Молодший брат Сонця - Сторінка 7

- Бережний Василь Павлович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


В голосі Девіда вже чулося роздратування.

— А ти й не знаєш? — Тереза стріпнула головою і подивилась йому в вічі. Девід мимоволі усміхнувся: розтріпана, заплакана, вона здавалась особливо красивою. — Якби ти почув, то було б не до сміху…

— Що?

— Своє інтерв’ю!

Тепер уже Девід і справді розсміявся.

— Які дурниці! І ти отак… розкисла?

— Там такі непристойні натяки… Лаборантка закохана в професора…

— Невже ревнуєш?

— Коли б не знала Віру, яка вона скромна дівчина…

— А мене?

— І тебе… Хіба ж я не відчуваю…

— То чого ж ти впадаєш в істерику?

— Гидко. На весь світ обкидають грязюкою, а надто Віру. Гангстери, просто гангстери!

— Я відчував, куди він хилить, але не надав цьому значення. Все це — і дурниці, і дрібниці. Головне — виготовлення моїх пірамід іде повним ходом!

Террі поглянула на нього розширеними, блискучими від сліз очима, наче впізнавала, наче хотіла зазирнути йому глибоко в душу. «Виготовлення пірамід — повним ходом, — крутилося їй в голові. — Невже він маньяк? Ні честі, ні совісті… Вибухові піраміди — ось головне. Коли ж ти втратив свої благородні ідеали, свої голубі мрії? Нічого не видно в його очах — ні мук совісті, ні сумніву, ні вагання. Порожньо».

Відвернулася й пішла до вікна, в якому колихався океан.

— Що з тобою, Террі?

Вона мовчала. Девід підійшов і лагідно поклав їй руку на плече:

— Ну, знаєш, так ми ні до чого не домовимось.

Вона ще деякий час мовчки дивилась у вікно, зрештою сказала:

— Невже тобі нічого не говорить серце?

— Серце, серце… — Девід почав ходити з кутка в куток, то розмахуючи руками, то закладаючи їх за спину. — Тільки в мелодрамах причинні зв’язки пояснюють діяльність цього органа. А в житті все треба виважувати розумом, зрозуміло? Не серце, а розум головне!

Террі глянула на нього з острахом.

— Бійся бога, Девіде. Серце визначає людину, її поведінку, тільки серце. Я в цьому глибоко переконана і сподіваюся, що й ти…

— А, облиш філософствувати, — перебив Девід. — Тим більше, що твоя філософія інфантильна, їй-богу.

— Але я серцем відчуваю…

— Тут не відчувати треба, — знову перебив Девід, — а знати, розуміти. Розум і сила волі — ось лоцмани в хаосі нашої доби!

Девід говорив тоном, який виключав найменші заперечення. Наче читав лекцію нетямущій студентці, яка свою розчуленість поставила в принцип, а світ жорстокий, не до сентиментів. А Віра не така вже беззахисна, як здається, та й вдумливі люди не повірять пліткам, ситуація цілком ясна, треба бути кретином, щоб не побачити, що й до чого.

Зиркнувши на годинника, Девід не без іронії подякував за невипиту каву і швидким кроком пішов з дому. Террі ще трохи постояла, бездумно дивлячись у простір, вщерть наповнений сонцем, а тоді зашторила вікна і ввімкнула телевізор. Дивилася на екран, але нічого там не бачила — думала про своє. Не так, зовсім не так склалося її життя… Ще поки вчилася — мала перед собою мету. А останні роки? Кухня, телевізор, постіль; кухня, телевізор, постіль… В голові порожнеча, ніяких задумів, поривань…

Терезі стало тоскно, до щему жаль себе. Заплющила очі та й попливла на хвилях спогадів. Бачила себе ніби збоку — зовсім юною, веселою, сміхотливою. Чи це вони з Девідом, ідучи з коледжу, вголос мріють про майбутнє? І воно поставало перед ними — прекрасне, рожеве, ідилічні картини — сад, веселий котедж, музика, білоголові діти… Ех, коли б діти… Це атомний реактор, біля якого довго працював Девід, знищив їхніх дітей задовго до їх народження… Авжеж, реактор… А тепер ці кляті піраміди…

Мозок Террі працював хаотично… Думки і oбрази напливали безладно, втомлювали, навіть голова розболілася. Поволі калейдоскоп думок почав тьмяніти, унерухомлюватись, і вона й не помітила, як заснула.

Прийшовши на обід і побачивши, що вона спить, Девід тихцем пробрався на кухню, дістав з холодильника холодної шинки і з’їв бутерброд. Каву пішов пити до бару.

Душевна криза у Террі продовжувалась кілька днів. Нарешті все стало на свої місця, і сімейне життя Девіда Кінга знову повернулося в свою колію. Проте він не міг не помітити, що Террі стала невеселою, а часом смутною, вона мало розмовляла, а все більше заглиблювалась у свої роздуми, ставала все більш замкнутою. Годинами просиджувала біля рояля, але грала здебільшого меланхолійні речі. Ледь помітна тінь лягла на її лице. «Минеться, — заспокоював себе Девід. — Згодом зрозуміє і… пробачить».

Одного дня, повернувшись надвечір, з приємністю відзначив, що настрій у Террі покращав. Очі поблискували, обличчя посвітлішало, хоча в голосі та жестах відчувалася нервозність.

— Ах, шкода, що ти не прийшов трохи раніше!

Девід втомлено сів у м’яке крісло, запитливо поглядаючи на дружину.

— Цікаво, що це підняло тобі настрій?

— Я дивилася транспланетну передачу. В усьому світі таврують ганьбою правителів Південної Республіки…

— І все?

— Ні, тебе разом з ними. — В її голосі звучала зловтіха. — Змова проти миру, виклик людству… Ні, це треба було почути!