Обкрадення Мікеланджело (збірка) - Сторінка 18

Ульяш просто не розуміє цього.

Марія давно помітила, що подобається морському піхотинцеві, і не тільки йому. Чимало, навіть тяжко хворих, чоловіків потайки закохуються у неї, і вже звикла зі стриманою, нічого не обіцяючою посмішкою сприймати їхні погляди, компліменти і жартівливі нарікання. Вона не боялася цього, і ніколи не наважувалася різко відповісти такому залицяльникові, як це робило багато інших медсестер, з якими доводилося працювати.

Умовності, що поставали між нею і чоловіками за межами лікарняних мурів, у палатах втрачали свій смисл. Тут вона змовчувала легкий флірт навіть тих, хто не подобався їй і на кого десь на вулиці й не глянула б. Люди, які ставали пацієнтами маніпуляційної сестри, мусили стільки натерпітися від її рук, що мали право бодай на таку ось, ілюзорну, компенсацію. Вона розуміла це, як ніхто інший. Тим паче, що доводилося відчувати й неприязнь декого з хворих.

Як не дивно, саме її жіноча краса нервувала або й лютила їх. І вони не бажали приховувати цього. То була лють людей, яким нічого залишати на цьому світі. Але навіть до таких ставилася поблажливо, вважаючи свою поблажливість проявом людяності.

— Заздрю йому, — мовив тим часом Горан.

— Кому це? — не зрозуміла Марія.

— Гуляшеві, кому ж іще?

Вона мовчки склала шлангочку крапельниці і понесла апарат до маніпуляційної.

— Годину цілковитого спокою, — нагадала уже з порога. Повертатися до розмови про заздрощі вона не наважувалася.

— Почекай, Маріє. Сьогодні ти вже не зайдеш. А завтра неділя.

— Завтра я теж навідаюся.

— Знаєш, я все хотів запитати тебе. Мені казали, що ти — з дитячого будинку.

Марія здвигнула плечима и посміхнулася. Вона знала, як швидко виникають і поширюються у лікарнях будь-які чутки.

— Від кого дізнався?

— Навіть як би й не казали про це, все одно здогадався б, тому що теж дитбудинківський. А ми, дитбудинківці, знаємо життя таким, яким його не знає ніхто інший. Тому стільки й доброти у тобі.

— Не більше, ніж у будь-якої іншої жінки. Дитбудинок, тут, мабуть, ні до чого. Своїх дітей батьки теж не лихими виховують.

— Воно так. Але все ж таки ми, дитбудинківські-інкубаторські, краще знаємося на людській недолі. Повинні знатися краще – ось, що я тобі скажу.

— Хтозна, Горане, хтозна...

12

Марія віднесла крапельницю до маніпуляційного кабінету і, вийшовши в коридор, знову здибалася з Ульяшем.

— Ви вже запізнюєтесь, докторе, — мовила, йдучи повз нього до виходу.

— Не знаю, досі мене вважали пунктуальним. Що каже Горан?

— Мовчазно вчить нас мужності. Він справді знає, що з ним, у якому стані його шлунок?

— Не було сенсу приховувати. Він і так здогадувався.

Марія нажахано глянула на лікаря, але промовчала. Запитувати, навіщо так вчинив, вона не могла. Взаємини між Ульяшем і Гораном, мабуть, слід вважати винятковими, то, може, ця винятковість ситуації й дозволяла хірургові порушувати лікарську етику.

— За два дні повернуся, Маріє, — мовив Ульяш уже з-за порога.

У відповідь Марія стримано всміхнулася йому. Жінці, котра виховувалася в дитбудинку, а потім у вісімнадцять років вийшла заміж за брутального чолов'ягу, який вважав, що, живучи з нею, робить їй велику послугу, навіть оця неголосно мовлена фраза здалася ніжною.

Ульяш пішов, а Марія ще довго дивилася йому вслід, проказуючи про себе: "він пішов", але не вірячи цьому, і не наважуючись повернутися до маніпуляційної. У душі її раптом зринув правічний жіночий страх перед дорогою, на яку стають чоловіки, переступивши поріг свого дому; перед зсутуленою спиною чоловіка, що знову кудись їде, і ніколи не знаєш: чи то він шукає чогось, чи від чогось утікає. За десять років, що минули після розлучення з чоловіком, Марія одвикла від страху перед проводами і чеканнями, навіть забула, що такий страх існує, аж ось він несподівано відродився у ній з нічого, або майже з нічого, як птиця-фенікс — із попелу.

Вона страшенно довго стояла на тому порозі страху, аж поки не згадала, що у третій палаті від дверей, за якихось п'ятнадцять кроків од цього порога, лежить Горан. Він лежить там, приречений, напівзабутий, старий і закоханий у неї останнім найщирішим, мабуть, коханням, яке тільки знала коли-небудь ця земля, тому що воно вже не може принести ні щастя, ані розпачу, і в ньому нема на що розраховувати.

Морський піхотинець чекає її, щоб притамувати біль, щоб проковтнути той біль, разом із якимись пігулками та з грудкою розпачу, ковтати яку з кожним днем стає усе важче й важче. На жаль, вона не може так само безкорисливо любити Ульяша. Бо ще сподівається, що колись лікар приведе її до своєї хатини на горі, ще прагне пізнати його чоловічу силу і повірити у його доброту. У світі нема нічого безкорисливого, як би вона, чи хтось інший, не прагнули цього. За всім; постає очікування, сподівання, розрахунок.

У коридорі знову з'являється старша медсестра. Колись, знайомлячись із Марією, вона відрекомендувалася: "Усі звуть, і ви теж повинні звати мене, Жанною Модестівною". "Повинні…". Згодом вона переконалася, що ця "Жанна Модестівна" не визнає слів "будь ласка", "чи не могли б ви", "треба"… Навіть коли йшлося про послугу їй особисто, вона не просила, а наказувала.

— Кого це ти виглядаєш? — невдоволено поцікавилася Жанна Модестівна, побачивши, що Марія знову стоїть біла порога.

— Вже нікого.

— Роботи не маєш, то нудишся?

Марія усміхнулася. Їй нелегко було посміхатися жінці, яка однаково не любить їх усіх трьох: Ульяша, Горана і її. Особливо її, тому що вже здогадується, задля чого вона переїхала до Мочарів. За віком Жанна майже ровесниця Марії. Її чоловік був водієм і загинув років зо три тому на дорозі неподалік Лебединого. Разом із ним загинула й молода жінка, котра, як потім казали, була його коханкою. Дізнавшись про це, Жанна навіть не прийшла на похорон, який влаштували чоловікові батьки. Ось цього, — що вона, дружина, не прийшла попрощатися з небіжчиком! — Марія ніяк не могла пробачити їй. Вона вважала, що смерть знімає з людей печать шлюбних житейських гріхів, і живі не мають права брати їх на карб, вирішуючи: віддавати останню шану небіжчикам, чи ні?

— У Горана була? — раптом різко питує Жанна. Сама вона вже принципово не навідується до Горанової палати.

— Була, звичайно ж.

— Нам, бач, своїх, дільничних, пацієнтів бракує, то треба ввозити їх з усього району.

І тоді Марія вперше відчула, що їй жаль цю обмежену в почуттях і прагненнях своїх, люту на все навколо жінку. Таких мусиш остерігатися, як остерігаються в осінньому лісі вовчиць, що втратили страх перед усім, чого їм заповідано боятися самою природою. Але, навіть відчувши це, всміхається й остаточно збиває старшу медсестру з пантелику.

Надвечір, уже зібравшись додому, Марія ще раз, вчетверте за сьогодні, навідалася до Горана. Навіть у тому, що вона, здорова дужа жінка, спокійнісінько йде собі звідси, залишаючи Горана на цілу ніч, вбачалася їй певна несправедливість. Вона знала ціну кожної зболеної ночі цієї приреченої людини, і могла тільки благати долю, щоб не дала опинитися на його місці.

— Я бачу, тобі значно краще, — мовила вона цілком серйозно, але це прозвучало так, що комусь сторонньому могло здатися, ніби вона стурбована поліпшенням стану його здоров'я.

— Звичайно, Маріє. Дякую, що зайшла.

— Пам'ятаєш, ти хотів навідатися до смереки, що росте на камені?

— Пам'ятаю, Маріє.

— Але тоді я відмовила, бо головлікар заборонив підводитися. Але завтра Ульяша не буде, і, якщо почуватимешся добре, спробуємо дістатися до того каменя. Ні Ульяш, ні старша медсестра навіть не дізнаються про це, бо чергова мовчатиме.

Горан розуміюче посміхнувся. Посмішка людини надто дорослої для того, щоб покладатися на умови дитячої гри.

— Тільки тобі треба як слід відпочити і набратися сили, — провадила своєї Марія, підбиваючи подушку і по-змовницькому озираючись на двері. – Викинь із голови прикрі думки і добре поспи, гаразд? Утеча відбудеться вранці, майже на світанку. І вдамося ми до неї на зло Ульяшеві, старшій медсестрі і всім, хто вважає, що тобі вже не підвестися з ліжка.

Жінка впоралася з подушкою, поправила простирадло, щоб воно закривало поцяткований жовтими плямами матрац, побажала спокійної ночі й, сумовито всміхнувшись десантникові на прощання, вийшла.

Сліз її Горан уже не бачив.

13

Уперше Роман Ульяш помітив його біля лікарні. Чоловік ішов звідкись із глибини саду, від велетенського пагорба, на пласкій вершині якого закінчувалася лікарняна садиба і починався ліс.

Ульяш спершу так і подумав, що це хтось із Ятаганівки. Брався до Мочарів лісом, а тепер, опинившись біля лікарні, хоче якнайшвидше поминути будівлі, не потрапивши на очі комусь із персоналу, адже паркан, яким огороджено лікарняну садибу, сягає аж тієї вершини, і проникнути сюди можна, лише відхиливши одну з відбитих знизу дощок.

Незнайомець – худорлявий чоловік у зношеній коричневій шкірянці – справді надто швидко пройшов повз Ульяша, навіть не глянувши в його бік, і тільки за ворітьми на якусь мить озирнувся. Цього виявилося досить, щоб Ульяш уловив у його погляді щось більше, ніж цікавість випадкового перехожого. Йому здалося, що той чоловік у шкірянці радий би заговорити до нього, та чомусь не наважується. Може, тому так швидко й проминув, що бракує сміливості підійти. Не раз траплялося, що людина, навіть тяжко хвора, зволікає із знайомством з лікарем, усе сподіваючись, що якось воно буде, якось минеться.

Втім, незнайомець одразу ж зник десь за деревами, й хірург подумав, що, може, все це тільки здалося. Іноді передчуттю заважає професійна упередженість – він це теж знав. Ще кілька хвилин стояв на ганку і дивився на ворота, неначе сподівався, що чоловік знову з'явиться біля них, далі скрушно хитнув головою і повернувся до лікарні.

Постоявши деякий час на ганку, хірург увійшов до лікарні і ще раз спробував пригадати, де і коли міг зустрічатися з цим чоловіком, і чи зустрічався взагалі. Як би там не було, а інтуїція підказувала, що поява цієї людини перед лікарнею не випадкова. І тому, коли, йдучи додому, знову побачив неподалік себе незнайомця у потертій шкірянці, — навіть не здивувався. Було б дивно, якби той раптом вирішив не показуватися йому на очі. Проте й цього разу не покликав його, і навіть не зупинився.