Молодший брат Сонця - Сторінка 4

- Бережний Василь Павлович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Вони віддавали данину і сонцю. Кожної неділі, взявши з собою сніданок, ішли до найдальшого пляжу, що золотою габою обрамляв невеличку затоку. І то вже був їхній день, там вони могли і поговорити, і послухати легіт хвиль.

Дивлячись у далину, де в сизому мареві океан з’єднувався з небом, Девід задумливо говорив:

— Зрозумій, мені хочеться зробити щось велике…

Террі хитала головою, розсипаючи золотисте волосся на засмаглі плечі:

— І ти вважаєш, що бомба…

— Та ні, зовсім ні! Справа не в бомбі, тут ідеться про концентрацію енергії в руках людини…

Тоді вона знімала свої темні окуляри і дивилась на нього примруженими, такими чистими, дитячими очима:

— Але ж і ти сам, і твоя концентрована енергія — в лапах горил!

— Ще донедавна люди одержували енергію з єдиного джерела — Сонця. Тепер навчилися розщеплювати атом. Але хіба цього достатньо? — міркував Девід. — Я хочу викопати новий колодязь, допомогти…

— Горилам? — знову перебила Террі.

Губи їй пошерхли під морським вітерцем, і вона раз у раз проводила по них язиком.

— Зрозумій, що це — наука, дослідження. А ніхто не взявся фінансувати — ні Асоціація науки, ні Фонд розвитку, не кажучи вже про уряд. А ці, як ти кажеш, горили, фінансують. Це якраз те, що мені треба.

— І тобі зовсім байдуже, в чиїх… лапах…

— Ти дивишся на все крізь темні окуляри, Террі. Окрім самого мене, ніхто не зможе пустити в дію ці пристрої. Ну, а я… не буду ж я кидати їх на міста!

— Ой Девід, мені страшно… Ти граєшся з вогнем… А що, як отой тонкогубий інженер підбере ключика? Він же не відходить від тебе й на крок. Остерігайся цього типа! Бо якщо він зуміє прочитати твої формули… Тоді ти їм будеш просто непотрібний, і вони…

— Я знаю, Террі, це дуже гостра шахова партія, та не бійся, я її виграю!

Скинула окуляри і поглянула в далечінь, океан здіймався синьою стіною, очі вбирали прозору просторінь, і тривога поволі вляглася, притихла. Може, й справді вона згущує фарби?

— Гарна наша планета і маленька, мов лялечка.

— А звідки ти знаєш, що маленька? — Девід радісно посміхався, дивлячись на її принадне обличчя.

— Ну, як звідки… Розміри Землі відомі — радіус трохи більший за шість тисяч кілометрів…

— Так, параметри відомі, але все ж таки ми не спроможні уявити нашу планету. Ну, от спробуй зараз, уяви Землю.

Террі заплющила очі, зосередилась.

— Ну, уявляю кулю…

— Глобус?

— Так, спочатку глобус, а зараз більшу, ще більшу…

— Не силкуйся: марна справа. Наша уява витворює тільки модель, розумієш, модель. І, звичайно, зменшену.

— А чому ти так вважаєш?

— Поміркуй сама: мозкові клітини мікроскопічні, отож і образи зовнішнього світу, які в них відбиваються, мусять зменшитись, стиснутись… Отак і вміщується велике в маленькому — діалектика! І мої невеликі пристрої тримають у собі гігантську енергію…

Террі наділа окуляри і лягла горілиць. Під сонячною зливою рожевий її купальник палахкотів, огортав полум’ям засмагле тіло.

— Ти казав, що Сонце — недостатнє джерело енергії. Хіба це так? Просто люди ще не навчилися вловлювати більше променистої енергії, і вона розсіюється в космосі…

— В цьому ти маєш рацію, Террі. Але треба дивитися далі, глибше. Сонце ж не вічне?

— Що ти маєш на увазі?

— Чорні дірки космосу.

— Ти вважаєш, що й наше Сонце, витративши енергію, почне колапсувати і стане чорною діркою?

— Можливо, що саме так і відбувається еволюція зірок. Людство мусить навчитися… засвічувати погаслі зорі.

— Ти натякаєш, що оці випробування твоїх… пристроїв…

— Я роблю перші кроки, Террі, тільки перші кроки. Справжнє випробування ще попереду.

— О боже! — Вона сіла, зірвала з себе окуляри. — Та чи ти забув про Віру? Мало однієї жертви?

— Ні, я про неї не забув, а от вона про нас…

— О, вона ніколи не забуде, якщо навіть вилікує очі.

— Я теж так сподіваюся, а от сама бачиш… Ніякої звістки.

Террі здалося, що він байдужий до нещастя Віри і згадав бідолашну дівчину тільки для годиться. А який він був колись чуйний, вразливий до чужого лиха! Tempora mutantur…[1]

Високо у блакитному небі виникла чорна цятка. З кожною хвилиною вона росла, збільшувалась, ось уже й гуркіт чути. До острова наближалася велика зелена комаха — армійський вертоліт.

— Такий ще не прилітав, — сказала Террі, дивлячись, як машина з величезними пропелерами заходить на посадку.

— Певне, важлива персона… Та нехай, давай краще покупаємось!

Террі пішла в воду без особливої охоти. Але прозоро-синя вода так пестила, так ніжила тіло, що швидко настрій покращав, і вона залюбки пірнала, плавала з Девідом навперейми.

Вони були далеченько від берега, коли побачили, що до пляжу мчить, підскакуючи на буграх, червоний мотоцикл. Не встаючи з сидіння, посильний боса — юнак у чорному береті — посигналив їм, а потім почав енергійно махати рукою.

Коли Девід і Террі підпливли ближче, він, не чекаючи, доки вони вийдуть з води, загукав: