Нечиста сила - Сторінка 3

- Королів-Старий Василь Костянтинович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— Що за мара? — здивувався Хапун. — Ти знаєш, що я Чорт, і не боїшся?

— А чого ж мені боятися? — також здивувався й письменник. — Хапали мене не раз ще гірші, як Чорти, та й то я не лякався. Я — людина козацького роду. Й діди мої Чортів не боялися, та й я не боюся жодної пригоди. А тепер так я навіть дуже радий. Одно, що це — цікаво й дає цілком нові враження, яких мені, письменникові, треба. Я відколи живу, не вилітав понад хмари. А це дуже приємно!

Але ж Хапун вирячив очі, як теля на нові ворота, ляпав вухами й рішуче не знав, що ж йому робити з тією дивовижною людиною? Пустити її додолу він не міг, бо парубок напевне б розбився, а тоді б загинула людська душа, чого ще ніколи через жодного Чорта не траплялося. Нести його до Єврейського Королівства також було не можна, бо там приймали тільки самих євреїв. Вертати назад було пізно, бо Хапун знав, що він вже й так спізнився на засідання на Лисій горі. У Чортового ж Батька було темно: видимо, той вже давно був на зборах. Що ж казати?!

— Слухай-но сюди, — озвався знову Хапун. — Так ти таки й справді не боїшся того, що ви, люди, звете нечистою силою?..

— Ха-ха-ха! — засміявся письменник. — То ти хочеш, щоб я побожився? Про мене…

— І не гніваєшся на мене?

— Тю-тю на тебе, Чорте! Та посоромся, нарешті. Повинен же ти мати розум! Я ж тобі щиро кажу, що дуже тобі вдячний за повітряну подорож. Тепер, як верну додому, то враз почну вчитися на літакові. Бо я вже знаю, що це зовсім не страшно…

— Ти знаєш що, парубче?! — сказав тоді Хапун. — Сьогодні всесвітні збори Невидимої нашої Сили на Лисій горі. Я вже через тебе спізнився й не можу далі розводити з тобою теревені, хоча ти мені й дуже до вподоби. Лишається одне: дозволь мені віднести тебе туди, а перед світом я донесу тебе назад, куди ти сам схочеш. Тільки одна умова: ти сидітимеш там, де я тебе посаджу, й мовчки чекатимеш, поки я прийду за тобою.

— Про мене. Я згоден, — відповів письменник. — Тільки й у мене буде до тебе одне прохання. Даси мені там паперу й атраменту11 та шкляночку чаю з цитриною. То, поки ви там радитиметесь, я напишу свою чергову статтю до газети.

На тому вони й погодились. Хапун полетів, як вітер. Приніс письменника до Лисої гори й звелів якійсь Поторочі принести паперу, атраменту, чаю, посадив його в калавурці12 у Мани, а сам метнувся до Вія за пробаченням…

Всі вислухали Хапуна з величезною цікавістю. Чекали тепер, що скаже йому Вій. Але ж Вій не сказав Хапунові й слова, тільки звернувся до зборів:

— Панове громадо! Ви чули Хапунову пригоду. Мені здається, що випадково це може бути нам на користь. А що, якби цій людині дати певні припоручення? Що ви на це скажете, мої панове?

Першим озвався Гуд, старий дух Кавказу. Говорив він з придихом, як звичайно говорять кавказці.

— З того, що розповів нам кунак13 Хапун, можна гадати, що той письменник — людина, варта довір’я. Коли він козацького, тобто лицарського, роду, то він дотримає слова. А коли він нічого не боїться по-дурному, як звичайно робить більшість людей, то, певне, згодиться якийсь час пожити межи нами. Довідавшись про наше життя, вдачі та чини, може своїми книгами виправити одвічну помилку людей відносно нашого брата. Нехай же йому допоможе Аллах, а ми так само мусимо допомогти йому якнайбільше…

Тоді попрохав слова знаний польський Чорт Борута.

— Всамперед запитаю вельможного колегу пана Хапуна, — почав він, ввічливо кланяючись, — як та людина одягнена: по-панському чи по-хлопському?

— В одежі панській, а в білизні селянській: має вишивану сорочку з жовто-синьою стьожкою.

Тоді Борута повернувся до зборів й сказав:

— Світлі збори! Прекрасні Пані! Ясновельможні Панове! Видко, що то — не пан. В противному разі, я був би дуже обережний. Увесь свій вік я маю діло виключно з панами й ще не здибав жодного, котрий би не силкувався мене одурити. Людина ж, що носить вишивану сорочку зі своєю національною одзнакою, то — добра людина. Тим-то я радив би запросити сюди того пана письменника.

Всі інші згодились на тім одноголосне.

— Приведіть сюди Людину! — звелів тоді Вій.

До залу вступив письменник. Очі його заграли захопленням, коли він угледів таке дивне видовисько, блиск, пишноту, розкоші. Він виступив на середину, чемно вклонився старому Вієві, а потім всім присутнім й щирими словами привітав збори.

— Шановна Людино! — звернувся до нього Вій, пильно його оглядаючи. — Скажіть нам, що ви думаєте про Невидиму Силу? Тільки прошу вас говорити коротко, не як ваші люди, бо ми не маємо часу на балачки.

— Я думаю, мої панове, що жива Невидима Сила, котра населяє землю, воду й повітря, мабуть, подібна на електрику, що ми, люди, звемо громовиною. Ніхто з нас не бачив самої електрики, але всі знають її властивості: блискавицю, грім, світло, силу. Для всіх, хто вміє з нею як слід поводитись, вона пожиточна. Хто ж не знає, як з неї користуватись, той має тільки шкоду. Так я міркую й про Невидиму Силу.