Обкрадення Мікеланджело (збірка) - Сторінка 19

Той повинен був сам наважитися і підійти. Так їм легше буде розпочати розмову.

І, можливо, чоловік справді підійшов би, коли б на стежці, що пролягала до підніжжя гори, Ульяш не здибався із подружжям Малашів, яке поверталося до свого лісового хутірця. Дружина Малаша кивнула на знак вітання й поминула хірурга, а сам Малаш – високий чолов'яга з гордою вольовою поставою – зупинився і, подаючи руку, з легкою іронією проказав:

— Нарешті зустрілися, докторе Ульяш. Усе якось доля не зводить з тобою.

— Усьому свій час, — стримано нагадав Ульяш.

Як не дивно, з Малашем вони справді ще не спілкувалися, хоча докторові не раз доводилося бачити його. Малаш був визнаним в усій окрузі знахарем, що лікував травами, медом, соками дерев, росою і ще бозна чим, і саме через це у нього раз по раз виникали конфлікти з головлікарем, що працював у Мочарах до Ульяша. На селі навіть казали, що років зо два тому справа мало не дійшла до суду, бо Ульяшів попередник звинуватив Малаша у незаконній лікувальній практиці, сам прояв якої вже підлягав карному кодексові.

Щоправда, за знахаря хтось вчасно заступився, до того ж, виявилося, що певний час він навчався у медичному училищі, мав відповідну довідку, і свого часу навіть практикувався у фельдшерсько-акушерському пункті.

— І як же вам працюється на новому місці, докторе? – запитав Малаш, скептично оглядаючи непоказну постать нового головлікаря сільської лікарні.

— Як і на всіх попередніх.

— Ти хороший лікар, Ульяше, — по тому, з яким сумом знахар проказав це, Ульяш зрозумів, що говорить щиро.

— Не пригадую, щоб ти лікувався у нашій сільській.

— Ну, біля мене зі шприцами не натанцюєшся, — Малаш повів широкими плечима й усміхнувся до дружини, що все ще стояла за кілька кроків од них. "Років на двадцять молодша, — із заздрістю визнав хірург. – Маючи в хаті подібну красуню, навчишся розпрямляти навіть такі кістляві плечі, як у Малаша". – Тільки щось мало хто навідується до мене останнім часом. Особливо відтоді, як у Мочарах з'явився новий лікар. При твоєму попередникові спочатку ішли до мене, а вже потім до лікарні. Та й то лиш за лікарняним аркушем, тому що я не видаю, не маю права.

— А лікувати? – незворушно поцікавився хірург.

Ульяш чекав, що для Малаша його запитання виявиться несподіваним, проте знахар вклав руки в кишені і войовничо трусонув сивою гривою. У постаті його ввижалося щось войовниче, і навіть демонічне, можливо, тому хворі й тяглися до нього з такою довірою. Вольове обличчя, упевненість у собі, імпозантна зовнішність, гострий пронизуючий погляд, густий глибинний голос, якась незвична манера триматися у розмові з людьми. Він завжди поводився так, нібито володів якимись таємними знаннями, недоступними для всіх інших. Коли зустрічаєшся з таким, несамохіть починаєш вірити у можливість, та що там, у неминучість свого зцілення, навіть якщо досі вважав себе приреченим.

— Не знаю, чи відомо тобі Ульяше, але свого часу я встиг попрацювати фельдшером.

— Про це люди теж казали.

— Та й не я, власне, лікую, а природа – мед, трава, липовий цвіт і березовий сік…

— Ага, і зміїна шкіра, — кивнув Ульяш. – Яку ти проголосив панацеєю од усіх хвороб – від чиряка на сідниці, до ракової пухлини шлунку.

— Не знаю, що там тобі наговорили про мене, докторе, але ніхто не здатен заперечити, що я – народний лікар, — посуворішав Малаш. Виявляється існують речі, якими можна дошкулити навіть йому, самовпевненому і товстошкірому. – Не труїти ж мені людей вашою хімією. У природи є засоби для того, щоб вилікувати будь-яку хворобу, тільки й того, що деякі секрети її ми забули, а до деяких не дотяглися своїм куцим розумом.

— Усі не дотяглися, окрім тебе…

— Так, і мені не все вдається. Не всі давні рецепти справджуються, підводить пам'ять тих, хто їх із чийогось голосу записував. Одначе я старанно перевіряю все, що чув від старих людей, від шептух-повитух. Серед порад, які вони дають, трапляються й досить цінні.

— Але кожну з них ти випробовуєш на своїх односельцях, наче на піддослідних щурах.

— А ви свою "хімію", зазвичай, на кому випробовуєте? Навіть по тому, як усі ваші піддослідні щури повиздихають. Може, я і не виліковую приреченого, проте й не шкоджу йому. Від мене людина йде оздоровленою лісовим повітрям, соками трав і росою, а не зі шлунком, набитим антибіотиками. До слова, недавно до мене один заслужений лікар України приїжджав, звідкись аж із-під Ізмаїла, з гирла Дунаю. Три дні рецепти мої записував. А вже літній чоловік, усе життя – в білому халаті.

— Нічого дивного. Якщо чесно, я і сам мав на думці навідатись до твого хутірця, — сумирно зізнався Ульяш.

— То й навідався б.

Дружина Малаша все віддалялася і віддалялася, і вже не могла чути їх. Це чомусь заспокоювало хірурга і настроювало на поблажливий тон. Ульяш помічав, що з роками у характері його почало проявлятися те, чого ніколи раніше за собою не знав – якесь дріб'язкове прагнення насолити людині, до якої колись відчував неприязнь, або яка видавалася йому щасливішою й впевненішою, ніж він сам. Мабуть, це слід було вважати ознакою старості та впливом самотності.

-Тільки ти от що, Малаше… ніколи не кажи при медиках, що ти – "народний лікар". Ми теж народ лікуємо, отже вважати нас "худоб'ячими" немає жодних підстав.

— Як воно насправді є – так і кажу, — впевнено відрубав Малаш. А на хутір ти все ж таки навідайся. Якщо маєш таке бажання, ходімо хоч зараз.

— Дякую, Малаше. Ти ж розумієш, що зараз піти не зможу, справи. Просто багато чув про тебе від людей. Не приховаю, чути доводилось усіляке. Ось і захотілось поспілкуватись.

— А заодно настійно порадити, щоб кидав до дідька своє знахарство.

— Погодься, що не така вже й погана порада.

— Але тепер ти все знаєш. Ти б іще порадив вступати до медичного інституту. Але відповім, що не приймуть. На денне – до тридцяти п'яти, а заочного відділення не існує. Одне слово, добуду свого віку, лісникуючи.

" От із цього і слід було починати" — подумки зауважив Ульяш.

— Але в інститутах вас не вчили лікувати по-народному, тобто зіллям, фруктами, медом...

— Звідки тобі знати: вчили чи ні? І взагалі, важливо не те, чому тебе вчать, а чому ти сам учишся. Давай домовимося, що надалі хворих, які звертаються до тебе, посилатимеш до лікарні. Ти ж добре знаєш, що багатьом із них здатне допомогти лише стаціонарне лікування. Бо потім, після усіх знахарів, яких тільки змогли розшукати, все одно кидаються до нас, але вже пізно.

— Ото ж бо й воно: спочатку йдуть до знахаря, — не втратив свого шансу Малаш. – А вже потім…

— Гадаєш, цьому варто тішитися?

Малаш невдоволено покректав, нервово пересіпнув підборіддям, аж тоді примирливо проказав:

— Тобі якраз боятися нічого, тебе поважають. І тут, і в Лебединому. Але до тебе у нашій сільській лікарні порядкував ледар і нездара. До того ж, я ще нікому не казав: "Не йди до Ульяша, бо він тебе зажене в могилу". Хворий сам обирає, до кого йому звертатися.

— Не казав, отже? Ось бачиш, а я мав інші відомості. Ну та облишмо цю тему. Ходімо до мого кабінету.

Ульяш закинув плаща через плече, вклав руки в кишені і, погойдуючись на носках, пильно дивився на знахаря.

— Вчитимеш, як користуватися шприцом?

— Сам до пуття не вмію. Якось так воно повелося, що користувалися ними завжди медсестри.

По тому перекинулися ще кількома словами, і розійшлися.

Ульяша давно непокоїла думка про знахаря-відлюдька Малаша. Він знав, з якою пересторогою, а може, й неприязню повинен був зустріти появу хірурга з райцентру цей чоловік, то лишився цілком задоволеним, що перша розмова їхня закінчилася хоча б ось так, напівмиром.

14

Вже у вікно він побачив, що той чоловік у шкірянці таки піднявся слідом за ним на вершину, і тепер постать його самотньо бовваніла на скелястому виступі, що нависав над річкою. Не міг тільки розгледіти: стояв той чоловік обличчям до річки, чи дивився у його бік, на хату, сподіваючись, що господар помітить і вийде. Він уже не сумнівався, що потрібен тій людині саме хірург Ульяш, проте щось справді заважає їй підійти.

Сутінки вже всотували невиразну постать незнайомця, яка за кілька хвилин повинна була розчинитися у мороці і щезнути. Згадавши про неї вранці, Ульяш мав би засумніватися: існувала вона насправді чи лише привиділася? Але все одно не вийшов. Досмажив картоплю з яєчнею і, знявши пательню, ще довго сидів біля печі, вдивляючись у вогонь і сторожко дослухаючись, чи не рипне хвіртка.

Він усе ще чекав, що той чоловік наважиться увійти сюди, навіть поставив на стіл дві тарілки та дві чашки. Пожалкувавши, що у хаті нема й пляшечки вина, лікар ще раз глянув у вікно і раптом застиг від несподіванки. На виступі, де ще нещодавно стояв незнайомець, тепер жевріло вогнище. Постать того чоловіка Ульяш уже не міг розгледіти, бачив тільки це благеньке вогнище на самій самківці гори.

Коли лікар наблизився до скелі, чоловік у шкірянці сидів на камені і, похиливши голову, обертав прутиком пригаслі головешки. Поруч лежала купа хмизу, одначе незнайомець не поспішав підкидати у вогонь, мабуть, розраховуючи посидіти тут не одну годину. Може, й до самого ранку.

Привітавшись, Ульяш підсунув ближче до вогню якусь каменюку, сів на неї і теж підкинув у вогнище кілька висхлих гілляк.

— Ну, слухаю... Що трапилося, що привело вас сюди? – запитав він і собі розгрібаючи жар.

— Добре, що здогадалися вийти, — проказав чоловік.

При світлі вогнища Ульяш розгледів помережане зморшками обличчя його, на якому закарбувалася втома, але не сьогоденна, а та, що йде звідкись із глибини єства – від невдач, зужитості душі і тіла та хронічної невлаштованості. Хірург помітив, що останнім часом він якомога довше зволікає із запитаннями до хворих, а все уважніше придивляється до їхніх облич, уловлюючи найнепомітніші зміни у виразах, поглядах, жестах. А ще кілька років тому, як і всі сучасні хірурги, довіряв тільки аналізам та скальпелеві. Психохірургію земського лікаря Данила Ульяша – свого батька – він, будучи практикуючим хірургом, так і не перейняв, отож мудрість її являється синові аж зараз, у відблисках літ, досвіду і нічних вогнищ на двох.

— Вам відомо, що я хірург, що прізвище моє – Ульяш, і впевнені, що потрібен саме я?

— Тепер знаю.