Обкрадення Мікеланджело (збірка) - Сторінка 26

наче власної вени.

Різьбив...

Над витвором цим ще лишалося роботи й роботи, проте в уяві майстра вже поставало виснажене тіло "Приреченого", що стояв під шибеницею. Мабуть, він так і назве своє скульптурне старання – "Приречений", уже хоча б тому, що цим приреченим залишався він сам.

Очі Орестові сльозилися, й увесь він проймався тремтінням, яке вже не годен був стримувати, бо ж породжувалося воно не лише голодом і болем, але й тяжким нервовим розладом, що руйнував його тіло ось уже впродовж місяця. Різьбяр, звичайно ж, не вірив, що може знайтися сила, котра зупинила б це руйнування. Та й навіщо зупиняти, адже все одно – страта. Але, що більше він упевнювався в неминучості власної загибелі, то старанніше випещував кожен прожилок свого "Приреченого".

3

Задрімавши, Орест не почув, як двері відчинилися і до в'язниці зайшов німецький офіцер. Прокинувся лише тоді, як німець носком чобота підняв його руку, щоб краще розгледіти затиснуту в ній річ.

Заарештований очікуюче глянув на есесівця, відсмикнув руку й притулив "Приреченого" до грудей; чужинцеві зась було до того, що він вирізьбив у цю свою останню ніч. Жалкував лише, що, вкрай виснажений, так несподівано заснув, що навіть не встиг, як завше, заховати свого витвору у виямку під нарами. А зараз він над усе боявся, щоб ще не довершений, але у задумі його вже народжений "Приречений" не загинув разом із ним. Що не кажи, а цей "шибеник" — єдине, що він ще міг залишити по собі.

— Ти вирізьбив це тут? – раптом по-російськи запитав офіцер, бачити якого майстрові раніше не доводилося.

— Переводячи сюди, ми його обшукували, — нажахано пояснив поліцай, що супроводжував офіцера, але той удав, що не розчув його белькотіння.

— Де ти зробив це, запитую? – знову звернувся до різьбяра. — Вже тут, у в'язниці?

— А де ж іще? — здвигнувши плечима, спроквола відказав Орест.

— З офіцером треба говорити стоячи, — з притиском нагадав німець. – Тим паче – з офіцером СС. До речі, дозвольте відрекомендуватись, майстре. Перед вами — оберштурмфюрер фон Штубер.

Орест зиркнув на нари. Жоден із трьох в'язнів навіть не підвів голови, неначе їм байдуже було до всього, що навколо них діялося.

— Наказуй он тому, — кивнув на поліцая, – тому що він, як-не-як, а при службі. Я ж усього лиш селянин, і взагалі ніколи ніякої зброї у руках не тримав. Мене заарештували нізащо.

Проте, говорячи це, все ж таки підвівся. Хто б не говорив зараз із ним, але цей чоловік стоїть, отож і йому годилося б, із поваги…

— Він — кульгавий, тому до війська його не брали, — знову запопадливо пояснив поліцай, що був із місцевих і добре знав цього різьбяра. – Та, поза це, він міцний, як бугай. А ще — стало відомо, що знався з партизанами.

Офіцер щось зневажливо буркнув по-німецькому, мабуть, даючи зрозуміти, що зв'язки арештанта з партизанами зараз його не цікавлять. Натомість вирвав із Орестової руки "Приреченого", довго й прискіпливо оглядав його при світлі сонячного проміння, що долинало через заґратоване вікно та прочинені двері, а тоді запитав:

— І давно захоплюєшся таким майструванням?

Орест не відповів. Хіба не все одно, коли визріло в ньому це ремесло? Страшно, що сьогодні, або завтра на світанку, воно разом із ним умре.

— Я ж не запитую про розташування партизанських таборів, або про чисельність підпільної групи! – ввічливо обурився оберштурмфюрер військ СС. — Ідеться про мистецтво, про високе... мистецтво.

Мовивши це, він знову підніс "Приреченого" поближче до очей, покрутив його у руках і простягнув Орестові.

— А що... непогано, непогано. Цього не розстрілювати. Поки що. І не катувати, — звернувся до поліцаїв, що супроводжували його. — Гріх убивати митця, який не завершив роботу над своїм витвором. Страшний гріх. Мабуть, це єдине, що на війні ще може вважатися "гріхом". Чи, може, я помиляюсь?

Оскільки ніхто не відповів, то офіцер, знизав плечима і, витримавши належну паузу, поцікавився у старшого поліцая, хто там у нього записаний першим.

— Стефан Рануш, — розгорнув свого папірця поліцай. — Виходь!

— Розстрілювати будемо поодинці, — мовив офіцер, удавано зітхнувши. — Котрийсь не витримає і розповість усе, що знає. Нічого не вдієш, нам конче потрібно знати, де базуються ці ваші чортові партизани.

Стефан вийшов, не промовивши ані слова, навіть не попрощавшись.

Офіцер ще раз пильно вдивився у змарніле, розсічене в кількох місцях обличчя різьбяра, і в очах його спалахнув хижий вогник.

— Так, нічого не вдієш... — повторив він. – Але цього арештанта, місцевого скульптора, не чіпати, — нагадав поліцаям. – Нехай поки що майстpyє.

І, загасивши отой свій вогник в очах якоюсь загадковою посмішкою, теж вийшов.

4

На подив усім, десь через годину знову привели Рануша. Він, звичайно ж, був страшенно скатований, але все одно в комірчині полегшено зітхнули, адже гадали, що бачитись з ним уже не судилося.

Дивлячись на зсічене тіло Стефана, різьбяр із гіркотою подумав і про свою власну долю. Його теж щоденно допитували, намагаючись хоч щось там вивідати про партизанів. Але в тім-то й річ, що він абсолютно нічого не знав. Справді, нічого. Й іноді навіть дякував за це богові, бо відчував, що міг би й не витримати.

Рануш — той хоч бував у лісі. Колись, прямо серед ночі, навідався був і до Михайла, відтак різьбяр уже навіть збирався іти разом із ним у загін. Але Стефан переконав, що з його вадою партизаном бути важко, та й війна довго не триватиме. Тепер Орест картав себе: треба було не слухати Рануша, а йти до лісу. Тепер хоча б знав би, за що страждає.

Рожеві промінці сонця дотягалися до вікна, вичеpвонювали його, і, проникаючи через припорошену шибку, стікали до Орестових рук та пестили голівку "Приреченого". Так, він знову взявся за роботу, бо, що б там, за стінами їхньої в'язниці, не відбувалося, а майстер є майстер, і треба було поспішати.

Коли в надобідню пору двері знову відчинилися, і на порозі постав той самий оберштурмфюрер СС, Орест одразу ж завважив, що цього разу він був в окулярах, й очі під ними видавалися напрочуд лагідними й усміхненими, хоча обличчя, як і раніше, залишалося суворим; власне, не так суворим, як по-арійському незворушним.

— Щоб ти не думав, що ми, германці, не дбаємо про мистецтво, я приніс тобі кістку, — несподівано мовив офіцер, простягаючи газетний згорток, у якому й справді було щось сіре. – Так-так, звичайнісіньку, ще досить свіжу, людську кістку, шпитальний хірург наш спеціально для тебе, для "великого українського скульптора", старався.

Причому всі в'язні звернули увагу, що оце своє "великого…скульптора" есесівець проказав без будь-якої іронії чи зверхності, і навіть ввічливо схилив по тих словах голову.

— Невже й справді людська?! – все ж таки не повірив йому різьбяр.

— А навіщо такому майстрові, як ви, втілювати образ людини в деревині чи в камені, коли поруч стільки суто "людського" матеріалу? "Людина", вирізьблена людиною – з кістки щойно загиблої людини! Погодьтеся, що в цьому є щось від великої, одвічної таїни мистецтва.

— Та це ж нелюдство якесь, прости й помилуй, — молитовно пробубонів Рануш, проте ні різьбяр, ні офіцер на слова його не зважили.

— До речі, як ви назвали свою роботу, майстре? – тільки тепер Орест звернув увагу, що офіцер почав звертатися до нього на "ви", та ще й із підкресленою ввічливістю.

— Як і мав би назвати – "Приреченим".

— Геніально. Відтак мистецтвознавче тлумачення цього витвору бачиться мені ще ефектнішим. Задумаймося, що виходить: скульптурний портрет "Приреченого", сотворений різцем приреченого з кістки такого ж приреченого!.. Уявляєте, яке враження справлятиме такий підпис під вашою роботою, виставленою у кращому музею Берліна, або навіть у самому Парижі, в Луврі?

— То його, "Приреченого", ще й виставлятимуть?! – із тремтінням в голосі, лякаючись самої згадки про це, запитав різьбяр.

— А чом би й не виставити? Зазначивши при цьому прізвище українського майстра з Поділля. Тим паче що й село ваше називається просто-таки біблійно – Спокути! Вдумаймося ще раз: "Скульптура "Приреченого", вирізьблена приреченим на страту майстром із подільського села Спокути, з кістки колишнього приреченого!". Хіба не такої органічної "правди мистецтва" прагне досягнути будь-який, найгеніальніший митець?! Хіба не в цьому – найвищий апофеоз мистецького реалізму?!

Якусь хвильку Орест заціпеніло дивився на офіцера, мовби не здатен був збагнути істинного змісту його слів. Далі подався ближче до віконця і з жахом втупився поглядом у те, що визирало зі згортку цупкого паперу. І лише по якійсь хвильці могильного мовчання, ледь чутно проказав:

— Але ж такого не повинно бути. Такого ж ніколи не було, взагалі, нічого подібного.

— У тім-то й річ, що ніколи раніше такого в історії мистецтва не траплялося! — охоче, з явним натхненням у голосі, підтвердив фон Штубер. — Принаймні історії мистецтва подібні випадки мистецького сюрреалізму невідомі. Отже, хоча б у цьому ви в мистецтві перші. А, погодьтеся, що сказати своє оригінальне слово в рязьбярстві щастить не кожному. Уявляю, які шалені гроші пропонуватимуть за вашого "Приреченого" на мистецьких аукціонах!

Почувши це, старший поліцай навіть відвернувся, щоб не привертати увагу німця, і набожно перехрестився.

— Я бачу: ви непоганий майстер, — провадив тим часом своєї фон Штубер, — і хтозна, може, тут, над... До речі, як саме звуть цю річку? …Ага, так, над Дністром, у цій комірчині, я відкрию нового, тепер уже слов'янського, Мікеланджело, талановитого, як сам Господь Бог. А якщо й ні, — все одно це буде оригінальний витвір. Уявляєте собі ажіотаж, із яким найславетніші музеї світу боротимуться за право мати в своїх фондах такий твір?! Адже нічого подібного у світовому мистецтві я не пригадую, хоча досі непогано знався на ньому. А ви, наш новонароджений Мікеланджело?..

— Що... я? – з тремтінням у голосі перепитав Орест. – Самі ж кажете: "Приречений"…

Проте есесівець запитував швидше за звичкою, аніж з потреби, тому й не зважив ні на цей бунтівний тон різьбяра, ні на вияв з його боку неповаги та непокори. Він уже впав у якийсь мистецько-романтичний транс, віддався на волю власного фантазування з приводу того, як, поступово, ця скульптура обійде всі кращі музею світу.