Острів забуття - Сторінка 8

– Не так бідно, не так молитовно, і ніби зовсім в іншому світі.

— "Що значить: "Не так молитовно"? – перепитую те, що видалося найнезрозумілішим.

— Тому що не так.

— А як це — " жити молитовно"?

— Що таке молитовність, знає тільки той, хто молиться. Ти хоч коли-небудь молився?

— Ти що, Лесько?! – вражено кажу я. – З якого б це дива я молився богові, якого не існує?!

— Я ж кажу, що ми живемо в різних світах, — задумливо та сумовито проказує Леська. І ми довго, ніяково мовчимо.

Мені здається, що я вже ніколи не віднайду слів, якими можна було б порушити це мовчання; воно вічне і красномовніше за будь-які слова. Я раптом відкрив для себе, що найкраще нам із Леською ведеться у мовчанні. Коли кожен із нас поринає у світ власних мрій та думок, і ми перемовляємося звідти мовою наших почуттів, у якій усі слова означають тільки те, ...що вони означають, і яка не знає ні підступу, ні докорів.

— Це все тому, що в мене оця чортова "каравела"?! – відчайдушно намагаюся врятувати незайманість ще не відкритого острівця наших душ. – Ну, хочеш, ми її розберемо? Там буде звичайнісінька веранда. Як у всіх.

— Звичайнісінькою вона вже не стане. Для тебе це вже назавжди буде "веранда, яку я, через оту вередливу Леську Майдич, зруйнував" – ось що це буде за веранда!

— Та ніколи я так не казатиму!

— Але думатимеш.

— Неправда, ніколи я так не думатиму!

— Значить, думатимеш про щось подібне.

— Ти можеш по-людському сказати, чого домагаєшся?

— Щоб ти пішов і допоміг дідові ладнати човна.

— Та до чого тут човен?! — Уявивши собі, що зараз мені доведеться скніти в човнярні, в той час, як Леська мандруватиме до затоки, я жахнувся ще більше. – Все ж таки давай сходимо до отого малесенького "Острівцяякоговідкрилалеськаіякийбувїїтаємницею". Допоки я вимовляв цю назву одним словом, яструб, що завис був прямо над човнярнею (то він так час від часу провідує діда) від подиву мало не впав із піднебесся. Такої химерії чути йому ще не доводилося: "Ну ти, "діду", загнув!" – познущався наді мною зі своєї погордої високості. – Або давай подамося до причалу.

— Це ваш світ, — стиха мовила Леська, начебто не чуючи, що я кажу. – Ти і твої батьки ніколи не впустять мене ні на твого корабля, ні до вашого дому, ні у витворений вами світ. Я тут завжди буду чужою. Тому мені дуже шкода тебе.

З почуттям невимовного жалю вона пройшлась поглядом по зніченій постаті моїй, по обійстю, по човнярні, з дідом Веслярем у проймі дверей, і, поважно так повернувшись, пішла до свого двору.

16

Ступивши кілька кроків слідом за нею, я все ж таки не наважився йти далі і, проклинаючи себе за ту мить, коли мені спала на думку божевільна ідея вразити її своєю верандою-каравелою, повертаюся до човнярні.

Слава богу, що дід уже зійшов зі свого спостережного пункту і вдає, що нічого не відбулося, і що він увесь поглинутий роботою.

Поки Весляр вправно підправляє фуганком нижню, товстішу частину щогли, — аби не стояти без діла, бо він цього не любить, — я притримую її руками, і ми кілька хвилин мовчимо. Проте мені здається, що дід знає щось таке, чого не знаю, чого не зрозумів в усій цій історії я.

-...А от чому вона так повелася – цього я збагнути не можу, — кажу я, з-під лоба поглядаючи на діда. Якби ж він знав, як мені потрібна зараз його допомога!

— Бо поспішив похвалитися, які ми заможні; як у нас усе не так, як по інших сільських хатах, — пояснює дід, не припиняючи роботи. — Ну а як це на неї вплинуло – сам бачиш.

— Але ж я не хвалився. Я ж нічим тут не хвалився. Ти ж не все чув.

— Ну, це ти, діду, все чув, але так нічого й не зрозумів, — хитрувато всміхається дід-Весляр. — А якщо так, по-житейськи, то дівчисько це твоє достобіса мудре. Воно добре розуміє, що в такі хати, у такий світ дівчат-сиріт впускають неохоче. Але що я тобі пояснюю? Ти ж усе чув. — Сиріт? Це тому, що в неї нема батька? У нас у школі в багатьох нема батьків. Вадик Шпета навіть радів, що батько покинув їх, адже нема кому братися за ремінь.

Дід відривається від роботи і замислено дивиться кудись у простір перед собою

— Ти ще багато чого не розумієш, — каже він. – Але, може, це й на краще.

— Це ж Леська ... Хіба її зрозумієш?!

Дід робить кілька помахів фуганком і, відступивши на два кроки, милується своїм витвором. Я теж відступаю і теж намагаюся уявити, якою ця колода буде хорошою щоглою ... але не можу: мабуть, тому що вся уява зайнята зовсім іншим.

— То й що, – дещо зніяковіло запитую діда, – вона вже так ніколи й не прийде сюди?

Ми з дідом друзі. З ним можна говорити про все, що завгодно. З батьком так не поговориш, той більше звик наказувати і повчати. Ніби я не син, а палубний матрос його сейнера. А з дідом по-справжньому можна поговорити про життя, знаючи, що він із тебе не посміється і таємниць твоїх не викаже.

— То вже залежатиме від тебе, — каже старий.

— Що ж тут від мене залежатиме, якщо сказала, що ніколи більше не прийде сюди?

— Ну, це вона зараз так каже, а пройдуть роки ... Подивиться твоя Леська на цей дім не як дівчисько, а як господиня, і хтозна ...

— Які роки, діду? Я ж хочу, щоб вона прийшла сюди вже завтра чи післязавтра.

— Бачиш, "діду", — каже мені дід. Він завжди називає мене "дідом", коли хоче в чомусь переконати. – Жінки приходять не тоді, коли хочемо ми, а коли їм хочеться, щоб ми цього захотіли. Я допитливо дивлюся на старого. Мабуть, я занадто неуважний, щоб не те що пройнятися глибинною мудрістю його слів, а хоча б збагнути їх зміст. І це мене дратує. Але на стан мій дід не зважає. – Отож, піди й поговори з нею.

— Як ... поговорити?

— Як з мудрою жінкою.

— Якщо ти такий розумний, — в'їдливо кажу я, — піди й поговори з нею сам.

— Сам! – іронічно хмикає дід. — Якщо вже казати правду, все життя я вмів говорити тільки з веслами та човнами. Ну, ще зі старими рибалками. З жінками в мене якось не складалося.

— А мене повчаєш.

— Мене мій дід теж повчав. Так повелося. — І тоді Весляр мовив слова, які одразу ж врізалися мені в пам'ять, і які я так ніколи й не зміг забути. Вже хоча б тому, що забути їх просто неможливо. — Знаєш що, "діду", — сказав він: — Я теж багато чого в тих жінках і в житті з ними так і не второпав, але твердо, раз і на все життя, зрозумів: "Жінка – як човен: шануєш її, доглядаєш, — вона тебе в будь-який шторм порятує; а зневажиш її – на першому ж вирі життєвому й сама на дно піде, й тебе потягне". От і думай тепер. А твоя Леська ... Побачити б її років через сім-вісім ... Здається, вона з тих жінок, з якими в будь-яку негоду, будь-який найлютіший шторм виходити в море не страшно. Якщо, звичайно, шануватимеш.

З хвильку ми мовчимо, думаючи кожен про своє.

Старезний клен на нашому обійсті обсіла зграя галасливих ворон. Чому на цьому дереві їх завжди найбільше, і що їх приваблює, цього ніхто з нас збагнути не може. Очевидно, у них, птахів, "так повелося". Ми з дідом завжди сприймаємо їх терпляче. Але сьогодні вони мене дратують. Шкода, що кудись подівся яструб, він би їх розігнав.

— Нічого, коли ми з Валеркою сваримося, я зазвичай вдаю, що дуже образився, і не збираюся навіть розмовляти. Два-три дні він ще якось терпить, а потім починає миритися, і дружба у нас після цього ще міцніша. — Я перевів подих, зважаючись на те, що повинен був зараз сказати, і тільки по цьому кажу: — Леську теж вистачить на два-три дні. І нікуди вона не дінеться.

17

Навіть важко уявити собі, як часто

праведністю наших взаємин із близькими

людьми ми завдячуємо тільки нашій

"святій неправді".

Богдан Сушинський.

Кілька днів я мужньо вдаю, що Леськи для мене не існує. Ну, от, не існує її – і все! Зрештою, я теж упертий і теж умію ображатися.

Поступово я входжу в роль і перетворююся на великого актора. Коли поблизу з'являється Леська, я задумливо вдивляюся в обрій, ніби там ось-ось має з'явитися "літаюча тарілка". Коли, мало не зіткнувшись зі мною в коридорі школи, Майдич стиха, розгублено і, як мені здається, покаянно вітається зі мною, я помічаю, що весь захоплений нашою класною красунею, Вікою Зеновою, тендітна постать якої велично красується посеред гурту її "придворних дам".

Що, хтось там зі мною чемно так привітався?! Не можу ж я відволікатись на якесь там дівчисько, коли мені всміхається саме наше класне диво – осяйна та незрівнянна Віка Зенова!

Вже на третій день мого великого акторського експерименту помічаю, що Валерка і Микола по-змовницьки перешіптуються і, поглядаючи то на мене, то на Леську, що, за звичаєм своїм, тримається кроків за десять позаду нашого невеличкого гурту, підштовхують один одного ліктями. Ще не почувши від них ні слова, я вже знаю, що їх турбує:

— Ти що, з Леською ... ну, ніби посварився? — все ж таки саме Валерці випадає вступати зі мною в важкі переговори.

— Ніколи я з нею не сварився, — похитую головою і, на відміну від нього та Миколи, намагаюсь не оглядатись на самотню постать Леськи.

— Але ж завжди ви якось...— делікатно підступається до мене Валерка, в черговий раз підбадьорений Миколчиним ліктем. — ...Ну, ніби ж то трималися разом

— Я ж не "дівчатник", щоб водитися з Леською чи ще з якоюсь-там. Ми з вами дружимо? От і ходімо разом. А вона нехай собі ходить з Галепою, або Зінкою чи з ким хоче.

— Значить, посварився, — впевнено, й аж навіть самовдоволено, каже Валерка. — Розвідка спрацювала точно. Від народу нічого не приховаєш.

— Чого ви причепилися? Вам подобається Леська? От і ходіть з нею.

— Леська всім подобається, — бовкає Микола, і цього разу сам отримує тлумака від Валерки. Але вже запізно. Я підозріливо дивлюся на Миколку, і починаю пригадувати, що він і справді не байдужий до Леськи.

— Не хвилюйся, нікому іншому твоя Леська не подобається, — як щирий друг, запевняє мене Валерка.

— "Крім мене, дурня" — міркую собі.

— Звідки ти знаєш, що не подобається? – несподівано заперечує Микола. – Ще й як подобається! Декому — навіть більше, ніж може подобатися Зенова.

— "Декому" — це кому? – грізно насувається на нього Валерка, і я відчуваю, що без чергового "раунду на ринзі" тут не обійдеться. – Чи, бува, не тобі?

— При чому тут я?— огризається Микола. – Це ти — великий дипломат. Але, якщо ми друзі, то повинні говорити одне одному правду, як воно є.

— Може, давай ми підемо вперед, — пропонує мені Валерка.