пiтерськi московськi, тульськi робiтники, хiба не вони прогнали Денiкiна, Юденича, Петлюру? То невже ж тепер, пiсля всiх зусиль i жертв, ми продамо справу революцiї, справу робочого класу? I коли щодня тисячi комунiстiв, тисячi робiтникiв кидають фабрики, заводи, сiм'ї i йдуть на фронт, щоб битись за нашу волю, — ми, ми зупинимо їх ешелони, випустимо пар з паровозiв? Я старий, двадцять два роки не сходжу з паровоза, — то невже ж тепер, коли партiя кличе нас на бiй, коли товариш Ленiн каже, що треба роздушити Врангеля, — я кину мiй паровоз?

1-й з а л i з н и ч н и к. Звiсно, — ти ж партєєць — зрiвняв.

Входить схвильована Оля i кидається до Черевка. Бере його за руку.

Ч е р е в к о (вiдхиляючи її руки). Так, я партєєць, комунiст — вiрно, товаришi, — а хiба ви не робiтники!

О л я.