По Барвінківському району - Сторінка 3
- Хвильовий Микола -— Ви спершу поясніть мені, що то є «жива річка», і що то є «нове життя»?
— Та це ж я так хотіла назвати нашу комуну «Жива річка».
— «Жива річка» і справді свіжіш звучить.
— От бачите! — і жінка з сумом подивилася навкруги. — Хіба я не казала?.. Чи не можна, товаришу, якось змінити?
Я сказав, що зміна назви цілком залежить від загального зібрання комуни. Жінка зітхнула, але, зітхнувши, скоро заспокоїлась і затараторила. Вона дивиться на мене здивовано й питає: невже я не знаю Павла Єрмолайовича Романенка? Не знаю? Це її чоловік. От він стоїть! Вона з ним організувала комуну. Це перша комуна в їхньому селі.
Підходить Павло Єрмолайович — чорненький, невеличкого зросту чоловік. Він, очевидно, нічого не має проти комуни, навіть мало того: він радий комуні. Але він з більшою охотою почав розповідати мені про імперіалістичну війну і про те, як він дезертував з фронту. Коли він стихає, Романенкова знову насідає на мене.
— І дурна ж ота Пріська. Вона думає, що я відіб’ю в неї чоловіка. На чорта він мені здався? Що мені, мало свого? А от червоний куток занехає. Їй-богу, занехає! Повірте мені! Вона ж зовсім не образована.
— Це ви про червоний куток у комуні?
— Та в комуні ж!
І далі, мій друже, вона малює такі картини майбутнього своєї комуни, що навіть не віриться, що перед тобою стоїть зовсім доросла 35-літня (приблизно) жінка. Я бачив її усуспільнене господарство: плохенька шкапина, плужок і зовсім не злий собака: ввесь час махав мені хвостом. Павло Єрмолайович і Романенкова мають двох дівчат, старшій років 12.
А втім, все це тебе не обходить, і тому дозволь тут же сказати, саме чому я згадую в своєму блокноті цю жінку з степового краю.
Річ у тому, що в той час, коли Романенкова горіла пожаром неповторної революції, — саме в цей час в другій кімнаті «інтелігентні» сестри (можливо, милі, ласкаві жінки) демонстрували перед агітаторами жахливу некультурність і не менш жахливу відсталість. Одна, наприклад, коли її щось запитали про реконструкцію народного господарства, — вона, наприклад, навіть не зуміла вимовити це слово: «реконструкція». Правда, друга щось дуже упевнено говорила про Руссо, але й це не урятувало становища: мій подорожник, дуже мила і справді-таки інтелігентна людина, одвів мене в куток і сказав з болем:
— Який маразм! З якими негідними засобами вона робить спробу приховати свою порожнечу! До неї ж личить цей Руссо так, як приблизно до корови сідло. Але і не в цьому річ: річ у тому, що вона, ця міська «інтелігенція», інакше себе й не уявляє, як пупом землі. Яке нахабство!
Мій подорожник вийняв нервовим рухом портсигара й запалив папіросу.
— Нахабство і справді неабияке! — підтвердив я і одійшов до столу.
Але не встиг я сісти на лаву, як до кімнати зайшов один із наших візників і сказав, що надворі… дощ.
От тобі й маєш: тільки-но лютував бадьорий холодний вітер і раптом — дощ.
— Ви не дивуйтесь, — підходячи до мене, промовив т. Скляров. — Дощ зовсім не випадково саме сьогодні пішов; не завтра ж ми збираємось до «коровників»?
— До яких це «коровників»? — спитав я.
— А от за дві години побачите! — і товариш Скляров усміхнувся милою усмішкою.
І тоді я почув, що таке «коровники», і узнав я, чому саме сьогодні пішов дощ. Почуєш і узнаєш і ти, друже, коли будеш читати четвертий уривок із мого блокнота. А поки що — до побачення.
…Увійшла дружина Павла Єрмолайовича Романенка й сказала, звертаючись до мене:
— От вам, товаришу, наша адреса. Пришліть, пожалуста, для нашої комуни хоч невеличку бібліотеку. Пришлете? Ну, так тоді я вас нагодую добрим узваром. Ходімте!
Ми вийшли на вулицю. Йшов дрібний, мало не осінній дощ. Дружина Павла Єрмолайовича Романенка бадьоро ступала по калюжах і коли поверталася до мене, то в її очах я бачив той же надзвичайний блиск від пожару неповторної революції.
Уривок четвертий
Третє відділення комуни «Червоний маяк»…Степовий шарабан похитується на ресорах, коні, «як огонь», розкуркуленого степовика енергійно вистукують копитами. Летить багно. Степова даль в тумані. Зрідка, коли налітає темна хмара, дощить.
Хоч я й їду до «коровників», але про «коровників» у цьому уривкові, так, на жаль, нічого й не занотую: по дорозі хутір, і не сказати про нього я ніяк не можу.
— А це що за хатки попереду маячать? — спитав я.
— Та це ж третє відділення нашої комуни — «Червоний Маяк», — відповів мені візник, хльоскаючи батіжком по спині норовистого правого жеребця Майора.
— Ну, так ви, будь ласка, зверніть на деякий час і туди.
За п’ятнадцять хвилин ми вже входили в перше дворище чотирьох осель. Великий плац був порожній, коли я заступав повз призьби. І тільки підійшовши до одного із хлівів, я побачив у ньому діда.
— Драстуйте!.. Здоровенькі були, діду!
— Га? Драстуйте!
— Хто тут у вас за керівника?
— За керівника, кажете? А хто його знає!
Скляров, що тут же був біля мене, трохи зніяковів: він допіру так гаряче рекомендував мені цю комуну — і раптом такий пасаж: невідомо навіть, хто керує відділенням.