Острів забуття - Сторінка 6

Інша давно розпатякала б усе, що знала.

Леська щось там проказала у відповідь, але так тихо, що я не розчув її слів.

— Отож, — підтакнула Поглиначка, зверхньо поглядаючи на неї. – І дивись мені ... Наступного разу я так довго не чекатиму. Домовились, що купуватимеш щотижня, – от і купуй.

Погордо крутнувши округлими плечима, вона хижо посміхнулася і самовдоволено попливла стежкою кудись у глибину парку. А Леська ... Леська ще якусь мить дивилась їй услід, потім, затуливши обличчя руками, кинулась назад, до шкільного корпусу.

— Лесько! –побіг я навперейми. –Я все бачив, Лесько! Навіщо ти це зробила? Навіщо ти це?!.

Майдич зупинилася і нажахано глянула на мене. — Ти не повинен був бачити цього, — проказала вона, ледве стримуючи сльози, але при цьому чітко і навіть якось погрозливо вимовляючи кожне слово.

— Чому ... не повинен?

— Не знаю, чому, — рішуче похитала головою Леська, — але не по-ви-нен.

— Та все ж таки, навіщо ти купуєш їй цукерки? Навіщо піддобрюєшся? Хіба не розумієш, що вона глузує з тебе? Вона ж ... вона просто знущається над тобою, а ти...

— А що я, що я?! Що я повинна робити? — майже нажахано запитує Леська, оглядаючись, чи нема поблизу Галепи. — Ти ж нічого не знаєш. Ти ж навіть не здогадуєшся ...

— Та про що тут здогадуватися? Ти купуєш цукерки, щоб задобрити Бізониху-Поглиначку, — ось і все! Мабуть, у тебе була якась таємниця, яку ти їй взяла і виказала. Від мене приховала, а їй ... Тепер боїшся, що роздзвонить по всій школі. Їй, бач, зізналася, а мені показувала якийсь острівець. Можеш тепер ходити на нього сама. Або водити Галепу.

Я чекав, що Леська піде геть, або розплачеться. А вона слухала і мовчала. І, вражений цим, я теж замовк.

— Не хочу, щоб ти так думав про мене, — тихо, майже пошепки, але так само рішуче, сказала вона.

Я дивився на зрошені сльозинами очі дівчини, і не міг вимовити ні слова. Як же мені було жаль її! І як я жалкував, що так і не зумів стриматися, що говорив з неї різко, майже брутально.

— Ні, від Галепи не захистиш, — скрушно похитала головою Леська. – Від неї мене вже ніхто не зможе захистити. Бо вона й справді знає про мене щось таке... А я не хочу, щоб на хуторі і в школі дізналися про це. Лізка ж обіцяла мовчати доти, доки купуватиму їй цукерки.

Вкрай ошелешений, я безпомічно роззирався, не відаючи, як поводитися, що казати Лесьці, чим їй зарадити. Найкраще було б, якби неподалік виявилась Галепа. Тоді я просто накинувся б на неї з кулаками. Але вона вже спокійнісінько зайшла до школи, і моє втручання в цю історію анітрішечки не спантеличило її. Чула, що гукаю Леську, бачила, що біжу їй навперейми, але навіть не зупинилась. Звідки в неї ця жорстокість? Чому вона така?!

— Я все розповім. Не думай так про мене, я розповім...— збуджено проказує Леська, лякаючись мого мовчання. – Тільки не сьогодні, прошу тебе: не сьогодні.

Й досі пам'ятаю усмішку її – розгублену, жалісливу і, водночас, надзвичайно ніжну. Здається, тоді я вперше в житті усвідомив, що усмішка буває ще й ніжною. Мабуть, тому й запам'ятав. На все життя. Першу ніжну усмішку, подаровану мені дівчиною.

— Можеш і не розповідати, — змилостивлююсь над нею. – Можливо, мені й не треба цього знати.

— А правда ж, острівець той зовсім не схожий на всі інші? – вдає Леська, ніби нічого особливого не відбувається. Зараз острівець цей виявляється для неї таким рятівним, ніби вона щойно випірнула з затонулого корабля.

— Зовсім не схожий.

— І ніхто, крім нас, про нього так і не знає. Ніхто-ніхто! Якщо хочеш, можемо побувати на ньому ще раз, хоч би й сьогодні.

То вже згодом я зрозумів, що так лякало Леську: вона відчувала, що втрачає мене, що можемо посваритися; що через цю історію з цукерками в моїх очах відмирає отой ореол романтичності, що породжений був захопленням нею. Але усвідомлення цього прийшло згодом. Тоді ж я, як завжди, бовкнув:

— Це ж наш острівець, Лесько, можемо навідуватися, коли заманеться.

13

Я прокидаюсь зі сходом сонця, промені якого червонять "ілюмінатор" і наповнюють мою невеличку "каютку" райдужним сяєвом. І це воно розвіює рештки мого сну, сповнює якоюсь неясною надією та прагненням щось робити... і то негайно, щось таке ... що здатне тебе прославити.

Що саме я повинен зробити, – цього я ще не знав. Одначе гайнувати час в ліжку теж не мав права.

Мати моя стверджує, що я ще не народився, а батько вже знав, що я буду моряком. Просторий будинок, в якому живе наша родина, дід і батько збудували лише за два роки до мого народження. А ще за рік батько взявся впорядковувати у прибудові-веранді мою кімнату, або, краще сказати, "каравелу". Велика і видовжена, вона вікнами-ілюмінаторами своїми дивилася на річкову заплаву. Й оскільки дім наш стояв на узвишші, то зі своїх "ілюмінаторів" я міг бачити навіть надбудови кораблів, що проходили Дунаєм до Кілії та Ізмаїла, або прямували до гирла, аби десь там вийти в море.

Звичайно "вікнами на заплаву ріки" в нашому селі нікого не здивуєш. Тому кожного, хто бував в нашому домі, дивувало інше. Відкривши двері до моєї кімнати, вони бачили перед собою три сходинки, котрі, немовби корабельний трап, вели ... на палубу! Вся кімната бала збудована так, що вздовж стін тулилися невисокі, дерев'яні борти.

На носі цього примарного корабля, якраз навпроти "ілюмінатора", стояв стіл, за яким мені належало робити уроки, а всю кормову надбудову було перетворено на своєрідний корабельний музей. Тут, як на справжньому кораблі, був штурвал, висіла справжня, з затонулого корабля піднята, ринда – це такий сигнальний дзвін; лежала невеличка бухта канату і невеличкий якірець. Крім того, на полицях рожевіли великі океанські скойки, а також стояли книжки про моряків і мандрівників; починаючи від "Робінзона Крузо" та "Острова скарбів", і закінчуючи новенькими виданнями "Морської бібліотеки"

Я вже казав, що в моїй кімнатці-"каравелі" два "ілюмінатора", і це справді так: від усіх інших вікон нашого села, вони тим і відрізнялися, що були не квадратними, а круглими і, дійсно, видавалися справжнісінькими корабельними ілюмінаторами. Проте, стоячи на "палубі", я міг бачити тільки один "ілюмінатор", який був на носі "корабля"; щоб побачити другий, треба було зайти до моєї кімнатки на кормі.

Так, це була справжнісінька каюта, якою, мабуть, могла бути каюта капітана будь-якої каравели, що вирушала у кругосвітню подорож: тут стояли лежанка та невеличкий столик; висів, хоча й електричний, але підлаштований під старовину, ліхтар; на полиці нудився глобус і лежали компас та старовинні морські карти, а на стінах висіли декоративні пістоль та абордажний кортик.

Дізнавшись, що батько має намір перетворити мою кімнатку на "каравелу", дід-весляр спочатку обурився: "Хіба ж так можна? Корабель має бути кораблем, а житло-житлом". З цього приводу вони з батьком ледве не посварилися, оскільки батько вважав, що справжній моряк і в курені повинен почуватися , як на кораблі. До того ж, він уже зробив креслення моєї кімнати, і навіть приготував дещо з корабельних речей, а тому відступати не збирався. Він запросив двох теслярів, і втрьох вони почали ладнати "борти". А дід ходив, придивлявся, і все бурчав і бурчав, критикуючи їх роботу. Врешті-решт, він так захопився цим "корабельним будуванням", що, коли батько пішов у рейс, сам очолив теслярів, і всю мою каюту та надбудову майстри завершували вже під його керівництвом.

Тепер дід пишається моєю кімнаткою-"каравелою" так, нібито збудував справжній корабель. І дуже образився, коли батько якось жартома нагадав йому, що він же був проти цього "кораблебудівництва".

"Такого просто не могло бути! – впевнено відповів Весляр. — Можливо, я щось там і пробурчав, але ж усе життя тільки те й роблю, що будую човни". І божився, що знесе свою стару хату, що стояла на тому ж обійсті, що й наша нова, і на її місці зведе оселю у вигляді трьохщоглового корабля. От тільки зносити хату йому шкода, тому що зведена була ще його дідом. У цій кам'яниці, вимуруваній з придунайського каменю-дикуна, народилися батько Весляра, сам Весляр і мій батько. "Жоден птах старого гнізда свого не руйнує, — виправдовувався дід. — А ми ж люди"...

Друзів я сюди не приводжу. Щось зо два рази запросив був Миколу і Валерку. І щоразу вони німіли від подиву і заздрощів. Мабуть, кожен із них потім довго мріяв пожити на такій "каравелі", хоча насправді Валерка збирався стати шахістом, а Микола, як і його батько, – агрономом-садівником. Одначе "сезон відвідин" закінчився досить швидко. Хлопці відчули, що влаштовувати тут ігрища "в піратів" я не збирався, і взагалі, оберігаю цю кімнатку від чужих очей, як щось потайне і не від світу цього, тому в гості більше не напрошувались.

14

Я швидко одягаюсь; пригадуючи суворе батькове обличчя, акуратно застеляю свій "гамак", бо на кораблі завжди має бути морський порядок і, поспіхом умившись – про вранішні туалети, я так вважав, на кораблі не дуже й дбають, — вискакую на вулицю.

Погода майже весняна – тиха, лагідна. Легкий вітерець, що цього разу повіває зі степу, не обпікає, а лише збадьорює, і, стоячи на пагорбі, посеред обійстя, почуваєшся, як на палубі корабля, під час легкого прохолодного бризу.

Чую, що з дідової човнярні долинає стукіт, і дивуюсь: сьогодні неділя, а в неділю дід-човняр працювати не повинен.

Входжу до майстерні й одразу ж відчуваю, як мене обгортає тепло. Сьогодні дід, нарешті, затопив каміна. Це теж вигадка батька. Удвох із дідом вони вимурували його з дикого каміння – великого і майже необтесаного, а поруч спорудили наковальню, щоб, коли це знадобиться, камін перетворювався на ковальське горно. Якось я попросив батька вимурувати такий камін у моїй "каравелі", але батько лише здивовано глянув на мене:

"Камін на каравелі? Геніальна думка. Виростеш – тоді й збудуєш."

— Чому не зараз?

— Хочу, щоб уціліли й "каравела", і дім, — іронічно посміхнувся батько, — але тут же перепросив: — Жартую. Не можна ж геть усе будувати мені. Треба ж, щоб і ти до чогось рук доклав.

Ось такою видалася у нас розмова. Але це було давно. А тепер я заходжу до човнярні і бачу, що наші весла вже сушаться під стелею над каміном. А дід мудрує над щоглою.

— Великою не робитиму, — проказав він, ніби вголос розмірковуючи, але навіть не глянув при цьому в мій бік.