Острів забуття - Сторінка 2

Тільки іноді, коли на ріку спадав туман, чули, як вони протяжно і жалісно гудуть, наче скаржаться, що заблудилися, та просять їх урятувати.

І лише з цього пагорба, якщо пощастить, справді можна побачити пасажирський теплохід, або буксир, що повільно тягне за собою вервечку барж; чи сріблясту "Комету" на підводних крилах, яка тільки цього літа вперше з'явилася на нашій piці, і про яку розповідали, як про диво мореплавства.

Тим часом над плавнями, що починалися праворуч мене, з'явився яструб. Той самий, що ось уже котрий рік літав над нашим хутором і навесні та восени нападав на пташині ключі, що відлітали, або поверталися з ірію.

А ще казали, що він зганяє з гнізд усіляке птаство, а самі гнізда безжалісно розорює. Недарма ж ним жахали неслухняну малечу, яку, коли вона мандруватиме плавнями одна, без дорослих, яструб може заклювати.

Не знаю, що з тих оповідок було правдою, а що вигадкою, але я чомусь ненавидів цього яструба і просив діда, щоби підстрелив його.

Дід завжди погоджувався зі мною, страшенно лаяв птаха, кілька разів виходив-таки з рушницею і навіть цілився у нього... Але так жодного разу й не стрілив.

"Та то ж яструб... — якось дивно виправдовувався він. Нібито я сам не бачив, що яструб, а не лелека. – Хто ж стрілятиме в нього, як то — птах?.. У якого своє небо, своє життя і своя воля. Хто ж має право відбирати від нього все це?"

Розчарований дідовою нерішучістю, я не раз казав собі, що вкраду рушницю і сам підстрелю його. От тільки все відкладав і відкладав цю жорстоку помсту на потім.

Ніби вгадавши мої думки, яструб кидається до нас, наче на легку здобич, і пролітає наді мною так низько, що я аж присідаю.

Посміявшись над моїми страхами, птах знову зринає у височінь, завмирає межи двома сірими хмарками, і вже звідти знущається наді мною. Мені навіть здається, що чую пророчо-насмішкуватий голос його: "Ти, хробаченя! На кого руку піднімаєш?! Невже забув: у птаха "своє небо, своє життя і своя воля"? Не хто-небудь – дід твій казав!".

Спустившись трохи нижче, яструб двічі поважно облетів пагорб, далі знову шугонув у підхмар'я і вже звідти, мабуть, помітивши здобич, спікірував в очерети.

"Лесько!.. — схвильовано роззираюся, побачивши, що на путівці дівчини нема. – А й справді, де Леська?! Раптом вона десь там, куди кинувся хижак?!".

І коли ще за хвильку я нарешті побачив її, то полегшено зітхнув. Дівчина з'явилася ліворуч путівця і, піднявшись на узвишшя, повільно пішла схилом, не бажаючи ні ховатися від нас, ані приєднуватись. Слідом за нею виринув із степового марева і яструб. Тепер він щось там тримав у кігтях, а тому летів низько-низько, крадучись поміж пагорбами, наче злодій, що уникає кари.

Аж ось Майдич дійшла до розтрощеної блискавкою акації і зникла по той бік вершини. Я вже знаю, що зараз вона спуститься у низину, подасться до невеличкого плавневого півострівця і залишатиметься там довго-довго. От тільки чого вона ходить туди, — цього я не знав, як не знали ні Валерка, ні Микола. Невже в неї, справді, з'явилась якась таємниця! Але яка?

Сам я вже кілька разів навідувався на цей півострівець, — звичайно ж, сам, коли Лесі там не було, — уважно оглядав і його, й поближню косу, навколишні плавні... От тільки нічого особливого так і не віднайшов! Нічо-гісінько! Але ж чомусь-то вона ходить до нього.

Колись давно на нашому рибальському хуторі була навіть своя восьмирічка. І взагалі, це було справжнє село, хутором його називали хіба що за звичкою. Але тепер нам доводиться ходити до школи за три кілометри, до сусіднього села, куди вже переселилася більшість наших хуторян. Це нібито й недалеко, до того ж, із листопада по травень нас возять до школи машиною.

Та все одно почувалися ми в тій школі якимись "несвоїми", прийшлими. Та й за село наше прикро було: чому сусідні розростаються, а наше відмирає? Навіть у газетах його називали якось незрозуміло й образливо – "неперспективним". Усі інші, бач, перспективні, а наше чомусь – ні! Хіба ж не образливо? Тож коли півроку тому Леська зі своєю мамою оселилася на хуторі, ми всі дуже зраділи. Адже досі з наших Човнярів тільки виїжджали, а тут раптом… нова сім'я. Та ще й із містечка!

Але це ми спочатку зраділи, а згодом, роззнайомившись із Лесею, вже навіть не знали, чи є там чому радіти. Якась вона, ця Леська Майдич, і справді, не така, як усі. Потайна, мовчазна, ніхто не пригадує, щоб чи в школі, чи на хуторі вона грала з ким-небудь у піжмурки, "класики", чи в будь-яку іншу гру.

Скільки не бачив її біля річки, завжди самотня; а спробуєш заговорити з нею — відмовчується, думаючи про щось своє. Або підніметься на пагорб, за своєю хатою, і годину простоїть, вдивляючись туди, де ріка зливається з морем, та бозна про що мріючи.

3

Усім чомусь здається, що ми з Леською дружимо, причому по-справжньому. Мені й самому хотілося б, щоб це було так. Адже про появу її на нашому хуторі я дізнався раніше за вciх. І познайомився теж раніше. Майдичі купили хату поряд із нашою, і того ж дня, коли вони переселялися, я побачив у дворі незнайоме дівчисько.

— Гей, – гукнув я, підходячи до воріт, — ти хто?!

Вона озирнулася, і я побачив великі сяйливі очі, такі великі і такі сяйливі, яких я ще ніколи не бачив. І волосся довге, чорне-чорне і... розпущене...

От тільки, замість відповіді, вона виразисто стенула худорлявими плечиками.

— Якби ж то я знала…

— Ти що, не знаєш, хто ти така?! – негайно демонструю свою недоумкуватість, а я це вмію.

— Цього ніхто не знає, — сумирно приголомшує мене новенька.

— Так не буває. Тоді скажи хоча б, як тебе звуть, — порадив я уже не так сміливо.

Проте цього разу вона взагалі не відповіла. Дивилася на мене своїми чорнувато-коричневими, як достиглі сливи, очима, і нічого не казала. І я теж не міг вимовити ні слова, бо раптом ганебно розгубився. Може, тому, що дівчина була трішечки вищою за мене і здавалася значно старшою? А може, занадто вже вразили її очі. Якби ж вона хоча б усміхнулася чи про щось там запитала...

— Мене звуть Лесею, — мовила дівчина аж тоді, як

я втратив будь-яку надію почути її ім'я. — А тебе, знаю, Ігорем. Чула, як дід кликав.

— Так, мій дід... — невпевнено пробелькотів я, втрачаючи дар мови. — Ігор..

Леська поглянула на мене так, наче хотіла запитати: "Ну, чого ти, хлопчику, плачеш? Витри носика", ледь помітно всміхнулася і повільно, граціозно, як мені здалося, попрямувала до хати.

Я не стримався, ступив кілька кроків за нею... Хотів попросити, щоб не поспішала, поговорила зі мною, та чомусь так і не наважився мовити ані слівця. Не знаю чому, але відтоді ми ніколи більше по-справжньому й не поговорили з нею, хоча й жили поряд, і навчалися в одному класі. Хіба що так, іноді... привітаємося, перекинемося двома слівцями. Напевне, на наших стосунках усе ще позначалася печать моєї ганебної несміливості.

...Нарешті ми досягли гайка, біля якого треба звертати на стежину, що веде у видолинок, і далі — до мого та Лесиного обійсть. Я ще раз озираюся, і бачу на гребені узвишшя дівчину. Невже вернулася, щоб дочекатись мене? Невже?.. Проте постать дівчини лиш на якусь мить з'явилася, і знову зникла, ніби розчинилася у плавневому мареві. Й ось так завжди… Розмріявся, називається!..

— Приходь до човнів, Ігоре! До човнів!

Проте голос не Лесьчин, на жаль, не її. Це Валерка запрошує мене на ігрища. Потім вони ще щось вигукують, тепер уже втрьох. От тільки я вже не маю ні часу, ні бажання вислуховувати їх. Я кидаюся у долину і довгим, звивистим, порослим шипшиною та лопухами, яром продираюся до узвишшя.

Ось нарешті і схил. Він надзвичайно крутий, то, щоб швидше дістатися вершини, я хапаюся за гілля бузку, і майже по-мавп'ячому, добуваюся маківки пагорба, зі страхом відчуваючи на собі погляди Валерки, Миколи і Поглиначки. Вони, звичайно ж, помітили мене, показують пальцями і, напевне ж, насміхаються. Проте сам я бачити їх не можу — бракує мужності озирнутися. Адже вони...

… Ну, звичайно ж, вони вже давно все зрозуміли!

4

У кожному класі існують учні, які просто не можуть жити, не принижуючи когось із своїх товаришів. Але з'являються вони лише тому, що в кожному класі існують учні, які… дозволяють цим порушникам шкільного статуту нахабно принижувати себе.

Богдан Сушинський.

На березі, за узвишшям, Леськи немає. Стривожено роззираюся і біжу до невеличкого гайка, від якого, у глибину затоки, тягнеться вузенька, густо поросла вербами та очеретом, коса. Тут на кожному кроці — малесенькі озерця, протоки і просто калюжі, і я обережно продираюся між ними — через очерети, чагарі, попід гіллям верб, що звисає мало не до землі. А, пробившись до невеличкої галявини, мимоволі зупиняюся: просто наді мною, мало не зачіпаючи мене, неспішно, мовчазно пролітає зграя лелек.

Я завмираю і дивлюся їм услід. Мабуть, це ті, що прилітали сюди звідкись із півночі, бо наші, що гніздилися неподалік хутірця, відлетіли ще тиждень тому. Так, ще тиждень... Тоді мене це дуже здивувало: занадто вже рано. Навіть дід, який добре знається на звичаях птахів, і той був здивований, бо не пригадує такого раннього відльоту в ірій, і казав, що це, напевне, на ранню і люту зиму.

Ледь уторованою стежиною продираюся через останню смужку очерету, і раптом… бачу Леську! Вона стоїть край коси, на пагорочку, над яким зійшлися крони двох верб, і дивиться на всіяну вербовим листям затоку, що відкривається перед нею.

Тепер уже дівчина зовсім близько, але ще не встигла помітити мене; тож спочатку я навіть хотів тихенько відійти в гущавину очеретів, щоб так і залишитися непоміченим. Одначе вирішив, що піддивлятися нечесно. Та й що подумає Леська, якщо раптом помітить мене?

Напевне, мені слід було одразу ж гукнути її, якось виявити себе, пояснити з якого дива опинився тут. Але й на це ще треба було зважитися, а я так і простояв мовчки, аж поки Леська не озирнулася: чи то відчула мій погляд, чи, може, цілком випадково...

— Звідки це ти взявся? – спокійно запитала вона, і в голосі її – ні подиву, ні роздратованості.

Це настільки додає мені сміливості, що наближаюся ще на кілька кроків.

— Тебе розшукував. Ні-ні, я не піддивлявся, просто так... Хочу знати, чому ти сюди приходиш.

— Давно відчула, що тебе це дуже цікавить, — ледь помітно всміхнулася Леська.

— У тебе що, справді, з'явилася тут якась таємниця? – непомітно роззираюся навкруги.

— Нетерплячий ти.