Меч Арея - Сторінка 10

- Білик Іван Іванович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Се слово сподобалося всім, і кожен підходив, аби ближче подивитися на хлоп’яка, який стояв оддалік і мовчки тупивсь у землю.

— А ти не бре? — раптом прискалив око кремезний отаман.

— Хай покарає мене Морана, хай упаде мені Пек на голову! — скоромовкою заприсягнувся Борислав.

— Тоді на сьому й покладемо! — сказав останнє слово косацький отаман.

Але Богдан ще не сказав свого слова.

Обідали всі гуртом. Лугарі сиділи круг багаття, кожному дісталося по доброму шматку смаженої лосини, й кожен, перш ніж уп’ястися в неї зубами, відривав найкращий кусник і кидав у жар, урікаючи своєму захисникові. Згадувано було й Білого Бога Дажбога, що зветься Сонцем; і вітця його Соварога, який правує небом і землею і був уже тоді, коли в світі ще нічого не було; й саму Землю-матір, що її дехто прозиває Ладою, бо дає лад і людям, і тварині, й усякому зелові; й Перуна, котрий мече блискавки, й Перунових духів; і весняного Дажбога Ярила; й чотириголового Дажбога Світовида; й семиголового Дажбога Сімаргла; і холодноруку Морану, котра відбирає в чоловіка життя; й Цура з Пеком, що живуть у вогні земному й підземному; й русалій, водяників, лісовиків та домовиків, без яких не ступиш і кроку, й навіть упирів та вовкулаків, бо не знаєш, де будеш узавтра, куди зверне твоя нога й звідки слід чигати небезпеки.

— А Мокошу забули? Хай береже косаків од гріха, іже речеться ручний блуд. Бо в косака зроду-звіку нема й не було жони, ні лади-любки, а сил багато є й руки суть великі. Тож хай береже нас од гріха. Їж, Мокошо!

І почалося загальне трапезування.

Після обіду пішли напувати коней, тоді дехто покликався на влови, інші латали ногавиці й гуні, дехто лагодив кінську збрую чи оружжя.

Вечеряли свіжовпольованими дикунами та косулею. Перед смерком же в стан заблукала сива відьма. Вона ворожила косакам на руці й передрікала їхню долю. Косаки сприймали її слова цілком серйозно й дякували, хто чим спроможний, і нарікали нові жертви своїм богам та богиням.

Вістусі дали добре попоїсти, й вона сіла гріти старі кістки біля вогнища. Тоді згадали про новоявленого косака Богдана, й не тому, що він був княжичем, а через те, що вславився як Гатило.

Відьма взяла хлопцеву дісницю й почала розбиратися в заплутаній лінії його життя. Говорила й про зелений бір, і про холодну воду, й про перемоги на боронному полі, й про дівчину чорнокосу, й про синьооку, й про славу ловчу, й про перестріт на роздоріжжі, закінчила ж так:

— А вмреш од жони, яку залюбиш. Умреш, коли трісне тятива твого лука.

В Богдана по спині полізли мурахи. Він широко розплющеними очима дивився на стару вістунку, яка, повідавши його долю, смачно вминала розімлілу дичатину. Коли вогонь згас і в таборі настала тиша й темрява, княжич тихо витяг з тулії свого новенького лука й замахнувся, щоб пошпурити його якнайдалі від себе. Хоч би там що було з усіма отими жонами, зате лук викине, свою наглу смерть.

Але, замахнувшись, передумав і почав розв’язувати тятиву. Адже вона може лопнути й сама по собі, просто перетліти й лопнути, й ворожіння старої вістухи збудеться. Зубами й нігтями насилу розв’язавши тугу тятиву, він кинув її в потік. Тепер се вже не тятива, а просто шматок турячої жили, й слова відьми не збудуться. Закинув Богдан і тернове лучище, лише потому спокійно ліг спати…

Місяця того ж в останній день

Уранці, коли косаки зібралися в дорогу, Богдан сказав отаманові:

— Пійду в греки.

Вони стояли на битому Соляному шляху — малий отрок на сірому жеребці й загартований у січах отаман із довгим оселедцем чуба, що визміювався з чорного смушкового клобука поза праве вухо. Отаман ані слова не сказав Богданові. Вже все знав про нього, геть усе: що той женихався до нежинської княжни Ясновиди, й що вбив у сутичці князя Юра, й що тепер іде шукати слави. В іншому випадку косацький отаман просто б одляскав отрока, та в його вічу той отрок заслуговував на шану — то був не звичайнісінький князюк, пихатий і розбещений волостю, а рівний йому й товаришам його між Богдан Гатило.

На взбіччі Соляного шляху стояла валка возів, що прямувала з далеких сіврських Холмів. Гречники їхали в Ольбію по сіль і в Києвому городі вчора дізналися про смерть лугарського кошового Джюрджя.

— Стережися мести, — тільки й сказав отаман Богданові й нахилив корогву вперед: — Потягнімо, браттє!

Їм треба-таки було до городу Києвого, мали йти на весілля, потрапили ж на похорон, та ще й кошовий поклав голову не в чесній січі з ворогом, а в сутичці за жону.

Косацькі коні збивали копитами куряву й віддалялися на полуніч, а юнак стояв і понуро дивився їм услід. Щирий луганський сікун припав йому до душі, Богдан охоче лишився б у його чоті, більшої слави ніде не заживеш, як серед відчайдушної братті сіроманців-лугарів, але отаман сказав: «Стережися мести», — й се була жива істина, від якої на душі ставало трохи лячно й холодно. Там, у хвості гречнинської валки, походжав ще один лугарський княжич — Годечан, брат уперше Джюрджеві, й хоч він був років на шість чи п’ять старший за Богдана, та лякатись його не хотілося: Годечан видавався якийсь худорлявий і кволий, наче стеблина степового маку, та й не знав він, що вбивець його брата тут-таки, поряд. Однаково ж косацький отаман, певно, мав на думці саме княжича Годечана.