Обкрадення Мікеланджело (збірка) - Сторінка 27

І як він особисто засадить кілька десятків різьбярів-копіїстів, які б денно і нощно сотворили її копії…

-… Але все одно при цьому вважалося б, що оригінал славетного скульптора... як вас там?.. – поляскав він пальцями, звертаючись за підказкою не до різьбяра, а до старшого поліцая.

— Орест Гордаш, — підказав той.

-...От-от, Ореста Гордаша, залишається неперевершеним у своїй досконалості. Тому не розумію, що вас ображає. Я ж дарую вам прекрасну ідею, дарую найцінніше, що є в мистецтві – славу і безсмертя. Ви ще й повинні бути вдячними мені.

По цих словах офіцер вирвав згорток із рук майстра, гидливо зморщившись, розгорнув його, ніби на власні очі бажав переконатися, що шпитальний хірург не обдурив його, і тільки тоді кинув до ніг Гордаша. Причому разом із кісткою зі згортка випало й кілька невеличких різців.

— Якщо знадобляться інші інструменти, попросите через вартового. Знайдемо. Про окрему камеру для вас теж подбаємо. Все – задля мистецтва! Ладні виконати будь-яку примху генія. А ви, бездарі... – звернувся до поліцаїв, — упродовж тижня нікого з цих в'язнів розстрілювати не маєте права. Щоб не завдавати психічної травми майстрові різця. Не чую бадьорої солдатської відповіді, старший поліцаю.

— Так точно, пане оберштурмфюрер. Упродовж тижня не розстрілювати.

— Ви ж нічому іншому, окрім як вбивати, — зверхньо проказав есесівець, — не навчилися. Втім, і вбивати теж до пуття не вмієте. А тут перед вами – творець. Пишайтеся і шануйте. Що ж до вас, генію від людського цвинтарного падла, то ваша особиста доля, залежатиме винятково від таланту і старанності.

— Але ж це... людська, — здається аж тепер по-справжньому прийшов до тями різьбяр. — Я нічого не робитиму з цього. Ні з чиїх людських кісток. Навіть із ваших, ворожих.

Серед в'язнів почулося тяжке, лячне зітхання. Вони добре розуміли: якщо зараз офіцер образиться, їх негайно ж розстріляють. Усіх. Може, навіть тут, у в'язниці.

Оберштурмфюрер справді зблід, пограв жовнами, проте, вірний нордичній стриманості, і цього разу лють свою притлумив.

— Кому саме належала кістка – експерти не уточнюватимуть, — процідив він. — Для мистецтва, для істинного мистецтва... це ніякого значення не має. Як і для істинного майстра.

Фон Штубер гидливо, двома пальцями, підняв із землі отого, дерев'яного, "Приреченого", повертів перед очима і, не повернувши його Орестові, вийшов.

— Митець повинен дбати не про власне життя, а про життя своїх творінь, — кинув уже з-за порога. — А я обіцяю зберегти ім'я автора цієї геніальної роботи, – кинув убік кістки, – яку, повторюсь, можливо навіть демонструватимуть у Луврі. А чому б і ні? Талант – він завжди залишався поза війнами й ідеологіями.

Щойно двері зачинилися, як Мащук і Величан підійшли до згортка. Навіть Рануш, крекчучи й проклинаючи все на світі, зсунувся з нар і підступив ближче до Михайла.

— Невже, справді, людська? – недовірливо прохрипів застудженим горлом Дмитро.

— А ти не бачиш? — похмуро відказав Мащук.

— Що тут можна бачити? Я людської в руках ніколи не тримав. Цвинтарів не розкопував. Невже есесівець примусив когось діставати її з могили? Задля "генія від людського цвинтарного падла", — не втримався, щоб не дошкулити різьбяреві.

— Дідько його знає. Може, хтось із підлеглих есесівця справді взяв її у лікаря. Або десь у полі знайшов, – з виглядом експерта проказував Мащук. — Тепер по полях стільки кісток, що, якби вони пускали коріння, то восени не було б де ступнути. Але ти, Оресте, за таку справу не берися. Отут, у долівці барака цього, й поховаємо. Людська як-не-як...

Усі стурбовано поглянули на різьбяра, потім знову на кістку. Вони чекали рішення майстра. Проте Гордаш мовчав.

— А раптом есесівець дотримається обіцянки й тиждень не зачіпатиме нас? — несміливо мовив Дмитро, приходячи йому на допомогу. – Все ж таки тиждень життя.

— То й що тобі з того тижня? — безнадійно посміхнувся Рануш, повертаючись на свої нари, — як навіть решти життя не вистачило б, аби ним натішитися?

— Бо це ще й тиждень надії. Раптом за ці дні станеться щось таке...

— Все, що з нами могло статися, вже сталось.

— Наприклад, за цей час можна ще раз випробувати своє щастя і втекти, — стояв на своєму Дмитро. – Чому б не спробувати? Що ми втрачаємо?

Нестерпне, болюче якесь мовчання, що запало цього разу, порушив уже сам Гордаш

— І як це ти збираєшся звідси втікати?

— Якби знав, як саме, мене вже тут не було б... Хтозна, раптом нападуть партизани? Чи, може, трапиться якась нагода? Ти, головне, попрацюй над кісткою, раптом неборак, якому вона належала, хоч у такий спосіб порятує нас.

5

Кілька разів Гордаш утікав на нари, лягав обличчям до стіни і, скоцюрбившись, лежав там нерухомо, прагнучи хоч на кілька хвилин забутися, спочити від усього, що приносило йому страшне життя в'язня.

Кістка все ще покоїлася на підлозі, і він навіть згадувати про неї боявся, бо кожна згадка породжувала не знане раніше відчуття гріха, безбожництва і приреченості.

Він проклинав того есесівця усіма прокляттями, які тільки знав. Але якась сила, якась часточка підсвідомості "істинного майстра", знову й знову зривала його з нар і гнала до "матеріалу" і різців. Відтак, сідав на долівку, безтямно втуплювався поглядом у кістку і завмирав над нею, немовби стримував нестерпне прагнення взяти її до рук і пройтися по ній різцем; взяти – і пройтися...

Одного разу все ж таки не стримався: поклав той згорток собі на коліна.

"Я й справді вирізьбив би з тебе, якби ти мене простив, — подумки проказав він, звертаючись до того, чия кров омивала цю кістку. – Вирізьбив би невільника, який перед стратою рве пута... І втікає у світи... Під кулями...".

— Дмитре, — стривожено просив Величана вже двічі катований Ілько Мащук, — відбери від нього цю кістку, бо збожеволіє чоловік. Постати перед Богом розстріляним, із цим ще якось можна примиритись, але поставати перед Богом божевільним... За що? Спаси, Господи, і помилуй!

— Не я давав, не я і відбиратиму, — неохоче відказав Дмитро, але й собі дивився на Гордаша так, нібито бачив його вперше.

Проте різьбяр на них уже не зважав. Рішення мало залежати лише від його власних міркувань і його сумління, і сторонніх це не стосувалося.

— А що, нехай би люди дивилися на це творіння і жахалися, – уголос проказував він, усе ще вагаючись. — Але й згадували нас, усіх закатованих... А, згадуючи, знали, на що здатні люди, котрі втрачають у собі все людське...

— Ось побачите, що з людської кістки він вирізьбить такого ж "чоловічка", як із того липового кавалка, — провадив своєї Ілько Мащук, дослухаючись до Орестового бурмотіння. — Щоб у мене стріляли, не доторкнувся б до неї.

— Е, та якби я знав, що з моїх кісток теж хтось понарізає таких "чоловічків" — може, не так боявся б ями, — докинув Дмитро. — Але ж не наріжуть, і по музеях не виставлятимуть. Зігниємо у землі, й самі землею станемо.

Різець уже дрібно тремтить в Орестовій руці, проте торкнутися ним кістки він усе ще не наважується. "Постать приреченого, вирізьблена приреченим із кістки колишнього приреченого" – пригадував собі можливий підпис під цим сатанинським експонатом. Та що там — пригадував! Різцем вирізьблював ці слова по кістці, по рамі, по сумлінню, по самій душі...

— А таки вирізьблю тебе, "приреченого", — зважився врешті-решт різьбяр. Але, дивлячись на цей витвір, проклинати повинні не мене чи тебе, а катів наших. І було б добре, якби проклинали їх і через сто років...

Увесь день він просидів над своєю статуеткою, відсторонений від усього, що діялося в коморі-в'язниці, приречений на хвилини осяяння, хвилини творчого натхнення.

Гадав, що під вечір інструменти від нього відберуть, одначе вартовий наказав працювати і вночі, навіть приніс дві свічки. Та, щойно він зачинив двері, як Гордаш, не кажучи нікому й слова, метнувся під нари і заходився розривати різцем долівку. Він знав, що до цієї стіни з обох боків підходить огорожа і, пробившись попід нею, вони опинилися б за воротами, на пустирі, на якому вартові, що походжали подвір'ям, майже не з'являлися. Покірний невільник, отой "Приречений", що мовчазно і приречено ніс свій тягар в'язня, раптом ожив у ньому, збунтувався і рвався з пут.

Наступного дня, на допит справді, нікого не водили, і взагалі не турбували; тільки вартові, змінюючись, прочиняли двері і, переконавшись, що різьбяр старанно працює, запитували, чи скоро закінчить. Не з цікавості, а тому, що наказано було доповідати. Відтак Гордаш і далі працював над своїм витвором, але інші в'язні гарячково робили підкоп, утрамбовуючи вийняту землю по кутках та попід стінами, а ще потроху виносили в кишенях, коли їх виводили по потребі.

А пізнього вечора, коли нарешті почали з'являтися перші риси обличчя "Приреченого"; коли по незримих м'язах його вже викарбовувалися грубі рубці пут, і лишалося зробити всього лиш кілька надрізів, один із в'язнів нарешті вирвався на волю.

Та, перш ніж і самому щезнути у рятівному мороці вечора, Гордаш востаннє взявся за різець і з люттю понівечив те, над чим так тяжко працював, але чому ніколи не судилося, не заповідано було стати істинним витвором мистецтва.

1974 рік.

НАВОЗ ОТЕЧЕСТВА…

"Наш народ – это народ, для которого

Маркса оказалось слишком много,

Сталина – слишком мало, а предложи ему

еще одного Берию, в купе с Кагановичем,

так он их тут же обожествит…".

( из "эпохальных" рассуждений

главного героя этой новелетты)

1

Воскресное сонце посходило над Одессой-мамой чистым и законопослушным, как крутой "браток" — после шестой отсидки.

Все еще не скатастрофившийся ветеран "Украинских авиалиний", с интригующей надписью на фюзеляже: "50 лет в воздухе — без ремонта", наконец-то заглушил свой последний невышедший из строя мотор, и на трапе появилось нечто эдакое, блудно-заокеанское: грудастое и панельно уверенное в себе; при ноге, с налитыми – "бутылочкой" – икрами, и при акцизной марке отставной, то ли голливудской звезды, то ли бродвейской "подсветки".

И пусть в меня бросят камнем, завернутым в "грин-карту", если это была не она, Анна Княжич, в безыдейном эмигрантско-отщепенском замужестве своем Анна Вудворт, дочь Малой Арнаутской, а также падчерица таких аристократических предместий Одессы, как Молдаванка и Бугаевка, она же – сексопильная надежда Нахаловки, Пересыпи и Кривой Балки.