Меч Арея - Сторінка 9

- Білик Іван Іванович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— Гой, отроче, — звернувсь один з них до Вишати, як найстаршого, — коні пасете?

Вишата лише всміхнувся по вуха, Борислав же вмить побіг знайомитися.

— З Лугу єсте?

— З Лугу, — відповів йому кремезний косак із довгим копієм, до якого був прив’язаний густий чорний конячий хвіст.

— А куди?

— На Луг-таки! — засміявся косак, а Борислав зніяковіло шморгнув носом. — Не шморгай, косаки можі вольні, куди хочуть, туди й їдуть.

— А з якого Лугу єсте? — знову почав допитуватися Борислав. — 3 Чорнобильського?

— Ніт, не з Чорнобильського. — Косак устромив списа з кінським хвостом у землю й скочив додолу. — 3 Лугані-річки. Чув єси?

— Чув єсмь…

— Ось таке, — підсумував кремезний косак і гукнув до своїх: — Розсідлуй, братове!

Лугарі позіскакували з коней і заходилися розсідлувати. Вмить на галяві зайнялося вогнище, восьмеро косаків не знати й звідки принесли вбитого соханя, оббілували його й настромили над багаттям. Ліс виповнився лоскітливими пахощами смаженого м’яса, й хлопці згадали, що сьогодні й не снідали. Про Богдана годі й казати: він нічого не мав у роті хтозна-відколи.

Хлопці помалу запереступали до багаття. Борислав, маючи на оці своє, ввесь час липнув:

— Коли ж ви рушаєте? Сього ж дні?

— Не горить, — сміявся косацький отаман. — Нам аби заутра бути в Луговиках.

— На Чорнобильській землі?

— На Чорнобильській.

— Пощо?

— Кошового можа маємо жонити.

— Князя Джурджа? — вихопилося в Борислава, й він почервонів.

— Та Джурджа ж. По-нашому Юра.

— Як се по-вашому?

— Я-м роду полянського. По-нашому Юр. А по-сіврському Джюрджь. Он у нас є косак із землі Сіврської, його ймено такоже Джюрджь. А по-деревлянському Тур. Тепер відаєш?

— Відаю, — мовив Борислав і перезирнувся з Богданом.

— А князя Юра знаєш? — запитав кремезний отаман і перевернув жердину з лосем.

— Чув єсмь, — ухильно відповів Борислав, похоловши від страху.

Але страх виявився марним. Отаман був балакучим і віщим. Перевертаючи над вогнем лося, він почав пояснювати:

— Як ми речемо на сього звіра?

— Лось, — одказав хлопець.

— Істинно. А сіври речуть на нього лусь. А в Деревах речуть лись. Зумів єси?

— Зумів єсмь, — усміхнувся хлопець.

— А як той звір, що живе в лісі й страшно гарчить? Видів си такого?

— Ні. Лише забитого. Медвідь речеться.

— О! — погодивсь отаман. — А пощо? Бо мед відає. А ти відаєш?

— Відаю!

— То й ти єси медвідь?!

Отаман зареготав, реготали й усі, хто чатував коло вогнища.

— Не єсмь медвідь, але чоловік, — підшморгнув Борислав.

— А ци відаєш ти, що чоловік так і звався колись?

— Коли?

— А давно.

— Не відаю.

— Так слухай. Є така пісня:

Ой піду я до лісу, до лісочку,
Та втну собі дубову тесочку,
А на тій тесі та рогатина,
Та й не пострашусь лютого русина.
Віддай ми, русине, своє рухо,
Щоб тепло було ми та сухо.

Косак не співав, а навспівки проказував пісню, якої хлоп’якам не доводилося чути.

— Осе таке, — закінчив він. — То як? Зумів єси? Ти якого єси роду?

— Полянського.

— Тож ти і єси русин. Усі поляни — руси: й тиверці, й улучичі, й дуліби, й геть усі до Галицьких верхів. Бо поляни народжені медведями, сиріч, русинами. Тиверці й досі кажуть на сього звіра рус. Од русів є пішло все наше плем’я. Того й звемося руси, або русичі, сиріч сини руса-медведя. Зумів єси?

— Зумів єсмь, — протяг Борислав, а Вишата широко всміхнувся. Йому дуже сподобалась оповідь косатого лугаря, бо й сам дуже скидався на медведя. Тільки Богдан мовчки стояв осторонь.

Отаман спитав:

— Хто ваш зверхник? От сей? — він кивнув на всміхненого Вишату, найвищого й найстаршого з-поміж трьох» але Борислав показав очима на Богдана.

— Тю! — здивувався косак. — Пощо?

— Княжич, — вихопилося в Борислава, й він закусив язика, та слово вже кинуте, й тут нічого не вдієш.

— Велике цабе, — посміхнувся косак. — Я б, бувши вами, віддався б під руку от сього. Здоровий, як медвідь, і дужий, та ще дужчий буде. А що є княжич?..

Борислав вибачливо блимнув на княжича, той мовчки червонів.

— А ти, вуйку, не дивися… Він того дня скількох потрощив гатилом…

І почав розповідати про позавчорашнє бойовисько під Києвим городом. Засмаглі лугарі слухали, аж роти пороззявляли, а коли Борислав дійшов краю своєї розповіді, кремезний отаман приступив до Богдана й узяв його за плечі:

— От се по-нашому! — Тоді подумав і тихо сказав: — Іди до моєї чоти. Хоч ти й недоліток та ще й княжич… Ми з тебе доброго косака зробимо. Хочеш?

Богдан, похиливши голову, мовчав. Сей здоровенний лугар ще не знає всього, не знає, що він, Богдан, заколов учора вночі їхнього зверхника, хоч і мріяв шукати слави саме серед осих веселих людей із косами за вухом.

— Братове! — гримнув до товаришів отаман. — Чи чули сте? Маємо нового косака. Зветься Богдан Гатило. Хай усі відають, як сей отрок дубовим гатилом потрощив голови ворогам землі Руської! Богдан Гатило! На сьому бути! Гатило!