Не такий - Сторінка 2

Це був не подарунок, а знущання! Його ніби тицяли носом у власні вади, як те кошеня, що не встигло добігти до ящика з піском.

— Ну як? — радісно дивився на нього тато. — Подобається? Тепер будеш спортом займатись, і вже за півроку тебе ніхто не впізнає!

— Клас! — Потап підняв угору великого пальця на руці. — Давно мріяв про такі!

Він притлумив свою образу, щоби не розчаровувати батьків.

Якби це був не ранок, коли вічно поспішаєш і вічно таки запізнюєшся, мама неодмінно розкусила б синові хитрощі. Проте зараз навіть вона не помітила бурі, що вирувала у душі Дениса. Жінка радісно цмокнула хлопчика у щоку, ще раз привітала його зі святом і полоскотала, щоб збадьорити (а значить — розгойдала ненависний живіт!), тоді побігла вдягатися та, за татовими словами, наводити "марафет".

Батько обійняв сина за плечі, знову скубнув за вухо і теж подався одягатися, а водночас і снідати, і переглядати новини по телевізору.

Через двадцять хвилин квартира спорожніла. Денисова школа була недалеко від їхнього будинку, тож із дому він виходив пізніше за батьків. Ще раз глипнув на свій "подарунок". Люто скинув залізяки на підлогу.

Ті голосно брязнули і застигли там німим докором його слабкості.

"А може, дійсно спортом зайнятися? — подумав хлопець. — Он Самоха паркуром захопився. Скачав собі з Інтернету різних роликів, дивиться, вчиться. Вже через паркани стрибає, як та мавпа, а на фізкультурі виробляє таке, що й учителька за голову хапається! Чим я гірший!?" Денис уявив себе на міському пляжі: широкі плечі, прекрасні м'язи, квадратики пресу — і захоплені погляди дівчат зусібіч та заздрісні, нарочито недбалі, погляди інших хлопчаків… Стрепенувся і підійшов до великого дзеркала у коридорі. Став боком, підняв футболку. Віддзеркалений амальгамою, на нього дивився невисокий товстун з несимпатичними складками на животі і ледь відвислими щоками. Потап втягнув черевце, погладив свій "залізний прес", спересердя сплюнув і пішов одягатися.

Розділ 2

— З днюхою тебе, Дєню! — підскочив до нього Матвій, щойно Потапенко переступив поріг школи. — Я тебе тут уже хвилин двадцять чекаю! — нетерпляче тупцював навколо іменинника. — Ну що? Приніс телефон?

Самохін зазирав другові в очі і намагався розгледіти там іскорки щастя.

— Знаєш, Самохо, є така індіанська хата — "фігвам" називається! От вона в мене є, а телефону як не було, так і немає! — буркнув Потап.

Матвієве запитання Дениса не здивувало: друг знав усі його бажання, навіть ті, про які не здогадувалися батьки. Для дорослих їхні "секрети" були смішними, а проблеми не вартували і виїденого яйця. Але для хлопчаків схований під ванною еротичний журнал з пікантними картинками або інформація про те, що Інка Корольова з шостого класу нібито вже цілувалась зі старшокласником, важили досить багато. Тому, зіткнувшись із батьківським нерозумінням у певних питаннях, хлопці на власному досвіді переконалися в мудрості приказки "менше знають, краще сплять".

— Та-а-ак! І що сталося? — здивовано запитав Матвій. — Забули привітати чи що?

— Краще б уже забули, то хоч була б якась надія… А так всунули мені ті залізяки, і самі раді-радісінькі, наче щось хороше подарували! — Потап розпачливо махнув рукою, зняв з плеча рюкзак і, ображений на весь світ, попрямував до роздягальні, коротко переказуючи Матвієві ранкові події.

Самохін знизав плечима. Для нього будь-який подарунок від батьків був за щастя. Їхня родина жила незаможно, але всі намагалися робити приємність один одному якомога частіше. Якщо до чаю на столі несподівано з'являлася велика шоколадка з горіхами — це вже був привід для маленького свята. На день народження Матвієві найчастіше дарували книги, чи необхідний одяг, чи зовсім незрозумілі дрібнички, які нічого не коштували, та багато означали. Хай там як, Матвій із вдячністю приймав усі презенти. Але зараз, щоб підтримати Дениса, Самоха взявся втішати його тим, що мобільник, мабуть, йому подарують на Новий рік.

— Та ти не доганяєш! — вигукнув Потап. — Не в мобільнику справа! Вони фактично мене товстим обізвали і дали зрозуміти, що бачити мене таким не хочуть!

— Думаєш? Може, й так, а може, й ні! — заспокійливо промовив Матвій, хоча в глибині душі був на боці батьків Потапенка і сподівався, що Денис візьметься за голову та почне качатися тими гантелями, які змусили товариша так страждати.

Йому іноді було важко зрозуміти друга. Та якби він, Самохін, так виглядав, то зі шкіри виліз би, щоб позбутися живота й товстих щік. А Потапенко тільки скиглить і хоче під шаром жиру роздивитися свій прес! Як Самоха не намагався долучити Дениса до своїх тренувань, усе було марно. Той надавав перевагу комп'ютерним іграм або сидінню біля телевізора з великою пачкою чіпсів.

Однак натякнути Потапенку на ці його недоліки міг тільки сам Матвій. Варто було комусь іншому пожартувати з Дениса, як Самоха з'являвся ніби з-під землі і, залежно від ситуації, або відразу розпочинав бійку, або просто з погрозою дивився на супротивника — його погляд мало хто витримував. Тож невдовзі у школярів виробився умовний рефлекс: не ображай Потапа, бо отримаєш у пику. І якщо хтось і кепкував з нього, то дуже обережно. Тому Денис, маючи такого "ангела-охоронця", не відчував того, що відбувалося навколо його особи.

— Цукерки приніс? — несподівано змінив тему Матвій.

У їхньому класі вже кілька років традиційним був запроваджений керівничкою ритуал — іменинник приносив до школи торбу цукерок і пригощав однокласників. І про керівничку теж мав не забути. Дехто тягнув їй великі пакети і крадькома ховав їх під стіл, а дехто відмазувався шоколадкою чи невеликим сувеніром. Шоколадку Софія Петрівна гидливо брала двома пальцями і кидала у верхню шухляду свого столу. Якщо ж батьки іменинника розщедрювалися на більше, її гостре, схоже на пацючу мордочку, обличчя просто розквітало, а на щасливця-іменинника протягом двох тижнів сипалися гарні оцінки.

Та горе було тому, хто не приносив узагалі нічого! Він ставав особистим ворогом класної. І ворожнеча могла тривати дуже довго і припинялася тільки тоді, коли до школи навідувався хтось із батьків зухвальця. Зацікавлені у вирішенні конфлікту сторони вели перемовини за зачиненими дверми. Після того, зазвичай, до рук Софії Петрівни потрапляв тугенький конверт, і "справедливість" торжествувала.

Діти не любили Софію Петрівну. Самотнє життя наклало відбиток на характер учительки. Висока постать, пласка фігура, незмінна зачіска спершу викликали жалість, яка згодом, після спілкування, переростала у несприйняття усього, що вона говорила. Ще у першому класі Матвій Самохін, спостерігаючи, як Софія Петрівна щось старанно виводить на дошці, прошепотів: "Ох і дасть нам перцю ця мимра!" Усі, хто сидів поблизу, пирснули від сміху, а вчителька лиш обернулась і кинула на них гострий погляд. Але діти зрозуміли — Самоха мав рацію.

Так їхня класна стала Мимрою. І з року в рік вона всіма своїми вчинками тільки підтверджувала присвоєне їй горде звання…

— Та приніс! Куди ж я подінуся! На великій перерві пороздаю! — махнув рукою Денис і завмер. — Ой-ой-ой! Мимрі пакета забув!

— Ну все, капець тобі! Вона ж тебе тепер схрумає і кісточок не залишить! — розпачливо глянув на друга Матвій. — Що робитимеш? Тобі б зараз на іншу планету… Але вона й там тебе дістане!

Самоха намагався розтермосити Потапа. Але той нічого не чув і не бачив, бо хотів єдиного — провалитися крізь землю або вмить опинитися десь далеко-далеко, де немає клятої Мимри і забутого пакета… Мама ж зранку кілька разів нагадала про нього! Ще й коло порога поставила, щоб не забув! А у нього з тими гантелями все із голови вилетіло!

— Чого ти паришся? — ніби крізь пелену долинув до нього голос Матвія. — До уроків ще п'ятнадцять хвилин. Збігай і візьми той пакет! Ну запізнишся на математику, то й що? Я класній щось наплету!

— Точно! — прояснів Потап. — Якщо швидко йти, то за двадцять хвилин я вже буду тут з пакетом…

Хлопець вдячно ляснув товариша по плечу. Потім метнувся до роздягальні, схопив куртку, одягнув шапку і помчав додому. Був жовтень. Кілька днів тому погода була чудова. Та зараз мжичив дрібний дощ. Пронизливий вітер засипав листям калюжі.

Потапенко біг щодуху, аби вчасно повернутися на урок. Але слово "бігти" тут не цілком доречне. Кілька швидких кроків збивали хлопцеві дихання і мало не розривали легені. Він зупинявся ледь не щосекунди, проте із запалом засудженого до страти продовжував свій шлях.

— Егей, кабан! Ану стій! — несподівано почув за спиною. — Куди біжиш в такой жара?

Потап зупинився, повернувся на голос і отетерів. За кілька метрів від нього стояли троє підлітків, яких знали всі у їхньому дворі. Двом із них, Слону та Хилі, було років по п'ятнадцять. Вони "відбували термін" (так вони самі любили казати) в якомусь професійному ліцеї. І таки дійсно "відбували"! Основним заняттям цієї парочки було швендяння містом та вибивання грошей із малоліток. Увечері вони могли трясонути і якогось запізнілого перехожого у нетверезому стані.

Третім був пацан на прізвисько Сьозя, старший за Потапа на два роки. Він, як та риба-прилипала, ні на крок не відходив від своїх наставників, намагаючись у всьому їх наслідувати. Ті постійно підколювали малого, знущалися з нього, але не проганяли, бо задумали з часом зібрати цілу компанію таких, як він, і змусити їх збирати для них гроші та підставлятися під ментів.

— Ти шо оглух, жирний!? — Хиля посунув на Дениса. — Ти шо, старших не уважаєш? — погрозливо насупив брови.

— Нє, братан! — підключився Слон. — Просто свині погано чують! У них вуха смальцем позапливали!

Він підійшов до Потапа, зірвав з хлопця шапку і пожбурив її у кущі.

— А чого пика така червона? Соромно за свою поведінку? — Слон із викрутом ущипнув Дениса за щоку.

Від образи та болю в його очах зблиснули сльози. Він згадав, як Матвій учив його відбиватися від нападників і став у бойову, на його думку, стійку.

— Оба-на! — зреагував на те Хиля. — Ні фіга собі! Самі каратисти кругом! Скоро на вулицю страшно буде вийти! — удавано злякався і відійшов від Потапа. — Сьозя! Спасай мене! А то цей монстр зараз мені зуби повибиває своїми прийомчиками! — заволав на все горло.

Сьозя, котрий доти стояв осторонь, наблизився і вгатив Потапа у перенісся.