Острів забуття

"Якщо вчителі вчать нас, що Бога

нема, то чому ж Бог так недбало

вчив… самих учителів наших?!"

(Із роздумів героя цієї повісті).

1

Острівця цього вже давно нема, ріка породила і ріка ж таки поглинула його, як породжувала і поглинала сотні інших дрібних острівців у цьому велетенському гирлі.

І ніщо вже не здатне було повернути його мені, як не здатне повернути самого дитинства, з усіма належними йому звабами, дивами і таємницями; ніщо, окрім хіба що пам'яті, що час від часу приводить мене сюди, до цих непримітних, мулистих і, водночас, вічно випалених берегів, на яких відкривалася мені таїна навколишнього світу, на яких я вчився "говорити" з рікою, рибою та птахами, і де зазнав стільки захоплень і розчарувань, скільки не зазнавав потім за все своє довге, але невибагливе життя стриманого, поміркованого городянина; і де, врешті-решт, висвячувалося моє непереконливе, мінливе усвідомлення самого себе.

…А й справді: нема вже того острівця, доля розвела по світу моїх однолітків; віджило своє, увійшло в землю і розчинилося разом із нею у водах ріки все, що колись залишалося від нашого села, яке стояло на пологому вигині ріки посеред розлогих плавнів...

Проте, опиняючись на порослому травою, але все ще чітко окресленому путівці, з якого колись давно розпочиналися усі далекі дороги моїх нездійсненних мандрів, я знову і знову відроджую у згадці безліч якихось незначних подій, пов'язаних із цим шляхом, і пригадую їх так виразно, до таких подробиць, що іноді здається, ніби течія часу повертає мене набагато років назад і примушує ще раз пережити все те, що нібито ж було давно й остаточно забуте.

Ось так, стоячи на цьому занедбаному путівці, раптом пригадую сірий вересневий день, гурт сільських дітей на курному шляху, над яким непроханим дозорцем ширяє наш річковий яструб-лунь, і дівочу постать на вершині пагорба, постать першої дівчини, яка вразила мою хлоп'ячу уяву, і яка потім знову й знову розбурхувала її, даруючи нехай ще невиразне, але щемке усвідомлення жіночої краси і ніжності.

Бачу цей путівець, сивого яструба над ним і… розпашіле червонощоке обличчя Лізки Галепи; бачу і чую, як вона знервовано тупцює переді мною, вигукуючи:

— Ага, ти гадаєш, що твоя Леська якась там особлива! Що нібито вона не така, як усі! А мені байдуже, яка вона там насправді! — Рот Лізки набитий, і вона вже мало не задихається, але, з пожадливості, намагається засунути в нього ще одну цукерку, з лише наполовину зірваною обгорткою. – Ти ж ба, яка вона вся із себе! То раптом утікає від усіх на річку, або в плавні, то постійно щось там приховує, нібито в неї з'явилася якась велика таємниця! Хоча всі знають, що ніякої таємниці в твоєї Леськи нема і бути не може!

— А раптом, вона й справді є? – несміливо припускаю я, ледь помітно стенаючи плечима.

— Сказано ж тобі, що нема, — отже, нема! Це тільки ти, дурень, щось там понавигадував собі, та й тепер витріщаєшся на свою Леську, наче на бозна-що! Тільки ти гадаєш, що вона не така, як усі, тому що, бачте, міська; що вона вся така таємнича і загадкова!

Вкотре вже Лізка повертається зі школи з великим кульком цукерок, роздає по одній мені, Миколі і Валерці, а всі інші трощить сама, і за це ми навіть встигли прозвати її "Поглиначкою Цукерок", або просто "Поглиначкою". Хоча в школі її зазвичай прозивали по-іншому. Свого часу, зважаючи на огрядність Лізки Галепи, недівочу силу і прагнення в усьому "йти напролом", хтось у школі прозвав її був так, як, напевне ж, не повинен був прозивати, аби не образити, — "Бізонихою".

Втім, потайки Галепа навіть пишалася цим прізвиськом, вважаючи його ознакою великої сили і ще більшої зверхності. Принаймні всіх інших дівчаток, здебільшого, худорлявих і тендітних, вона ніколи не соромилася називати "дохлями". Ще й теніску носила із зображенням бізона на спині, — хоч і хлопчачу, зате з явним викликом.

— Дохля твоя Леська – і всі це бачать, що дохля! – все ще не здатна була вгамуватися Бізониха-Поглиначка. – Дохля і задавака. На уроках вона завжди все знає, все вивчила, а списати не дає: "Нечесно" — каже! Ти ж ба', праведниця яка знайшлася!

— І все ж таки я не розумію: чим Леська аж так не догодила тобі? Чому з такою люттю нападаєш на неї?

— Це я — "нападаю"?! – майже щиро дивується Лізка. – Та я ще й не починала! Шкода, що ми не в одному класі навчаємося, я б її так провчила!

— Просто ти ненавидиш її! — жахаюсь тієї ненависті, з якою Лізка все це проказує. – Ти страшенно ненавидиш, а ще більше – заздриш, тому що взагалі геть усіх нас ненавидиш і всім заздриш!

— Вона вже, бач, настільки зазналася, що й водитися з нами не хоче! — не звертає уваги на мої докори Галепа. – "Хутірські", бач!

— Неправда, ніколи й нікого "хутірськими" вона не дражнила, — знову намагаюся заступитись за Леську, проте мовлена мною правда зупинити Поглиначку вже не здатна була.

-… А вона ж нібито якась там "міська"! Хоча містечко, в якому вона жила, — якихось три хати навперекіс!

— Ти ненавидиш її і заздриш! – ще переконливіше кажу я, але, знаючи затятий норов Лізки, про всяк випадок відходжу подалі. – І говориш усе це — зі злості.

— Заздрю?! Твоїй Лесьці?! – удавано регоче Галепа, кидаючи до рота чергову цукерку. Вона справді вкидала їх, та ще й здалеку, і, що найдивовижніше... хоч би раз промахнулася! — Це вона щось там корчить із себе, і взагалі, сама себе для себе вигадує...

— Як це: "Сама собі для себе"?! — вражено перепитує Валерка, проте дивиться чомусь не на Лізку, а на мене.

— По-перше, не "сама собі", а "сама себе"! – обурено вимахує руками перед нашими обличчями Поглиначка Цукерок. – А по-друге, ти не втручайся! Теж мені заступник знайшовся!

Лізка на клас старша від усіх нас, до того ж, вона висока і повнотіла, тож навіть Валерка, найсильніший серед хутірських хлопців, усе ще остерігається її. А Галепа відчуває це, і поводиться все зухваліше й зухваліше, вважаючи, що право говорити і вирішувати має тільки вона, всі інші повинні слухати і погоджуватись. Іноді вона взагалі наїжджала на нас так, що, здавалося: варто закінчитися її нескінченним цукеркам, як ця затята Поглиначка почне поглинати всіх нас — ровесників і просто односельців.

— Нічого ти про неї не знаєш, — уперто стою нa своєму, бачачи, що Валерка, на підтримку якого я так покладався, й цього разу спасував перед Лізкою. — А не знаєш – то краще помовчи!

— Не бійся, все, що мені треба знати — я давно знаю, — айсбергом насувається на мене Поглиначка. — Вигадала про себе, що вона — ось така: ні з ким не дружу, нікого не визнаю… вся незвичайна та обрана, — в'їдливо посміхається вона. — Ось я про неї справді знаю таке… Що, коли розповім, доведеться твоїй Лесьці втікати — і зі школи, і з хутора.

Ми, з Валеркою і Миколою, здивовано переглядаємося, але з виразу їхніх облич видно, що "нічого такого" про Леську вони теж не знають. Якби хоча б здогадувалися, про що йдеться, — сказали б. Але тепер ми вже не сумніваємося, що Поглиначка справді вивідала в Леськи щось таке, дуже утаємничене, а тому — жахливе...

— Ну, кажи вже кажи, чого замовкла? — прискіпливо допитуюся в неї, а сам, увібравши голову в плечі й зіщулившись, зі страхом і ненавистю чекаю відповіді. "Може, краще нехай би помовчала? – втихомирюю себе. — Раптом, справді, знає щось таке, чого ніхто з нас і не повинен знати?!"

— Не пнися: треба буде — розповім, — гонорово поводить плечима Лізка. – Просто поки що вигідніше помовчати, так солодше житиметься... — виразисто поглядає на напівспустілий кульок. Далі зупиняється і зневажливо дивиться в той бік, де, як завжди, далеко позаду, понуро плентається Леська Майдич.

* * *

Напевне, Леська здогадується, що говоримо про неї, і вважає, що я — заодно з Поглиначкою. А як же це страшно — що вона може вважати мене спільником цієї пліткарки!

Ми знову замовкаємо і нашорошено позираємо на Лізку: раптом вона знає "щось таке" і про кожного з нас?!

Зараз мені здається, що ця людина здатна дізнатися "щось таке" про всіх сутніх на цій землі, а дізнавшись, — залякати, зневажити і зацькувати. І не існує такої сили чи такої моральної застороги, яка здатна була б зупинити, чи бодай присоромити її.

Проте хвилює мене зараз інше: як попередити Леську, щоб остерігалася Поглиначки? Може, порадити, щоб поговорила з нею, спробувала помиритися, відмовила від пліток? Про те ж саме, напевне, думали зараз Микола та Валерка, хоча їм, звичайно, не так боляче за Леську, як мені. Для них вона — всього лиш приїждже дівчисько: дивакувате, відлюдкувате й підозріливо мовчазне, з яким нецікаво ні водитися, ні тим паче — дружити. Але це для них… У моїй уяві вона постає зовсім іншою.

Тим часом Микола чомусь не стримується і починає випрошувати ще одну цукерку. Зрозуміло, що ділитися з ним Лізка не має наміру, тому з неприхованою ненавистю дивиться на нього і довго-довго порпається у кульку.

— Та на вже, на — вдавися, канючко! — бурчить вона, тицяючи в Миколину руку напіврозтрощену цукерку і, підозріливо зиркнувши на мене та на Валерку, прискорює крок: раптом не стримаємося і теж почнемо канючити.

Тільки для того, щоб якось насолити їй, підштовхую Валерку в бік і стиха кажу:

— Слухай, ти теж попроси.

— Але ж не дасть.

— А ти проси. Зі злості і жадібності вона сказиться. — Намовляю ось так, а в душі відчуваю, що, водячись із лихою, злостивою Галепою, ми й самі якось непомітно стаємо черствими й жорстокими. До того ж тільки я знаю, що коли поруч Леська, — геть усе, увесь світ починає видаватися теплим і лагідним.

2

З вершини пагорба нам, як завжди, відкривається блакитно-сіре, поцятковане рудими острівцями плесо ріки, посеред якого величаво, і неначе й не по воді, а в піднебессі, пропливає невеличкий кораблик, зі сліпучо-білою щоглою і чорною трубою.

Безліч разів я піднімався на цей пагорб, але завжди ріка відкривалася мені ось так, несподівано; і завжди я завмирав на його брунатній, посіченій вирвами, плескатій вершині з таким захопленням, ніби краєвид цей поставав переді мною вперше.

А ще я любив виглядати звідси кораблі. Хутір наш розкинувся на березі однієї з річкових проток, але з вулиць його та околиць ми ніколи не бачили кораблів, тому що заважали очерети, а ще — верби та осокори, що росли по острівцях.